Основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів та проблеми їх регулювання

Четвертий міжнародний регіон міграції сформувався в Австралії. У цій  країні трудяться 200 тис. іноземних  робітників. Австралія, як і США, орієнтована  на асиміляцію іммігрантів. Крім того, з 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У відповідність із нею в країну в першу чергу приймалися іммігранти, що робили інвестиції в її економіку.

П'ятим центром трудової міграції є країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) – Бруней, Японія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, Пакистан. Наприклад, Японія починає ввозити робочу силу. Традиційно це були корейці, але в останні час з'явилися іранці, що виконують чорну роботу. У теж час Японія може вивозити робочу силу високої кваліфікації, що супроводжує прямими інвестиціями в країни АТР. Цей тип міграції називають професійною транзитною міграцією.

У Латинській Америці складається  шостий центр тяжіння робочої сили, де іммігрантів ухвалюють в основному Аргентина й Венесуела. Загальне число мігрантів досягає 3 млн. чоловік, більшість яких становлять латиноамериканці. Але Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Чилі та Парагваї субсидіюють спеціальні програми по залученню східноєвропейців, у тому числі вихідців з колишнього СРСР. Вони маємо гостру потребу в нафтовиках, інженерах-хіміках, фермерах.

Існує і африканський центр. За приблизними оцінками міжнародна міграція в Африці складає 2 млн. чоловік. В основному більш багаті африканські країни беруть некваліфікованих працівників із сусідніх країн. ПАР зацікавлена в припливі фахівців з колишніх країн СРСР, але на постійне місце проживання.

 

 

 

2.2. Аналіз глобальної  міграційних потоків

 

У середині XIX століття було відзначено саме значне явище в історії сучасної міграції населення. Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

1). Міграція з, що розвиваються  в промислово розвинені країни;

2). Міграція в рамках промислово  розвинених країн;

3). Міграція робочої сили між країнами, що розвивати;

4). Міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинені країни (подібна з міграцією з, що розвиваються в промислово розвинені);

5). Міграція науковців,  кваліфікованих фахівців із промислово розвинених у країни, що розвиваються.

Для промислово розвинених країн іноземна робоча сила із країн, що розвивати означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб  необхідними працівниками, без яких неможливий нормальний виробничий процес, а іноді просто нормальне повсякденне життя. Наприклад, у Франції емігранти складають 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 в автомобілебудуванні. У Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії – 40% будівельників.

Міжнародна міграція робочої сили, що існує в рамках промислово розвинених країн, зв'язана більшою мірою з неекономічними факторами, чому з економічними. Однак і для промислово розвинених країн характерно таке явище як  «відплив умів». Наприклад, з Європи в США.

Особливо слід зазначити міжнародну міграцію робочої сили в рамках країн ЄС. У ЄС прийнята  “Хартія основних соціальних прав робітників ЕС”, підписана 9 грудня 1989 р. Згідно із цим документом, визначено багато позицій міграційної політики. Приведемо деякі з них:

1). Кожний працівник ЄЕС повинен мати право вільного переміщення по території Співтовариства, підкоряючись правилам і обмеженням, обумовленим громадським порядком, суспільною безпекою і здоров'ям.

2). Воля переміщення повинна  надавати право кожному працівникові  вибрати будь-яке заняття або професію в ЄЕС на основі принципів рівноправності, що стосуються працевлаштування, умов праці й соціального захисту в країні, що ухвалює.

Будівництво єдиного економічного простору повинне підкріплюється її соціальним забезпеченням.

На думку деяких фахівців, втілення принципів вільного переміщення  усередині ЄС може привести до того, що висококваліфіковані кадри, інженери можуть концентруватися в найбільш розвинених регіонах. Низько кваліфіковані  працівники виявляться менш мобільними.

Результатом міграції робочої  сили усередині ЄС може стати її демпінг. Так, португальські підприємства відправляють своїх робітників на будівництво у Францію та ФРН на умовах оплати праці, установлюваних нижче національних стандартів.

В останні роки росте міграція робочої сили між країнами, що розвивати. Головним чином це міграція між новими індустріальними країнами та країнами арабських емігрантів, країнами-членами ОПЕК, з одного боку, і іншими країнами, що розвиваються – з іншої. Так, наприклад, у післявоєнні роки ( 80-е роки) особливо був помітний приплив робочої сили в Гонконг із Китаю, В'єтнаму та інших країн Південосхідна Азії. Активно імпортував робочу силу Сінгапур. У Кувейті та Саудавської Аравії, наприклад, було зайнято до 1 млн. чоловік робітників з Ємену.

Існує міграція робочої  сили із промислово розвинених країн, в країни що розвиваються. В основному – це порівняно невеликий потік кваліфікованих кадрів із країн Європи й Північної Америки в країни, що розвиваються.

