У переддень війни

 

Дотримуючись традицій національної освіти в минулому, до учбових планів включався і Закон  Божий. "Учбовий план, — (91) говорилося в статті, — мусить забезпечити національний характер освіти й виховання в українській школі" [3]. Тому вивченню української мови й літератури, географії й історії надавалося пріоритетне значення.

3 Голос Полтавщини. —  9 листопада.

Українці, які опинилися  на окупованій ворогом території, сподівалися, що і в умовах окупації діти зможуть отримати повноцінну середню освіту. Староста Кременчуцького району О. Алей навіть оголосив про платне навчання для учнів 8-10 класів у сумі 50 крб. на рік. Від плати за навчання мали звільнятися діти-сироти, інваліди та діти репресованих більшовиками батьків [4].

4 ДАПО, ф.Р-2577, оп.1, спр.3-а,  арк.24.

Будівництво національної української школи було одним  із основних завдань і похідних груп ОУН, які слідом за німецькими військами  вирушили в Наддніпрянську Україну. Відділ народної освіти Кременчуцького району очолив П. Швидь.

 

Він розробив і розіслав восени 1941 року по школах Кременчуцького гебіту "Правила внутрішнього розпорядку в новій українській школі", згідно яких національна школа "створюється  на основі вільного життя українського народу і пройнята ідеями національного відродження та розвитку". Над входом до школи мав обов'язково висіти український герб — Тризуб, а в кожному класі — ікона та портрети визначних діячів українського визвольного руху, рушники і патріотичні лозунги з тим, "щоб зовнішній вигляд української школи пробуджував і виховував національні почуття". Уроки мали починатися і закінчуватися молитвою. Від учнів вимагалося бути дисциплінованими, ввічливими, поважати батьків, учителів, старших за віком та один одного. При вході до класу вчитель вітався з учнями словам: "Слава Україні!" Учні мусили відповідати: "Героям слава!" Отже, члени похідних груп хотіли запровадити в українських школах традиційне вітання ОУН [5].

5 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.5, арк.18.

У перші місяці німецької  окупації навчання в небагатьох школах Полтавщини, які відновили роботу, справді мало національний характер. Крім обов'язкових портретів Гітлера, на стінах висіли портрети Шевченка, Франка, Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших діячів українського визвольного руху, а при вході — українські герби. Першими піснями, які діти почали вивчати в школі, були національний гімн "Ще не вмерла Україна" та шевченківський "Заповіт". Національна (92) школа, що відроджувалася зусиллями вчителів-патріотів, потребувала і нових підручників. До їх складання відділ освіти полтавської міської управи приступив 1 листопада 1941 року, а вже на початку 1942 року вперше в Україні в умовах німецької окупації було видано український буквар, читанки для 1-4 класів, підручники з української та німецької мов, шкільний збірник українських пісень.

 

У фондах державного архіву Полтавської області збереглися окремі з названих підручників, зокрема "Рідне слово" (Український  буквар для початкової школи), складений О. Кустоляном при допомозі полтавських учителів Гармаша, Голубицької, Горєва та Гревцова. Тираж підручника був досить значний як для того часу — десять тисяч примірників. Методичну допомогу авторам букваря надали відомі полтавські вчителі-методисти Ф.І. Пошивайло та І.Є. Михайленко. Буквар був позбавлений будь-якого ідеологічного забарвлення і своїм змістом мав прищеплювати дітям любов до рідної землі, природи, української мови. Вміщені в ньому коротенькі оповідання, прислів'я і приказки були близькі і зрозумілі сільським дітям. Вивчаючи буквар, вони знайомилися із знаряддями праці, тваринним і рослинним світом України, з основами християнської моралі. В букварі подавалися також короткі відомості про сусідні з Україною держави. В оповіданні про Німеччину підкреслювалися лише працьовитість, дисциплінованість і прихильність до порядку та чистоти німців. Ні про Гітлера, ні про нацистську ідеологію згадки не було.

 

У лютому 1942 року в напівзруйнованому  приміщенні полтавської друкарні було видано також читанку для другого класу початкових шкіл, яку підготував Федір Пошивайло. Матеріали до неї були підібрані з виданих за дорадянських часів підручників для українських шкіл Б. Грінченка, Білоусенка, Лубенця та Черкасенка. Дещо було взято і з білоруських та російських читанок. Частину текстів написав сам упорядник.

 

Добираючи матеріали  для читанки, автор прагнув, щоб  вони були доступними і цікавими для  дітей, виховували в них любов  до України, життєрадісність, пошану до батьків і старших за віком. Ф. Пошивайло хотів, за його словами, "дитині повернути її дитинство". Читанка мала такі розділи: у школі і вдома, серед людей, серед тварин, пори року, інші (93) краї. Містила вона також короткі відомості про географію та історію України, її святі місця, життя Тараса Шевченка, звичаї і обряди українського народу. В підручнику було вміщено багато колядок, щедрівок, веснянок, а також текст національного гімну "Ще не вмерла Україна".

