Основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів та проблеми їх регулювання

Спостерігається і вплив розмірів національного доходу на імміграційну політику. Так, у групі тих країн, які проводять імміграційну політику по типу 6: “Імміграція задовільна, але потрібне державне втручання для її зниження”, розміри національного доходу явно нижче середньосвітового. Тоді як суттєво вище середньосвітового цей показник у країн, що проводять імміграційну політику по типу 4: “Імміграція задовільна, але потрібне державне втручання з метою її збереження ”, і ще вище в групи країн, що проводять імміграційну політику по типу 3: “Імміграція задовільна, але потрібне державне втручання для її посилення ”.

Таким чином, можна  констатувати, що імміграційна політика тем активніше спрямована на залучення іноземної робочої сили, чим вище в країни-імпортера національний доход.

Певний вплив  виявляє на імміграційну політику країн світу і такий показник, як частка національного доходу у валовому національному продукті (в %). Так у групи країн, що проводять міграційну політику типу 3: “Імміграція задовільна, але потрібне державне втручання для її посилення ”, показник долі національного доходу у ВНП явно вище середньосвітового. І, навпаки, у групи країн з типами імміграційної політики 5 і 6, тобто, що вважають імміграцію задовільної, але не потребуючі державного втручання, або потребуючі, але для зниження імміграції, частка національного доходу у ВНП суттєво нижче середньосвітового. Це ще раз підтверджує нам підвищену зацікавленість у робочій силі в країн, що мають можливість платити високі ставки, і навпаки, мляве або негативне відношення до іноземної робочої сили там, де платоспроможність на ринку робочої чинності занижена.

Розглянемо  тепер вплив основних параметрів на еміграційну політику. По-перше, країни, що дотримуються еміграційної політики типу 3: “Еміграція задовільна, але потрібне державне втручання для її посилення ”, у цілому по групі мають показник економічної активності населення нижче середньосвітового майже на 60%, тоді як група країн, що дотримуються більш ліберальної еміграційної політики типу 5: “Еміграція задовільна, державного втручання не потрібно”, навпаки, має показник економічної активності населення вище середньосвітового приблизно на 30% (середньосвітовий показник і в тому, і в іншому випадку можна прийняти за 100%).

Таким чином, низька економічна активність населення підсилює еміграційний настрой у державній  міграційній політиці, а підвищена  економічна активність робить цю політику більш ліберально-пасивної.

Збільшений  національний доход характерний для групи країн, ведучих еміграційну політику по типу 5: “Еміграція задовільна, державного втручання не потрібно”, тоді як для тих країн, які декларують еміграційну політику по типу 3: “Еміграція задовільна, але потрібне державне втручання для її посилення”, показник національного доходу нижче середньосвітового. Таким чином, країни з явно заниженим національним доходом вимагають державного втручання для посилення еміграції із цих країн. Що стосується долі національного доходу у ВНП, то в цієї групи країн (тип 3) вона також низка, тоді як у розглянутої вище групи (тип 5) вона явно вище, як і в групі, що здійснює еміграційну політику по типу 6: “Еміграція задовільна, але потрібне державне втручання для її зниження”.

Все це говорить про те, що зовнішня міграційна політика держав світу обумовлена рядом економічних показників цих країн. Країни миру, проводячи міграційну політику, орієнтуються на такі важливі показники, як економічна активність населення й національний доход (в абсолютній і відносній величинах).

Таким чином, групи  країн миру у виборі типу міграційної  політики виходять із можливості працювати та заробити в їхніх власних країнах.

Чим більше в  них такої можливості, тем менше  вони схильні допускати еміграцію та, навпаки, усе більш уважно придивляються до можливості залучити іноземну робочу силу. Інструмент міграційної політики, таким чином, покликано створити механізм гармонізації міжнародного ринку праці.

РОЗДІЛ III. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ СУЧАСНИХ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

3.1. Основні напрямки діяльності по регулюванню міграційних процесів у світі

Одним з важливих методів регулювання  імміграції працівників є висновок міжнародних угод, які можуть бути двох- і багатобічними. Їхня основна мета полягає в тому, щоб ввести кількісні обмеження в процес трудової міграції.

