Основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів та проблеми їх регулювання

Географічні пріоритети.

Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, законодавчо встановлює географічну й національну структуру імміграції. Вона звичайно регулюється за допомогою кількісних квот на в'їзд іммігрантів з певних країн. Іноді, щоб уникнути обвинувачень в упередженості та порушенні прав людини, уряду здійснюють у рамках географічних квот лотереї на право іммігрувати між представниками з різних країн з одного географічного регіону. У США, наприклад, географічна структура імміграції, встановлюється законодавчо. Так, для того, щоб на недискримінаційній основі забезпечити збалансованість імміграції різних національностей, у США щорічно проводиться лотерея відповідно до програми диверсифікованості іммігрантських віз DV-1. На підставі статистики імміграції за попередні п'ять років, установлюються країни, що експортують найбільшу кількість робочої сили в США. Потім на основі спеціально розроблених формул визначається квота кожної країни, громадяни якої мають право брати участь у лотереї. Чим більше була імміграція з даної країни за попередні п'ять років, тем менше квота цієї країни в лотереї.

В 1996 фінансовому році в лотереї розігрувалося 55 тис. іммігрантських віз. З них на всі країни Африки доводилося 20 200 віз, Азії – 6837 віз (усі  країни, крім Китаю, Тайваню, Індії, Філіппін, В'єтнаму й Південної Кореї), Європи – 24 549 віз (усі країни, крім Великобританії і її залежних територій), Північної Америки – 8 віз (тільки Багами), Океанії – 817 віз (всі країни), Південної Америки, Центральної Америки й Карибського басейну – 2589 віз (всі країни, крім Мексики, Ямайки, Сальвадору й Домініканської Республіки) [19]. Для того щоб брати участь у лотереї, повідомлення про яку публікується в газеті багатьох країн миру, досить просто на визначений термін послати по зазначеній адресі в Національний візовий центр лист, повідомивши своє ім'я, рік і місце народження, ті ж дані про дружину/чоловіку та дітях, зворотна адреса і країну, громадянами якої є учасники лотереї. Ці дані закладаються в комп'ютер, який потім і робить випадкову вибірку потенційних власників віз. Виграш у лотереї не означає, що віза видається автоматично. Однаково потрібно подати заява, надати набір необхідних за законом документів, необхідних для виконання імміграційних формальностей, і сплатити держмито в розмірі 200 дол.

Заборони.

Явні та приховані заборони наймати іноземну робочу силу звичайно втримуватися в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонене. Явні заборони прямо перераховують галузі або спеціальності, у яких працювати іноземцям не можна. Сховані заборони, навпаки, установлюють перелік галузей або спеціальностей, у яких можуть працювати тільки громадяни даної країни, перекриваючи тим самим доступ до них іноземців. Звичайно для будь-яких пересувань іммігранта, зміни спеціальності, зміни місця роботи потрібно одержувати додатковий дозвіл імміграційних влади, які можуть і відмовити в його видачі. Зрозуміло, заборонена нелегальна імміграція, яка в більшості країн припиняє поліцейськими методами, які, щоправда, далеко не завжди ефективні.

Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку  імміграції. Вони можуть накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну або наймає їх на роботу. Незаконне проникнення в країну вважається злочином. За його здійснення передбачаються депортація, грошові штрафи й/або тюремне ув'язнення. Подібний злочин, зроблене повторно, карає повторною депортацією, більшим грошовим штрафом і більш тривалими строками висновку. За незаконне посередництво або наймання на роботу нелегального іммігранта, які також вважаються злочином, передбачаються настільки великі штрафи, що вони можуть вести до руйнування деяких невеликих фірм і підприємств.

Стимулювання  рееміграції.

В умовах тиску з боку профспілок, які бачать у напливі  іммігрантів головну причину  безробіття, уряду багатьох західних країн з початку 70-х років стали вживати активних заходів по стимулюванню виїзду іммігрантів назад на батьківщину. У числі традиційних державних заходів рееміграції наступні:

1). Програми стимулювання  рееміграції. Вони включають широке  коло заходів, починаючи із заходів для примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, що бажають повернутися на батьківщину. У західноєвропейських країнах (ФРН, Франція, Нідерланди) приймалися програми матеріального заохочення рееміграції, що передбачають виплати вихідних допомог при добровільнім звільненні іммігрантів і їх від'їзді на батьківщину. У деяких випадках допомоги виплачувалися при одному тільки заяві іммігранта про його бажання покинути країну, що ухвалює, в інших – через якийсь час після його фактичного повернення додому. Причому одержання вихідної допомоги позбавляло іммігранта права повторно в'їхати в країну, що ухвалює. Виплати допомоги здійснювалися за рахунок коштів, накопичених у фонді соціального страхування або пенсійному фонді в результаті відрахувань підприємством, що найняли іммігранта на роботу. Хоча вважалося, що такий спосіб фінансування не покладає додаткового тягаря на видаткову частину бюджету, на практиці бюджетні видатки виявилися також досить значними в результаті необхідності створення електронної системи державного обліку іммігрантів і виплати допомог. Ефективність програм стимулювання рееміграції залишається досить низкою.