 

Отже, позбавлені ідеологічних нашарувань, обидва підручники вчили  дітей доброти, виховували їх на засадах загальнолюдських цінностей і моралі.

 

У серпні 1942 року вийшов друком підручник німецької мови для дітей та дорослих тиражем 30 тисяч примірників, а в Пирятині накладом місцевого часопису "Рідна  нива" та при сприянні осередку "Просвіти" було видано збірник поезій Олександра Олеся. Передмову до збірника написав його упорядник Іван Сенько. Книжечка мала 88 сторінок і містила 35 віршів [6].

6 Рідне слово (Пирятин). — 1943. — 27 травня.

З метою підготовки вчителів до роботи в національній школі в окремих містах Полтавщини були влаштовані спеціальні курси, на яких освітяни знайомилися з основними засадами української народної педагогіки та новими навчальними програмами і планами. В середині листопада 1941 року Кременчуцький відділ народної освіти провів семінар з історії України, української мови та літератури, а незабаром і двотижневі курси для вчителів, на яких більше ста освітян прослухали лекції з історії України, всесвітньої історії, методики викладання української та німецької мов, математики. Особливий інтерес у вчителів викликали лекції з української етнографії та фольклору, які прочитав директор Кременчуцького краєзнавчого музею, член похідних груп ОУН К. Корольчук. Міська управа виплатила кожному із слухачів по 150 крб. [7].

7 Інформаційний бюлетень (Кременчук). — 1994. — 7-14 жовтня.

16 грудня 1941 року в  Полтаві почали працювати тижневі  курси підготовки вчителів до  роботи в національній українській  школі. Лекції на них прослухало 291 чоловік, у тому числі 98 вчителів  із сільських шкіл області. Для полтавських учителів по вулиці Олександрівській (нині — Октябрьській), 20 була влаштована їдальня закритого типу, де харчувалися і вчителі-пенсіонери [8]. Проте спроби українських патріотів відродити в умовах німецької окупації національну школу були приречені на провал.

8 Голос Полтавщини. —  1942. — 15 березня.

Переважна більшість  шкіл Полтавщини почала працювати або  з грудня 1941 року (у Кременчуці), або  з січня 1942 року (94) (у Полтаві). На цей час уже остаточно сформувався  фашистський апарат насильства і терору, який охопив своїм контролем усі сфери суспільного життя полтавців, у тому числі й освіту. На початку 1942 року в повній мірі почала здійснюватися освітня політика нацистів, яка стала частиною загального плану колонізації і духовного поневолення українського народу.

 

Навчання в українських  школах відновлювалося лише за умов, що шкільні приміщення не використовувалися  німцями для своїх потреб. Учителів попередньо перевіряли на їх лояльність до окупантів, а з підручників  і навчальних посібників вилучали все, що нагадувало радянське минуле [9].

9 ЦДАГО України, ф.57, оп.4, спр. 108, арк.76.

Приблизний обсяг знань  для слов'ян визначив особисто Гітлер: "У кращому разі їм можна дозволити  вивчити не більше, ніж смисл дорожніх знаків. Вивчення географії мало бути обмежене одним реченням: столиця рейху — Берлін. Математика і подібні до неї науки взагалі не потрібні" [10]. Згідно наказу рейхскомісара України Е. Коха, дозволялося відкривати лише початкові, так звані народні школи, навчання в яких було обов'язковим. Чотирикласна початкова школа мала навчити дітей лише писати, читати та рахувати. Самодіяльні дитячі організації в школах категорично заборонялися. Заборонялося також використовувати підручники, навчальні посібники та плани радянської школи. Мовою навчання дітей мала бути українська [11].

10 Голос Полтавщини. —  1941. — 25 грудня.

11 Німецько-фашистський  окупаційний режим на Україні.  Збірник документів. — К., 1969. —  С.71.

Конкретні завдання директивного і методичного змісту стосовно освітньої політики нацистів публікувалися в педагогічних інформаційних бюлетнях, які видавалися німецьким відділам пропаганди в генеральних округах. В одному з них (відповідальний за випуск — зондерфюрер Вайс) говорилося, що головним завданням народних шкіл є "виховувати порядність і пошану до визволителів — до Великого німецького народу" [12].

12 Педагогічний інформаційний  бюлетень (Харків). —1942, №1. — С.4.

У кінці 1941 року в Київському генеральному окрузі, до складу якого  входила і Полтавщина, були розроблені і затверджені навчальні програми для початкових українських шкіл. Зокрема, програма з вітчизнознавства (українознавства), яке вивчалося в третіх і четвертих класах, включала 18 тем, у тому числі: Україна — наша Вітчизна, наша родина, рідна оселя, сад, город, пори року, свійські тварини, луки і ліси та ін. Остання тема ("Друзі і вороги нашої Вітчизни") була взята із (95) фашистської пропаганди. Її тези: Совєти — найзліший ворог українського народу. Що було за Совєтів? Німеччина — визволителька українського народу.