Двосторонні угоди приймають вид міжурядових або міжвідомчих договорів. В обох випадках у якості уповноважених виступають відомства по праці. Наприклад, у Фінляндії – Міністерство праці, а у Швейцарії – Федеральне відомство промисловості, ремесел і праці. Підписані угоди реалізуються в такий спосіб: запит про кандидатів-мігрантах направляється в уповноважений орган своєї держави, який вивчає його відповідність умовам угоди та переправляє його вповноваженому органу країни, що ухвалює.

Багатосторонні угоди дістали поширення в Західній Європі. Між її країнами на різних рівнях останнім часом відбуваються переговори про проведення єдиної імміграційної політики. Так, у січні 1991 р. на Віденській конференції було прийнято спільне комюніке з метою нейтралізації хвилі неконтрольованої еміграції із країн колишнього СРСР.

Більшість країн, що приймають, використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Його зміст міститься в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, які потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всім іншим. Перелік бажаних іммігрантів варіюється від країни до країни, але звичайно вони належать до даної з наступних категорій:

-- працівники, готові за мінімальну  плату виконувати важку, шкідливу, брудну й некваліфіковану роботу, - будівельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;

-- фахівці для нових і перспективних  галузей – програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;

-- представники рідких професій  – огранщики алмазів, реставратори картин, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування;

-- фахівці зі світовим ім'ям  – музиканти, артисти, учені,  спортсмени, лікарі, письменники;

-- великі бізнесмени, що переносять  свою діяльність в, що ухвалює  країну робочі місця, що інвестують капітал, що й створюють нові.

Проблемами трудової імміграції займаються державні інститути країн, що ухвалюють, діють на основі національного законодавства, а також підписаних двосторонніх і багатосторонніх угод. Звичайно в дозволі проблем імміграції задіяні як мінімум три державні відомства: міністерство закордонних справ, що відає через своє консульське управління видачею в'їзних віз, міністерство юстиції в особі служби по імміграції або інші органи прикордонного контролю, які безпосередньо виконують визначений законом режим в'їзду, і міністерство праці, що наглядає за використанням іноземної робочої сили.

У більшості країн  дозвіл на в'їзд іммігрантові видається  на підставі підписаного контракту  з наймачем про його працевлаштування та висновку міністерства праці про те, що дана робота, оскільки вимагає спеціальних навичок або з інших причин, не може виконуватися місцевими робітниками. У деяких країнах перед видачею дозволу на в'їзд потенційного іммігранта його роботодавець зобов'язано дістати згоду міністерства внутрішніх справ і профспілок даної галузі.

Нормативно-правова база для імміграції в більшості країн, що ухвалюють, надана величезною кількістю законів  і підзаконних актів. Основні  риси імміграційного законодавства  наступні:

Професійна класифікація

Законодавства всіх країн, що ухвалюють, встановлюють жорсткі вимоги до рівня освіти та стажу роботи зі спеціальності. Мінімальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи або професійно-технічного училища, що повинне підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно підтверджувати або оцінювати в країні, що ухвалює, на предмет відповідності вимог до фахівця у відповідній сфері в даній країні вимогам, що пред'являлися до випускника по даній спеціальності в країні – експортерові робочої сили. Пріоритет при найманні на роботу віддається країнами, що ухвалюють, фахівцям, що мають як мінімум 3-5 років стажу роботи зі спеціальності. Можуть зажадати також і рекомендаційні листи. Для більшості професій необхідні кваліфікаційні гарантії у вигляді диплома про вищу або спеціальній освіті. Наприклад, в Австралії вважають законними наступні російські дипломи – інженерів промислового виробництва, фахівців з комп'ютерів і бухгалтерів, а також свідоцтва про професійну освіту слюсарів-монтажників, електромеханіків, робітників - металлопрокатчиків. В Австралії ухвалюють фахівців із професійним стажем не менш трьох років. А в Омані, ОАЭ та Катарі навіть для кухарів необхідний стаж не менш 5 років.

