У переддень війни

Початкова школа в  умовах німецької окупації мала виховувати з українських дітей покірних і безмовних рабів Третього рейху. З цією метою окупанти вимагали від учителів насаджувати в школах атмосферу страху і терору, який підтримувався за допомогою фізичних розправ над дітьми. Про це, зокрема, відверто говорилося у "Педагогічному інформаційному бюлетні", який виходив у Полтаві (відповідальний за випуск — зондерфюрер доктор Марко): "Особливо тепер, у воєнний час, як засіб підтримати дисципліну, учитель застосовує метод фізичного впливу на недисциплінованого учня. Цього вимагає час. Тілесні покарання іноді бувають необхідні... Від ляпаса по щоці ніхто не вмре, так само не коштуватиме життя, якщо вдарити учня ковінькою. Хлопці при грі терплять більший біль" [20].

20 Педагогічний інформаційний  бюлетень (ПоАТава). — 1943. — 15 травня.

Окупаційна влада часто  практикувала примусову працю дітей, постійно чи періодично їх залучали до виконання різноманітних сільськогосподарських  робіт. Згідно розпорядження Гадяцького гебітскомісара, по закінченню школи  діти зобов'язувалися два дні на тиждень працювати у громадських дворах: полоти, збирати овочі, лікарські рослини та ін. У Зіньківському районі учні протягом весни і літа також постійно працювали на сільськогосподарських роботах: збирали гусінь у садах, орали, волочили, пололи, садили картоплю і т.д. У школах Хорольського гебіту навчання в школах у травні 1943 року тривало лише до 10 години ранку, а після — учні під керівництвом учителів протягом шести годин збирали довгоносиків на бурякових плантаціях [21].

21 Гадяцька газета. —  1943. — 19 червня.

Учні 1-2 класів Гонтарівської  початкової школи протягом літа 1943 року працювали по два дні на тиждень  на прополці цукрових буряків, збиранні колосків, лікарських рослин і довгоносиків, а учні 3-4 класів — по шість годин  на тиждень. Крім сільськогосподарських робіт, учнів залучали також до збору утильсировини [22].

22 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1., спр.39, арк.104.

Робота шкіл знаходилася  під повним контролем окупаційної  адміністрації, яка на свій розсуд диктувала  умови і зміст (98) навчання, безцеремонне втручалася у навчальний процес і в будь-який час могла його перервати. Так, згідно розпорядження хорольського гебітскомісара, з 22 вересня 1942 року заняття в школах без пояснення причин були припинені на невизначений час. Вчителі і завідуючі школами з 30 вересня вважалися звільненими з роботи [23].

23 ДАПО, ф.Р-2701, оп.1, спр.12, арк.3.

Заробітна плата педагогічних працівників практично залишалася на рівні радянських часів. У залежності від кількості учнів у класі  вчитель одержував від 300 до 400 крб. Доплата за стаж роботи складала: понад 5 років — 25 крб., більше 10 років — 50 крб., більше 20 років — 75 крб. Доплата завідуючим школами також залежала від контингенту учнів і складала від 50 до 150 крб. Так, заробіток завідуючого Веприцькою початковою школою Гадяцького району становив 540 крб., а вчителів — 325, 360 і 420 крб. [24].

24 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.5, арк.14.

Значно менших втрат, порівнюючи із загальноосвітніми, зазнали  в часи окупації професійні, передусім  сільськогосподарські, школи та технікуми. Їх мережа навіть розширилася. Це пояснюється тим, що німці приділяли особливу увагу сільському господарству України. Для того, щоб взяти з України якнайбільше продовольства для Німеччини, їм потрібна була не просто дармова, а кваліфікована робоча сила, — насамперед спеціалісти середньої ланки, яких мали готувати фахові сільськогосподарські школи різного профілю.

