У переддень війни

39 Сарма-Соколовський  М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №5-6. — с.24-25.

40 Дніпровська хвиля  (Кременчук). — 1942. — 28 листопада.

З поверненням радянської влади на Полтавщину переслідування УАПЦ ще більше посилилося, хоча відкриті при німцях церкви продовжували діяти. Згідно постанови Уповноваженого у справах Руської православної церкви при Раднаркомі УРСР від 5 квітня 1944 р., "функціонування церков, що були відкриті в період німецької окупації (фактично діючі на сьо-(117)годні) припиняти не слід" [41]. Проте реєстрація нових церковних приходів майже припинилася: протягом 1945-1949 рр. на Полтавщині було зареєстровано лише 3 церкви [42].

41 Нова Україна (Полтава). — 1943. — 10 серпня.

42 ДАПО, ф.Р-4085, оп.17, спр.2, арк. 18.

До кінця 1945 р. всі автокефальні церкви Полтавщини змушені були перейти  в підпорядкування Московського патріархату. Наприклад, у Старих Санжарах автокефальна церква відкрилася в 1942 р., але з 27 листопада 1943 р. її настоятель уже почав вести богослужіння церковнослов'янською, фактично російською мовою [43]. Священик Миколаївської церкви в Полтаві о. П. Бойко, формально визнавши зверхність Московського патріархату, аж до 1948 р. проводив богослужіння українською мовою, доки єпископ Полтавський Паладій йому не заборонив це робити [44]. Українській церкві, як і українській державі, в умовах радянської влади місця не було.

№3 г. Благодійна діяльність громадськості

Фашистська доктрина расової винятковості німців ставила українців у принизливе становище безсловесних і покірних рабів. Їм заборонялося без спеціального дозволу залишати місця постійного проживання, виходити з помешкання, коли стемніє, давати притулок немісцевим жителям тощо. В побутовому відношенні полтавці були відкинуті в часи середньовіччя: вогонь добували кресалами, хліб молотили ціпами, зерно мололи на ручних жорнах або товкли в ступах і т.д. Не вистачало найнеобхіднішого: солі, цукру, гасу, сірників. Позбавлені приватної власності й ініціативи, пригнічені довготривалою матеріальною нуждою, більшовицькою бездуховністю і жорстокістю радянської влади, а згодом і німецьких окупантів, полтавці зводили свої інтереси до дрібного щоденного побуту в турботах про їжу, помешкання, речі, місця в черзі та ін. Критерієм існування для більшості з них стала боротьба за виживання, без огляду на ідеї, ідеології та режими.

Восени 1941 року міста  і села Полтавщини заполонили маси біженців, які в результаті швидкого просування німецьких військ не встигли евакуюватися на схід і залишилися без засобів існування. Тисячі одиноких престарілих людей, сиріт та інвалідів потребували матеріальної допомоги і соціальної опіки. Лише в Полтавському районі налічувалося більше 250 дітей-сиріт, батьки яких померли під час голоду 1932-1933 років, були розстріляні або ув'язнені радянською владою [1]. 

1 Голос Полтавщини. —  1942. — 24 червня.

(118) Допомогу соціально  незахищеним верствам населення  мали надавати відділи соціальної  опіки (піклування), які існували при міських і районних управах. Проте фінансові можливості допоміжної української адміністрації були вкрай обмеженими і, до того ж, перебували під повним контролем німців. Тому незначна матеріальна допомога надавалася лише найбільш нужденним: сім'ям репресованих радянською владою, дітям-сиротам та ін. У Лубнах, наприклад, при міській управі був створений спеціальний фонд допомоги родинам репресованих українців, до складу правління якого ввійшли Г.С. Пономаренко (голова), редактор газети "Рідне слово" С.М. Петренко, І.С. Муха, М.А. Колісник та О.Ф. Синицька [2].

2 Рідне слово (Лубни). — 1942. — 18 червня.