 

З курсу арифметики в  першому класі учні мали засвоїти дії до 100, в другому — до 1000, в третьому — вивчити дроби, в  четвертому — додавати і віднімати  на рахівниці. Українська мова мала вивчатися  протягом усіх чотирьох років. Таким  був обсяг знань, який німці визначили для українських дітей. У багатьох містах і селах Полтавщини з ініціативи населення в школах було запроваджено вивчення основ православ'я. В Полтавських школах Закон Божий почали вивчати з 15 квітня 1942 року.

 

У школах дітям нав'язувалася  фашистська ідеологія, як раніше комуністична, і провідниками її мали стати вчителі, робота яких була поставлена в жорсткі рамки німецької окупаційної політики. Керівник відділу освіти Великобагачанського району М.П. Харченко на нараді вчителів говорив, що "робота школи буде аполітичною, але відповідатиме новому державному укладу, який вона повинна підтримувати" [14]. Ще більш відверто ставив завдання перед освітянами голова Новосанжарської районної управи Г. Коряка. В наказі від 20 серпня 1942 року він зобов'язав відділ народної освіти "ознайомити вчителів з основними принципами націонал-соціалістичного виховання, яке в першу чергу в систему виховної роботи вкладає виховання молоді в дусі реального здорового ідеалізму" [15].

14 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.5, арк.8.

15 ДАПО, ф.Р-2342, оп.1, спр.1, арк.3.

У перші місяці окупації частина шкільних приміщень використовувалася  німцями під казарми або госпіталі  для своїх вояків. У багатьох школах не було палива, підручників і навчальних посібників. Не вистачало вчителів. У стадії формування перебувала і допоміжна українська адміністрація, зокрема відділи освіти, які мали здійснювати тотальний контроль за роботою шкіл і дбати про розвиток шкільної мережі. Існувала і певна невизначеність стосовно освітньої політики нацистів.

 

Все ж протягом першого  року окупації більшість початкових шкіл Полтавщини відновили свою роботу. У Полтавському районі працювало 72 початкові школи із 166 класами, в  яких навчалося близько чотирьох тисяч дітей, хоча в районі налічувалося 8258 дітей шкільного віку. У Кременчуцькому (96) районі діяло 37 шкіл (3942 учні), Миргородському — 47 шкіл (12096 учнів). Диканському — 32 школи (2548 учнів), Нехворощанському — 28 шкіл (3437 учнів), Покровобагачанському — 27 шкіл (1589 учнів) і т.д.

 

Значна частина дітей, особливо починаючи з дванадцятирічного віку, залишалася поза школою. Так, у Полтаві з 18670 дітей віком до 16 років в 11 початкових школах навчалося лише 1720 дітей. Крім того, у 8 професійних школах (сільськогосподарській, землевпорядній, фармацевтичній, музичній, художньо-промисловій, фельдшерській, деревообробній і ремісничій) перебувало ще 1960 учнів [16]. Таким чином, різними формами навчання в Полтаві було охоплено лише близько 20 відсотків дітей. Не кращим було становище і в селах області.

16 Голос Полтавщини. — 1942. — 22 червня.

Початкова освіта була оголошена  німцями обов'язковою для українських  дітей і досягалася вона, як і  вся окупаційна політика, методами насильства і терору. За неявку до школи  або пропуски занять без поважних причин батьків немилосердно штрафували. У відповідності з наказом хорольського гебітскомісара від 20 травня 1943 року на батьків, які порушували розпорядження про обов'язкове навчання дітей, за перший раз накладали штраф у розмірі 50 крб., за другий — 100 крб. [17]. У квітні 1942 року староста Зіньківського району оштрафував 6 жителів села Яновщини, які з причин відсутності одягу і взуття не послали своїх дітей до школи, по 200 крб. кожного [18]. Подібні акції окупаційна влада чинила і в інших районах Полтавщини, але незважаючи на суворі кари, значна частина дітей шкільного віку залишалася поза школою.

17 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.39, арк.119.

18 Життя Зіньківщини.  — 1942. — 25 квітня.

Успішність учнів, як і відвідування ними школи, залишалися низькими. У перших класах Кременчуцького району успішність становила 59 відсотків, у других — 65, у третіх — 62, четвертих — 53. У Зіньківському районі вона була відповідно: 61, 65, 68 і 67 відсотків. Повсюди не вистачало підручників, зошитів, олівців тощо. Діти часто писали на старих газетах, а замість чорнила використовували сік бузини. Частина дітей з різних причин залишала школу, не одержавши навіть початкової освіти. Так, у Зіньківському районі серед 1942-1943 навчального року з перших класів вибуло 100 учнів, з других — 41, третіх — 104, четвертих — 107. Відвідування учнями занять становило відповідно 61, 61,1, 52,5 і 47,1 відсоток [19].

19 ДАПО, ф.Р-2701, оп.1, спр.12, арк.5-6.

(97) У одній з хорольських  початкових шкіл на початку  1942 року було 275 дітей, а в кінці  навчального року до наступних класів було переведено лише 195. Решта учнів, крім невеликої кількості залишених на повторний рік, змушена була кинути навчання через відсутність взуття, одягу, хвороби тощо.