Станом на травень 1942 року на Полтавщині працювали Андріївський, Писарівський, Березово-Рудівський, Хомутецький, Золотоніський і Полтавський сільськогосподарські технікуми, які діяли і за радянських часів. Навчалося в них близько тисячі студентів. 1 квітня 1942 року в Шишаках був відкритий ще один технікум такого ж профілю, де навчалося 125 студентів. Учбову практику вони проходили в громадському дворі (колгоспі) "Ставидло". Полтавське обласне об'єднання науково-дослідних інститутів та установ сільського господарства зареєструвало технікум як діючу установу свого відомства. З червня цього ж року в Яреськах почала працювати агрономічна школа з трирічним строком навчання, яка готувала фахівців з рільництва, городництва і садівництва. Згідно розпорядження Шишацької районної сільськогосподарської комендатури, школі були передані цегляні будівлі місцевих колгоспів, фруктовий сад площею 23 гектари і 300 гектарів орної землі на хуторі Сукачі [25].

25 Голос Полтавщини. —  1942. — 19 червня.

(99) Березово-Рудівський  сільськогосподарський технікум (директор  — І.М. Заховайло) відновив  роботу 15 жовтня 1941 року. Навчання в  ньому було розраховане на  чотири роки. 1 серпня 1942 року технікум зробив перший в умовах окупації випуск спеціалістів: 13 агрономів середньої кваліфікації одержали направлення для роботи в державних маєтках — колишніх радгоспах.

На базі Лубенського  технікуму лікарських рослин німці  відкрили технікум технічних культур, як навчальний заклад вищої школи, та сільськогосподарську школу нижчого типу. Навчання в них відбувалося за німецьким програмами. "Шефом" технікуму вважався інспектор обласного сільськогосподарського управління Мюллер. Особлива увага під час навчання зверталася на дотримання учнями дисципліни за німецьким зразком — технікум мав готувати слухняних і покірних виконавців наказів своїх німецьких шефів. З цією метою Лубенський гебітскомісар призначив у технікум спеціального інспектора [26].

26 Лубенський вісник. — 1943. — 24 січня.

Полтавська землевпорядна  школа (директор — Васильченко), що утворилася на базі радянського технікуму  землевпорядкування, гідромеліорації  і рибоводства, розпочала роботу у квітні 1942 року. Вона була розрахована на чотирирічний термін навчання і мала три відділення: землевпорядкування, рибоводства і культурно-технічний. Восени цього ж року у школі вже навчалося 450 студентів, об'єднаних у 14 груп. Більшість із них були колишніми студентами радянських технікумів, а вчителями працювали викладачі закритих німцями радянських сільськогосподарських вузів: 6 професорів і 8 доцентів. Учбову практику учні проходили у громадських дворах і сільськогосподарських спілках Полтавщини. Заробіток учнів під час проходження практики складав 400 крб. на місяць і 12 крб. добових. Крім того, старости громадських дворів зобов'язувалися надавати їм безкоштовні квартири і продавати продукти за твердими цінами [27]. При школі також працювали півторамісячні землевпорядні курси.

27 ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.253, арк. 21.

Сільськогосподарські  школи, де готували середньої кваліфікації агрономів і зоотехніків, були відкриті в селах Піщаному Кременчуцького району та Жуківці Машівського району. В користуванні останньої знаходилося 12 га польової землі, 3 га луків, 2 га саду і пасіка. Значна частина старших (100) класів сільських середніх шкіл також була перетворена на сільськогосподарські або комерційні професійні школи. Так, у Новосанжарському районі сільськогосподарські профшколи були відкриті в Старих Санжарах, Малій Перещепині і Тагамлику. У Нехворощанському районі у вересні 1942 року розпочали роботу п'ять початкових сільськогосподарських шкіл з дворічним строком навчання: у Нехворощі, Соколянці, Михайлівці, Маячці і Рясках, Випускники цих шкіл могли продовжувати навчання в середніх сільськогосподарських школах.

Наприкінці лютого 1942 року на базі Полтавського сільськогосподарського інституту відкрилася школа з  трирічним строком навчання, яка  мала готувати агрономів і зоотехніків. Директором школи німці призначили професора В. Упорова, але над ним поставили свого "шефа" — зондерфюрера Дайтмера. Слухачами школи стали колишні студенти сільськогосподарського і педагогічного інституту — всього близько 250 чоловік, в основному дівчата. У вересні 1942 року на перший курс школи було прийнято ще 64 студенти. Викладачами в школі працювало 6 професорів, 2 доценти, 2 старших викладачі й 2 асистенти. Навчання проходило за німецькою методикою, але майже всі навчальні предмети викладалися українською мовою. У 1943 році відбувся єдиний випуск слухачів школи: її закінчив 51 студент [28].