У середині 90-х років  активізувалася міграція робочої сили в Росію із країн близького зарубіжжя: України, Беларусі, Молдови. Причини цієї міграції чисто економічні – робітники із цих країн їдуть на заробітки. Основні експортери робочої сили в Москву: Україна – 32% від загальної чисельності працюючих іноземців, Туреччини – 22%, Молдова – 4%, Білорусь – 3%. [29].

Одна з найголовніших  причин використання іноземної робочої  сили із країн близького зарубіжжя в прикордонних регіонах – її економічна вигідність. Насамперед – низькі транспортні видатки на доставку робочої сили, а також відсутність істотних витрат на розміщення та облаштованість у випадку маятникової міграції.

Найбільш актуальна проблема, яка  може виникнути в області імпорту  робочої сили із країн близького зарубіжжя до початку 2005 року, пов'язана із хвилею нелегальних трудящих-іммігрантів, яку важко розв'язати через “прозорість” українських границь із країнами СНД і ліберального імміграційного законодавства.

При несприятливій економічній  та політичній кон'юнктурі в цих країнах багато хто з них також можуть опинитися в числі мігрантів.

Розглянемо, який вплив виявляє  міграція робочої сили на країни, що імпортують, що експортують робочу силу.

Країни, що ухвалюють робочу силу, одержують при цьому наступні переваги:

1). Підвищується конкурентоспроможність вироблених країною товарів внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

2). Іноземні робітники, пред'являючи  додатковий попит на товари  та послуги, стимулюють зростання виробництва й додаткову зайнятість у країні перебування;

3). При імпорті кваліфікованої  робочої сили країна, що ухвалює, заощаджує на витратах на освіту і професійну підготовку;

4). Іноземні робітники часто  розглядаються як певний амортизатор  у випадку криз і безробіття. Вони першими можуть бути звільнені;

5). Іноземні працівники не забезпечуються  пенсіями та не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЭСР) стверджує, що іммігранти поліпшують демографічну картину розвинених країн, що страждають старінням. У Франції, Німеччині, Швеції 10% всіх немовлят з'являються в родинах переселенців. У Швейцарії – 24%, а в Люксембурзі – майже 38%. Разом з тим, хоча вповільнюється загальний темп старіння населення країни, на співвідношення народжуваності та смертності корінних жителів ця статистика не впливає жодним чином [17].

Не можна не сказати про деякі негативні моменти, пов'язані з імпортом робочої сили. До них слід віднести виникнення елементів соціальної напруженості в суспільстві (при занятті тих робочих місць, на які претендують місцеві працівники), міжнаціональна ворожість та ін. Для країн, що експортують робочу силу, у свою чергу, також є цілий ряд переваг.

1). Експорт робочої сили розглядається як важливе джерело вступу іноземної валюти в країну.

По даним МВФ, середня  норма прибутку при експорті товарів  становить 20%, послуг – 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Так Югославія, що була, в 80-е роки мала надходження від експорту товарів та послуг щорічно близько 10 млрд. дол., фактичний прибуток від цього експорту становила приблизно 2,5 млрд. дол. Від експорту робочої сили, у вигляді переказів країна одержувала 3,5 млрд. дол., а після повернення працівників додому з-за кордону ще стільки ж. У підсумку, фактичні надходження досягали 7 млрд. дол. Експорт робочої чинності є фактично головним джерелом валюти для Югославії [26 ].

Вступу від експорту робочої чинності в 90-е роки зростають у країн, що розвивати найбільш високими темпами – 10% у рік. Одержуючи щорічно значні суми від цього джерела, багато розвинених держав стали спеціалізуватися на трудових послугах, експорт яких став найважливішим джерелом валютних доходів. Так, наприклад, для АРІ експлуатація Суецького каналу наприкінці 80-х років давав прибуток 970 млн. дол. у рік, туризм – 600 млн. дол., перекази емігрантів – більш 3 млрд. дол. У Ємені перекази емігрантів в окремі роки в 30 раз перевищували від експорту. За даними на початок 90-х років, близько 40 країн миру мали у своїх надходженнях з-за кордону не менш 100 млн. дол. від мігрантів, а 10 країн – більш 1 млрд. дол. По даним МВФ, частки перекази, що включаються в дохідну частину платіжних балансів, на 90% полягають від надходжень емігрантів [31 ].

2). Експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруги в країні.

3). Безкоштовне для  країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці й ін.

У той же час країни-експортери капіталу зустрічаються і з деякими негативними явищами. Головне – це «витік мозків», відтік кваліфікованих, ініціативних кадрів, настільки необхідних національної економіці.