На обліку відділу  соціальної опіки Полтавської міської  управи перебувало більше 4 тисяч пенсіонерів-інвалідів  та близько тисячі членів родин репресованих і біженців, але більш-менш регулярно пенсії одержали лише близько 200 чоловік. Пенсійний фонд міської управи формувався майже виключно за рахунок добровільних пожертв населення та прибутків від підсобних підприємств: двох орендованих млинів, художньої майстерні, комісійних крамниць, заїжджого двору та ін. [3].

3 Голос Полтавщини. —  1942. — 16 жовтня.

У Кременчуці на обліку у  відділі піклування міської управи на початку 1943 року перебувало 3090 пенсіонерів  та інвалідів. Регулярної пенсії вони не одержували, але найбільш потребуючим надавалася одноразова допомога в розмірі 150-300 крб. (для порівняння: коробка сірників на чорному ринку коштувала майже 10 крб.). Всього протягом 1942 - початку 1943 років пенсіонерам та інвалідам було видано 122410 крб. Крім того, відділ піклування відкрив для них Будинок інвалідів на 50 місць, дві годинникові, дві слюсарні, музичну, шевську і кравецьку майстерні [4].

4 ДАПО, ф.Р-2701, оп.1, спр.36, арк.9.

Отже, в період німецько-фашистської  окупації єдиної системи соціального  захисту на Полтавщині, як і по всій Україні, не існувало. Виходячи з власної ініціативи і в межах дозволеного окупантами, допомогу соціальне незахищеним верствам населення надавали районні і міські управи допоміжної української адміністрації. Її розмір залежав від обмежених фінансових можливостей та ініціативи і сумління працівників управ.

У найгіршому становищі  перебували радянські військовополонені. Сталін розглядав їх як зрадників, а  не як жертв (119) війни, а тому на них  не поширювалася опіка Міжнародного Червоного Хреста. Не потрібні вони були і Гітлеру. Крім того, німецькі тилові служби не були розраховані на утримання сотень тисяч військовополонених. Тому наказом начальника оперативного відділу штабу тилу групи армій "Південь" від 31 липня 1941 року полонених німецької, української, латиської і литовської національностей дозволялося відпускати на волю, але за умови, що вони доберуться додому протягом 3-4 днів. Відправка здійснювалася пішим маршем групами по 20-30 чоловік або залізницями в пустих вагонах та на залізничних платформах. Після прибуття на місце постійного проживання військовополонені мали зареєструватися в установах окупаційної влади [5].

5 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.59, арк.37.

Звільнення з таборів  військовополонених суворо регламентувалося німецьким командуванням і обумовлювалося рядом обмежень та застережень. Вони одержували відпускні документи, де вказувався їх маршрут пересування і термін, протягом якого вони мали прибути додому. Від полонених місцевих жителів вимагалася також характеристика старости села та поручительство сільської громади, що звільнений не піде в партизани й не буде займатися протинімецькою діяльністю [6].

6 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.3, арк.129.

Ще більш жорстокими буди заходи, які вживалися окупаційною  владою щодо звільнених військовополонених в окремих гебітах Полтавщини. Так, згідно наказу лубенського гебітскомісара від 1 липня 1942 року, їм заборонялося одружуватися без спеціального на те дозволу німецьких властей. Доведені до відчаю нестерпними умовами перебування в таборах військовополонені при першій же нагоді намагалися вирватися на волю, але й тут їх чекала небезпека. Хорольський гебітскомісар попереджав: усі, хто дасть притулок втікачам-військовополоненим, буде караний смертю. Жителі гебіту, яким стане щось відомо про них, мусили негайно повідомити найближчу німецьку установу або пост допоміжної української поліції. Донощикам була обіцяна винагорода: горілка і махорка [7].

7 ДАПО, ф.Р-2434, спр.4, арк. 126.