28 ДАПО, ф.Р-3658, оп.1.спр.7,арк.3-4.

Геноцид фашистів по відношенню до українського народу проявлявся також  у вкрай незадовільному медичному  обслуговуванні населення. Це стосувалося і фахової підготовки медичних працівників. Окупантами були закриті фельдшерські школи в Лубнах, Краснограді і Кременчуці. Полтавські фельдшерсько-акушерська і зуболікарняна школи були об'єднані в одну, але в кінці 1941 року навчання в ній розпочали лише студенти третіх курсів вищеназваних шкіл. У 1942 році до школи було дозволено набрати ще дві групи із студентів третіх курсів закритих німцями фельдшерських шкіл. Тоді ж з дозволу німецьких властей був проведений набір на перший курс школи: за конкурсом прийняли 195 студентів. Вступні іспити вони складали з української мови і математики [29].

29 Голос Полтавщини. —  1942. — 2 жовтня.

Німецька окупаційна політика в царині освіти була розрахована  на перетворення українців на дешеву і до того ж лише фізичну робочу силу для Третього рейху. Тому жоден вищий (101) навчальний заклад в умовах окупації не працював. У підготовленому для Е. Коха восени 1941 року огляді про політико-економічне становище України з цього приводу говорилося: "Вузи поки що всі закриті, хоча український народ дуже бажає, щоб вони відкрилися... Розпущений викладацький склад народних і вищих шкіл може бути залучений для інших робіт. Пенсії і зарплати не виплачуються" [30].

30 ЦДАГО України, ф.57, оп.4, спр.108, арк. 16.

Полтавський педагогічний інститут, як і інші вузи, не працював. Його приміщення було перетворене на казарму для німецьких вояків, але частина адміністрації вузу збереглася. У січні 1942 року в штаті інституту нараховувалося 26 чоловік, а місячний кошторис на їх утримання становив 7258 крб. Директором інституту німці призначили Л.П. Ткаченка, який регулярно одержував свою немалу платню — 1000 крб. на місяць. Чотири наукових працівники (В.С. Оголевець, Є.М. Кудрицький, Т.У. Малахова і М.В. Пилипенко) отримували по 400 крб., завідуючий Ботанічним садом С.О. Іллічевський — 550 крб., завідуюча бібліотекою О.В. Білкова — 250 крб. і т.д. Штат гравіметричної обсерваторії при педагогічному інституті налічував сім чоловік, у 1942 році при ній ще діяла аспірантура. В Ботанічному саду постійно працювало чотири чоловіки, але для виконання термінових і сезонних робіт через Біржу праці залучалися безробітні. В перші місяці німецької окупації при інституті ще працювала дитяча сільськогосподарська дослідна станція, проте восени 1942 року в інституті були залишені лише технічні працівники і всіма справами вузу відав завгосп В.Є. Кизим [31].

31 ДАПО, ф.Р-2318, оп.1, спр.1, арк.2-4.

Єдиним навчальним закладом на Полтавщині, який мав готувати вчителів початкових класів, була Костянтиноградська (в роки окупації німці повернули Краснограду стару назву) українська учительська семінарія з п'ятирічним строком навчання. При ній працювали також дворічні курси з підготовки викладачів німецької мови.

Одним з небагатьох радянських науково-дослідних інститутів, що їх залишили німці, був Полтавський інститут кормів. Знаходився він у віданні німецького тресту державних маєтків (колишніх радгоспів). Очолював інститут Ф.С. Трохименко, заступником з наукової роботи працював Я.М. Савченко, а головним агрономом — С.Ф. Вернигора. Проте вони буди лише виконавцями наказів німецького "шефа" доктора Гільдебрандта.