В XXI віку можна із упевненістю сказати, що країни світу в гнітючій своїй більшості є включеними у світову економічну міграцію. По даним ООН учасниками міжнародного трудового обміну є більш 80 країн.

 

*) 2003-2005 рр.,  **) 2005-2007 рр.,  ***) 2007-2010 рр.

Рис. 2.1. Міждержавна  міграція за 2003-2010 рр.

 

Всі країни учасниці глобальної економічної міграції у світі можуть бути розподілені по трьом категоріям. Перша — країна, що посилає трудові ресурси (або країна, що посилає), країна, що одержує трудові ресурси (або країна, що одержує), і країна, що беремо участь у міжнародних міграціях і в обох перерахованих вище варіантах (позначувана в міжнародній статистиці та документах ООН — S/R). Наочно простежити міграцію можна на мал.: 2.1.

До країн, що одержують трудові ресурси, належать: Аргентина, Австралія, Австрія, Бахрейн, Бельгія, Бруней, Камерун, Франція, Гана, Гаїті, ФРН, Іран, Ізраїль, Кувейт, Лівія, Люксембург, Малайзия, Нідерланди, Нова Зеландія, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Сінгапур, Швеція, Швейцарія, Об'єднані Арабські Емірати, Великобританія, США.

До країн, що посилають трудові ресурси, належать: Алжир, Бангладеш, Колумбія, Кіпр, Домініканська Республіка, Єгипет, Греція, Індонезія, Ірландія, Південна Корея, Ліван, Лесото, Мексика, Марокко, Пакистан, Філіппіни, Польща, Португалія, Шрі-Ланка, Судан, Сирія, Таїланд, Туніс, Туреччина, Уругвай, Осман.

Крім того, до групи країн, що посилають, і використовують трудові ресурси, належать: Буркіна-Фасо, Йорданія, Італія, Іспанія, Малі, Сенегал, Того, ПАР, Ямайка.

Розподіл усіх країн світу на експортерів і імпортерів робочої сили, спираючись на сучасну статистику ООН, ламає звичні стереотипи сприйняття експортерів робочої сили, що як винятково розвиваються і навіть найменш розвинених країн. Одночасно видне, що не всі країни-імпортери робочої сили входять у групу промислово розвинених держав.

Разом з тим у групі  країн експортерів і імпортерів робочої сили є свої сутнісні ознаки, що визначають особу цих країн на світовому ринку трудових ресурсів. Зокрема, це показники долі економічно активного населення в загальній чисельності населення. Видалося б, країни-експортери, що поставляють робочу силу на зовнішній ринок, повинні мати її надлишок, тобто повинні мати більшу зайнятість трудових ресурсів і, отже, більшу частку економічно активного населення.

Напроти, аналіз трудових ресурсів групи країн-експортерів і імпортерів робочої чинності показує протилежну картину. Так, доля економічно активного населення в країнах-експортерах суттєво нижче, чим у країн-імпортерів робочої сили. Так, умовна середня доля ( як середньоарифметична) цього показника в країн-імпортерів 47,42% з найвищим показником у групі 75 % (Катар) і нижчим 23,9 % (Ліван), тоді як у країн-експортерів умовна середня доля 31,42% з найвищим показником 55,9% (Таїланд) і нижчим — 15,45% (Колумбія) [32].

При цьому не можна не відзначити, що в країн, що характеризуються обома формами участі в міжнародному трудовому обміні, і ці показники  перебувають десь посередині двох вищеописаних груп країн і становлять близько 35,5 % з нижчим показником 22,5 % (Йорданія) і вищим 51,1% ( Буркіна-Фасо) [32].

Подібна ситуація означає, що в одних країнах створюються  та ефективно діють робочі місця, а в інших створення подібних робочих місць не відбувається через цілий ряд причин. Безумовно, розширене створення робочих місць — ознака динамічного економічного розвитку, внаслідок якого внутрішнього резерву трудових ресурсів не вистачає й потрібно іноземна робоча сила.

Цікаво, що розрив в умовних  середніх показниках економічної активності населення в країнах-експортерах і імпортерах робочої сили, що становить 15,8%, видасться істотним. Однак країни-імпортери використовують не тільки національну, але й іноземну робочу силу, яка, включена в загальну чисельність робочої сили, збільшує показник економічно активного населення. Крім того, відтік трудових ресурсів в інші країни знижує показник частки економічно активного населення в країнах-експортерах робочої сили.

Поглиблений аналіз міжнародної  статистичної інформації дозволив виявити вплив на цей розрив, як країн-експортерів, так і країн-імпортерів робочої сили. Так, частка економічно активного населення підвищується в країн-експортерів робочої сили, якщо врахувати їх економічно активне населення, що перебуває за рубежем з 31,42% до 35,6 %.