Все ж більшість військовополонених продовжувала перебувати в наспіх споруджених таборах, часто під відкритим небом в осінню чи зимову негоду. Голодні, напівроздягнуті і босі, зарослі і брудні, поранені і хворі колишні бійці і командири Червоної армії були позбавлені елементарної медичної допомоги і приречені на мученицьку смерть.

(120) Концтабір для військовополонених  у Кременчуці німці влаштували  на території радянських військових  казарм, але бранців було так  багато, що частина їх постійно  перебувала під відкритим небом.  Не кращим було і становище  в казармах, які навіть взимку не опалювалися. Для полонених у них спорудили триярусні нари з неструганих дощок з вузькими проходами між ними. Навесні 1943 року ненадійна споруда нар обвалилася, вбивши при цьому близько 300 полонених, і стільки ж було покалічено. Утримувалися військовополонені в постійному бруді, холоді і голоді. Від епідемічних захворювань і голоду тут щодня вмирало від 70 до 170 чоловік. Періодично табірна охорона влаштовувала розстріли нещасних: в окремі дні число жертв доходило до 200. Всього за час окупації в Кременчуцьких таборах смерті було знищено близько 60 тисяч радянських громадян. Лише на території Піщаної гори після вигнання німців виявили 36 ям-могил з 20 тисячами трупів, з них військовополонених було більше 5 тисяч, решта — цивільні [8].

8 Німецькі окупанти на Полтавщині (1941-1943 pp.). Збірник документів.—Полтава, 1947.—С.18-20.

Другим щодо кількості  бранців на Полтавщині був концтабір  у Хоролі — "Хорольська яма", як його називали військовополонені і  місцеві жителі. Розташований він  був на території недіючого цегельного заводу і елеватора. В нелюдських умовах знаходилися в ньому радянські військовополонені, які, до того ж, були і об'єктами медичних експериментів. Німецький лікар Фрюхте в лазареті концтабору випробовував на полонених нові медичні інструменти і препарати. За період від жовтня 1941 року і до травня 1942 року в "Хорольській ямі" загинуло більше 37 тисяч військовополонених. Не дарма про Хорольський табір люди говорили: "Пішов Микола до Хорола", тобто німці відправили на той світ. В одному з таборів Полтави, який розміщувався у Слюсарному провулку, де знаходилося 15 тисяч полонених, щоденна смертність сягала 300 чоловік. Всього ж за роки окупації на території Полтавщини німцями було знищено 221 815 мирних жителів і військовополонених, в тому числі в Кременчуці -- 97 тисяч, Полтаві — 20 237, Лубнах — 19 500.

У зв'язку з тим, що ніякої допомоги військовополоненим та іншим  жертвам війни з боку німецьких  властей не надавалося, опіка над  своїми співвітчизниками — бранцями повністю лягла на плечі українського народу. В окремих районах при (121) місцевих управах почали створюватися комітети допомоги військовополоненим. В умовах німецько-фашистської окупації відроджувалося притаманне українському народові почуття милосердя і любові до ближнього, яке більшовики всіляко намагалися знищити впродовж двадцяти років радянської влади. Ініціатором багатьох доброчинних справ виступила Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Напередодні Різдва Христового 1941 року Полтавська районна управа оголосила збір одягу і взуття для військовополонених. Цей заклик знайшов живий відгук серед жителів району: протягом декількох днів вони зібрали 305 фуфайок, 307 шапок, 396 сорочок, 55 піджаків і 25 пар взуття [9]. У Градизьку продукти харчування (картоплю, капусту, буряки, моркву, цибулю тощо) для табору військовополонених за графіком поставляли місцеві громадські двори.

9 ДАПО, ф.Р-2849, on. 1, спр.2, арк.3.