(102) Склад співробітників  науково-дослідного інституту під  час війни поповнився за рахунок  науковців Харківського сільськогосподарського  інституту та науково-дослідного інституту землеробства і на літо 1943 року налічував 45 чоловік. У своєму розпорядженні інститут мав 747 га землі, в тому числі 554 га орної та 49 га заливних луків. Територіально до інституту входили село Горбанівка та Нижньомлинський опорний пункт луківництва. На землях інституту працювало 240 робітників. Інститут мав відділи: агротехнічний, селекції і захисту рослин, агрохімічний, луківництва та оцінки кормів. Парк сільськогосподарських машин інституту складався з двох тракторів, двох сінокосарок, чотирьох сівалок, лобогрійки, молотарки і тракторної снопов'язалки. Не вистачало збиральних машин. Основні сільськогосподарські роботи виконували 25 робочих коней та чотири пари волів. Крім того, на інститутській фермі було 13 дійних корів, 13 голів молодняка великої рогатої худоби і два бугаї [32]. У Пирятинському районі продовжувала працювати Драбівська дослідна станція.

32 Нова Україна (Полтава). — 1943. — 18 липня.

Крім хліба, Полтавщина, як і вся Україна, мала забезпечувати  німецький рейх також продуктами тваринництва. Враховуючи важливе значення його охорони і розвитку, Полтавська ветеринарно-бактеріологічна лабораторія була перетворена німцями на науково-дослідний інститут, але це скоріше була зміна назви, оскільки штат наукових працівників залишався мізерним: професор, доцент, кандидат наук, хімік і два ветеринарних лікарі. Новоствореному інституту підпорядковувалися Гожулянська і Галещинська біостанції та п'ять міжрайонних лабораторій: Гадяцька, Кременчуцька, Лубенська, Золотоніська і Пирятинська [33].

33 Голос Полтавщини. —  1942. — 9 жовтня.

Частина учнів закритих німцями середніх і неповних середніх шкіл була залучена до навчання у ремісничих (професійних) школах. У травні 1942 року почала роботу Полтавська школа механічної обробки дерева, де навчалося 270 учнів, а з 1 вересня цього ж року — реміснича школа, яка готувала майбутніх робітників з 12 різних професій. Реміснича школа в Миргороді готувала мулярів, пічників, штукатурів, теслів, столярів, малярів та бондарів. До навчання в ній приймали юнаків, починаючи з чотирнадцятирічного віку і з освітою 4-7 класів. Учні забезпечувалися гуртожитком і харчуванням. За виконану під час виробничої практики роботу вони одержували платню в розмірі 0,75 крб. в день.

(103) На початку 1942 року  при Полтавському краєзнавчому музеї відкрилася художньо-промислова школа для дівчат. 16 вересня цього ж року вона була перетворена на учбово-професійні майстерні, де навчалося 150 дівчат. Майстерня мала п'ять відділень (цехів): художньої вишивки, в'язання, килимарства і ткацтва, пошиву білизни і верхнього жіночого одягу та дитячого і чоловічого одягу. Професійну підготовку молоді здійснював також Лісовий технікум у Зінцях під Полтавою, куди приймали юнаків із семирічною освітою, та школа культурних господарок у приміському селі Мачухи, де дівчат навчали шити, вишивати, готувати страви та виховувати дітей.

В умовах окупації відновили  роботу практично всі довоєнні музичні  навчальні заклади. Музична школа  імені М. Лисенка в Кременчуці почала працювати вже 20 вересня 1941 року. Навчалося в ній близько 200 слухачів. Педагогічний колектив складався із 7 викладачів. Очолювала його Л.М. Дітлінг — корінна кременчужанка німецького походження (фольксдойч). Перший концерт учні школи дали в міському театрі для вояків німецького вермахту. На початку лютого 1942 року в Полтаві почали працювати дитяча музична школа імені М. Леонтовича та музичне училище імені М. Лисенка.

Відновили роботу, хоча й  не повністю, також дошкільні заклади  Полтавщини. На більш як 78 тисяч жителів  Полтави діяло 9 дитячих пансіонатів, два притулки для дітей-сиріт та два садки для дітей, чиї батьки були зайняті на виробництві. Не припиняв роботу і Ковалівський дитячий будинок, де виховувалося понад 100 дітей-сиріт, частина з яких була інвалідами. В дитячому будинку працювали дві майстерні, де вихованці здобували необхідні фахові знання по ремонту взуття і лозоплетінню. 4 серпня 1942 року у Паськівці був відкритий другий у Полтавському районі дитячий будинок з початковою школою при ньому, тут перебувало 30 дітей-сиріт. Велику допомогу в їх утриманні, зокрема продуктами харчування, подавали місцеві жителі.