Обмеження особистого характеру

Зрозуміло, законодавство країн, що ухвалюють, висуває жорсткі вимоги до стану здоров'я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані представити довідку про стан свого здоров'я, завірену консульською установою країни, що ухвалюють, або пройти спеціальне медичне обстеження. У США відповідно до імміграційного акту 1990 р. не допускаються наркомани та особи, що страждають різними видами психічних захворювань. А шведські та норвезькі фірми-наймачі проводять попереднє медичне і психологічне тестування іноземних кандидатів на в'їзд. Віковий ценз іммігрантів встановлюється законодавством залежно від галузі промисловості, у якій вони мають намір працювати. Звичайно він коливається в межах 20-40 років. Приміром, Швеція й Норвегія потребують буровиків-нафтовиках у віці від 20 до 40 років. В Об'єднаних Арабських Еміратах потрібні лікарі й середній медичний персонал у віці 20-45 років. Нарешті, надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного й соціального вигляду іммігранта, яка інакше називається соціальна «чистота», що вважається важливим моментом для збереження соціальної й політичної стабільності, що ухвалює країни. У США обмежується в'їзд у країну членів комуністичних партій або будь-якої інший партії тоталітарного типу. Найчастіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, раніше судженим за карні злочини, членам терористичних і профашистських організацій. Відповідно до закону США в'їзд у країну закритий:

1). Іноземцям, які мають  заразні хвороби, психічні  захворювання, що представляють небезпеку для  них самих і навколишніх, або  є наркоманами;

2). Іноземцям, засудженим  у зв'язку з карним злочином, що мали в минулому дві й  більше судимостей із загальним  строком вироку більш 5 років позбавлення волі, що приїжджають для заняття проституцією або викритим у занятті проституцією протягом останніх 10 років, викритим у перевезенні наркотиків або, що зробили злочин на території США;

3). Іноземцям, метою  в'їзду яких у США є шпигунство, саботаж, порушення правил експорту, скинення американського уряду, участь у терористичних акціях; іноземцям, які були членами або співробітничали з комуністичними й іншими тоталітарними партіями; іноземцям; іноземцям, які в співробітництві з нацистською партією Німеччини брали участь у переслідуваннях інших осіб по расових, національним і політичним причинам; іноземцям геноцидом, що займається;

4). Іноземцям, які не  можуть утримувати себе і будуть тягарем для американського суспільства (зажадають виплат бюджетних допомог);

5). Іноземцям, які не  одержали дозволи Департаменту  праці на заняття кваліфікованою  або некваліфікованою роботою  в США, і іноземцям, що закінчили  іноземні медичні навчальні заклади  й не минулим іспиту в США  на право заняття лікарською діяльністю;

6). Іноземцям, депортованим  зі США в плині останнього року, які намагалися одержати візу шляхом підробки або викривлення інформації, які допомагали іншим іноземцям в'їхати на територію США з порушенням закону.

Кількісне квотування.

Більшість країн, що ухвалюють  іммігрантів, встановлюють їхню максимальну кількість. Кількісні квоти можуть уводитися в рамках усієї економіки в цілому, визначаючи максимальну частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей, визначаючи максимальну частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; у рамках окремих підприємств, визначаючи максимальну частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом року. Кількісне квотування є досить твердим методом державного регулювання імпорту робочої сили та звичайно визначається відповідними законами, за дотриманням яких наглядають правоохоронні органі.

Економічне  регулювання.

Воно вводить певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Що стосується юридичних осіб, то в деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки по досягненню певного обсягу обороту та продажів або після внесення певних платежів у державний бюджет. Приватні особи мають право іммігрувати, тільки якщо вони готові інвестувати в економіку країни, що ухвалює, певну законом суму, довести легальність походження цих грошей і створити певна кількість робочих місць. По законодавству деяких країн за оформлення імміграції й працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов'язано платити. Деякі пільги надаються для керівного складу корпорацій, що мають право укладати угоди від її особи, заможним іноземцям, готовим використовувати працю місцевих громадян у домашньому господарстві.

Тимчасові обмеження.

Законодавства більшості  країн установлюють максимальні  строки перебування іноземних працівників  на їхній території, після закінчення яких вони повинні або покинути країну, що ухвалює, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній. Найчастіше для осіб, що мали в країні, що ухвалює, статус стажистів або студентів, передбачаються тверді правила, що не дозволяють продовжити своє перебування в ній, що вимагають обов'язкового виїзду на батьківщину, перебування там мінімум протягом декількох років, тільки після чого вони здобувають право знову приїхати в країну, що ухвалює.