На початку листопада 1941 року з ініціативи української  інтелігенції у Києві був створений  Український Червоний Хрест (УЧХ), який очолив лікар за фахом професор Богатирчук. Його відділення невдовзі відкрилися по всій Україні. В Полтаві ідею створення УЧХ підтримав Олександр Дигас, учитель за фахом, колишній репресований у справі Спілки визволення України. В часи німецько-фашистської окупації він очолював адміністративний відділ Полтавської міської управи і підтримував тісні зв'язки з підпіллям ОУН.

Започаткували створення  УЧХ в Полтаві відомі священики, ініціатори відродження УАПЦ Олексій  Потульницький і Демид Бурко та їх дружини Зінаїда Потульницька та Антоніна Кушнір-Бурко, а також перший редактор "Голосу Полтавщини", недавній в'язень Соловок Микола Заборовський. В середині листопада вони скликали нараду, на якій визначили основні напрямки діяльності полтавського комітету УЧХ: надання допомоги військовополоненим-українцям, жертвам більшовицького терору, сиротам, інвалідам та всім нужденним і знедоленим. Одночасно був створений і керівний орган комітету УЧХ — управа в складі трьох жінок, яку очолила Галина В'юн. Народилася вона в 1912 році в Яготині в родині офіцера Російської армії Івана Гришка, який в добу Української революції служив старшиною в армії Української Народної республіки. В 1930 році Галина Іванівна була заарештована у сфабрикованій чекістами справі СВУ. Звільнившись з ув'язнення, деякий (122) час працювала на будівництві Харківського тракторного заводу. Після арешту брата в 1937 році і повторного арешту батька в 1938 році, який і загинув у застінках НКВС, Г. В'юн оселилася в Полтаві і до початку радянсько-німецької війни працювала бухгалтером в одній з радянських установ.

У Полтавському комітеті УЧХ З. Потульницька відповідала  за опіку над військовополоненими, а А. Кушнір-Бурко — над жертвами більшовицького терору. Однією з активісток УЧХ була також Олександра Потапенко, дочка відомого полтавського поета Мусія Кононенка. Під час визвольних змагань 1917-1920 років вона працювала в секретаріаті Симона Петлюри, згодом — сестрою милосердя у війську УНР. В тій чи іншій мірі до роботи в полтавському комітеті УЧХ було залучено більше 100 синів і дочок Полтавщини. Колективними членами комітету стали сільські громади, підприємства і кооперативи [10].

10 В'юн Г. Під знаком  Червоного Хреста в Полтаві. 1941-1942. Спогад-звіт для історії // "Українські  вісті" (б.м.). — 1973. — С.11-13.

26 листопада 1941 року  в приміщенні напівзруйнованої  полтавської школи № 27 ентузіастки  благодійної справи відкрили  шпиталь для військовополонених. Спочатку в ньому перебувало 350, а з січня 1942 року майже 1300 чоловік. В шпиталі вони одержували медичну допомогу, гарячі страви і догляд. Полтавський комітет УЧХ ніякої допомоги від німецької окупаційної адміністрації не одержував і існував виключно на пожертви населення. Уже протягом перших п'яти днів від часу відкриття благодійні внески зробили 160 осіб на загальну суму більше двох тисяч карбованців [11].

11 Голос Полтавщини. —  1941. — 7 грудня.

З навколишніх сіл  і районів потягнулися до Полтави  вози з борошном, пшоном, квасолею, горохом, олією та іншими продуктами харчування. Люди жертвували також одяг, взуття та чисту білизну, яку службовці УЧХ використовували для перев'язки ран. На Різдвяні свята 1942 року із сіл Полтавського, Карлівського та Диканського районів до Полтави прибуло більше 40 возів з харчами та декілька десятків вибракуваних коней, які пішли на м'ясо для полонених. Жителі Павлівки Нехворощанського району протягом декількох днів зібрали для УЧХ шляхом добровільних пожертвувань 2978 крб. і 410 штук яєць [12]. У результаті дбайливого догляду і більш-менш пристойного харчування смертність серед військовополонених у полтавському концтаборі скоротилася до 80, а згодом — до 22-30 чоловік на день.