2). Програм професійної  підготовки іммігрантів. У якості засобу, яка могла б спонукати іммігранта повернутися на батьківщину, уряди окремих країн (Франція, ФРН, Швейцарія) розглядають програми професійної освіти іммігрантів. По логіці цих програм, одержавши освіту у розвиненій країні, іммігранти зможуть розраховувати на більш високооплачувану та престижну роботу, що й спонукає їх повернутися на батьківщину. Однак інтерес із боку іммігрантів до участі в таких програмах виявився досить низьким з тієї причини, що придбання спеціальності саме по собі не гарантувало одержання роботи із цієї спеціальності на батьківщині. Тому більшість іммігрантів воліли зберегти свої існуючі, роботи в розвинених країнах, чим реемігрувати й намагатися знайти кращу роботу на батьківщині.

3). Програми економічної  допомоги країнам з масової  еміграції. Розвинені країни укладають угоди із країнами-експортерами робочої сили про інвестицію частини переказів працівників на батьківщину та частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, що розвивати, які могли б стати місцями роботи для реемігрантів. Такі підприємства ухвалювали форму кооперативів, спільних компаній, акціонерних товариств. Найбільший розвиток ця форма одержала у двосторонніх відносинах ФРН із Туреччини. У ряді випадків нові турецькі компанії, створені в основному за німецькі гроші, не тільки стали пунктом притягання для реемігрантів, але й призупинили нові потоки еміграції з Туреччини.

Незважаючи на активні  дії урядів, що ухвалюють країн, Більшість  програм стимулювання рееміграції  не досягли поставлених цілей: при деякому збільшенні рееміграції на початку їх здійснення від'їзд іноземних робітників на батьківщину різко зменшувався в міру того, як скорочувалося фінансування програм. Однак головною причиною їх низької ефективності є те, що уряду країн, що експортують робочу силу, просто не зацікавлені в її  реекспорті та не вживають належних зусиль по скороченню еміграції.

Отже, державне регулювання  міжнародного ринку праці здійснюється на основі національного законодавства  країн, що ухвалюють, і країн, що експортують  робочу силу, а також на основі міждержавних і міжвідомчих угод між ними. Регулювання здійснюється через прийняття фінансованих з бюджету програм, спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання іммігрантів до повернення на батьківщину (рееміграція).

Державна політика країн миру в області міжнародних  міграцій.

Фонд народонаселення Організації  Об'єднаних Націй провело опитування компетентних державних органів  усіх країн миру з метою з'ясувати  всі аспекти їх державної політики в області народонаселення й випустив результати цього опитування в Нью-Йорку в 1995 р. Серед інших параметрів державні органі 188 країн миру відповідали й на запитання про їхню державну міграційну політику.

Усі варіанти міграційної політики держав миру об'єднані в 8 типів, як по імміграційній, так і по еміграційній політиці. Формулювання типу державної політики в області міжнародної міграції в кожній країні містить у собі дві частини: по-перше, оцінку рівня еміграції (або імміграції) у даній країні й, по-друге, чи вимагається, на думку, що відповідали, державне втручання і якщо так, те з якою метою — збільшити, зменшити або зберегти на даному рівні еміграцію (або імміграцію). Із цих відповідей і зложилася загальна картина державної міграційної політики країн миру.

Державна еміграційна політика країн миру в цілому характеризується ліберальним підходом до еміграції. Так, 69,0% країн уважають, що еміграція в їхніх країнах — задовільна, при цьому з них 46,8% уважають, що державного втручання не потрібно, а 24,0% декларують політикові державного втручання з метою збереження еміграції на існуючому рівні. Докладно міграційна політика основних країн-експортерів робочої чинності розбирається нижче.

Крім того, до ліберальної групи  можна додати та країни, що дотримуються такого типу політики, як “еміграція занадто висока, але державного втручання не потрібно” — 5,4%, так само як і країни, що вважають, що “еміграція занадто низька, але державного втручання не потрібно”. Таким чином, загальна частка країн з ліберальною еміграційною політикою становить більш 85%.

Таблиця 3.1.

Типи державної еміграційної політики

Що стосується державної імміграційної  політики країн миру, то вона трохи  відрізняється від еміграційної політики більшою стриманістю. Так, жодна країна у світі не визнала  свою імміграцію занадто низкою настільки, що не потрібно державного втручання.

У цілому станом імміграції у своїх  країнах задоволено 60,6% держав. До них  примикають країни, які хоча й не вважають імміграцію задовільної, але  не знаходять потрібним здійснювати  державне втручання, збільшуючи групу  країн з ліберальним відношенням до імміграції до 62%, що суттєво нижче, чим ліберальне відношення держав миру до еміграції.

Досить велике число країн, що вважають імміграцію занадто високої  та державне втручання з метою її зниження — необхідним, — майже 18% (тип 7). Лише невелике число країн прагне підсилити імміграцію — 4,8%, при цьому половина з них уважає її занадто низкою, а друга задовільної.

Таблиця 3.2.

Типи державної імміграційної  політики країн миру

Вивчення еміграційної політики основних країн-експортерів робочої чинності виявляє кілька підходів до її формування. Одним з найпоширеніших підходів є ліберальний. Цей тип міграційної політики формулюється в такий спосіб: “еміграція задовільна, державного втручання не потрібно”. Цього типу політики дотримується більшість країн миру (більш 46%). Серед країн-експортерів робочої чинності цей підхід характерний для таких країн, як Австралія, Йорданія, Італія, Португалія, Марокко, Філіппіни. В основному в цій групі ті країни-експортери робочої чинності, для яких експорт робочої сили не є головною статтею валютного доходу.