Шпаргалка по "Истории Украинской литературі"

• «рак літеральний» (чит-ся зліва направо, і навпаки)
• «рак прекословний» (прочитані навпаки слова передають протилежний зміст)
• «порядний непорядок» (складання вірша із поданих у змішаному порядку слів)
• «акростих згоджуючийся» (літери середнього рядка додавати до кожного слова в першому і 3-му рядках)
• «многопремінительний» вірш (переставляння слів не змінює змісту)
• «столп» (вірш складали від 2-х до 30-ти складів)
• «пересікає мий» вірш ( вірш, у якому «пересікаються» імена, напр. Ісус Христос і Діва Марія)
• мезостих (різновид акровірша, у якому в літерах середини рядка приховано імя або значення)

В цілому збірка складалася з віршів пов’язаних з мотивами та образами Євангеліє, діянь апостолів, апокаліпсиса, книги буття… Крім того, для поезії цієї збірки хар-не поєднання релігійних, фольклорних та соц-побут образів. До збірки входять наступні вірші: «Бесіда чоловіка з богом», «Вінець і Ісус», «Христос во Віфліємі», «Іоан Предтеча» та багато віршів без назви.

Жанр поезій, що входять  до збірки можна віхначити як курйозне віршування, духовна та метафізична  поезія із вкрапленням фольклор та соц-побут елементів.

16.К.  Зиновіїв Приповісті посполитії.збірку народних прислів’їв і приказок («приповістей посполитих»), розміщених за алфавітом,

Письмо Климентія —  типове для другої половини XVII —  початку XVIII ст.Фактично рукопис складається з трьох частин. Перша (197 аркушів) — це книга, яку Климентій сам старанно підготував для читачів. Вірші переписані начисто, згруповані тематично в десять розділів. Завершується книга традиційними зверненнями до читачів з проханням прихильно зустріти книгу.

Друга частина.На початку їх Климентій знову звертається до читача з проханням дописувати прислів’я за алфавітом. Для цього в кінці групи прислів’їв на певну літеру він залишав порожнє місце, іноді навіть по кілька аркушів.

Третя частина - це 77 віршів, створених поетом, очевидно, пізніше  і занесених до збірки в міру появи  їх.Вони не згруповані в окремі розділи, написані недбало, з численними поправками і вставками.

У рукопису є пізніші дописування, зроблені рукою не Климентія, зокрема після кожної групи «приповістей» на відповідну літеру, на бічних, нижніх, рідше — на верхніх полях. Є в рукопису сліди опрацювання тексту П. Кулішем — помітки і підкреслення, зроблені олівцем.

Вірші Климентія доповнюють наші уявлення про духовний світ тодішньої освіченої людини, про її естетичні уподобання. У цьому аспекті багато дає також і його філософсько-релігійна лірика. У традиційному для духовної поезії дусі Климентій розробляє мотиви смерті, «скорби и пεчали», «грЂховности», «покаяніA» тощо. Подібно до Касіана Саковича чи Кирила Транквіліона-Ставровецького або безіменних поетів, які розповідали про безсилість перед невблаганною смертю багача з його «шкатулами, золотом нафасова(н)ными», і земних царів з їх безмежною владою, Климентій перераховує всіх, кого стинає смертна коса, — від посполитого люду до королів і гетьманів.

Та найцікавіша проблема, яка постає при ознайомленні з філософсько-релігійними творами Климентія, це — поет і бог

Ще яскравіше виявляється  незадоволення поета у творах, де йдеться про явища природи. Цікаві не стільки досить наївні аргументації Климентія щодо доцільності того чи іншого явища, скільки виразний прояв вільнодумства.

Окремі твори Климентія  на соціально-побутові теми сприймаються як стогін людини, що страждає від несправедливості. Проте вірячи в «божεствε(н)не»  походження земної влади, поет-чернець  вимагає беззастережного підкорення їй.Климентій відобразив з безліччю цікавих побутових подробиць усі прошарки феодально-кріпосницької України: селян, козаків, міщан, чорне і біле духовенство, панство. Але головним героєм його віршів уперше в історії давньої української книжної поезії став трудовий народ. Найбільше уваги приділив поет ремісникам, створивши справжню, єдину в своєму роді віршову енциклопедію тогочасних ремесел та промислів. У рукопису Климентія не збереглося віршів, спеціально присвячених вітчизні. Але його патріотичні висловлювання свідчать про любов до батьківщини. Він палко обстоює мир між народами

18. Барокова проповідницька література 18 ст.. І. Галятовський, А. Радивиловський, Л. Баранович

Проповідь, що виходить у  наші дні поза межі «красної літератури», ще належала до неї в часи бароко. Мало того, це був один із найважливіших та найулюбленіших літературних Гатунків. Та типи проповіді були дуже різноманітні; характерні для бароко три типи, що й собі розпадаються на дрібніші «підтипи»; це проповідь, що нав’язується безпосередньо до св. Письма, проповідь моральна та проповідь панегірична, похвальна. Розуміється, суть проповіді не лише в її темі, а і в формі. Форма барокової проповіді наближається до форми інших літературних ґатунків. Проповідник мав на меті вразити слухача, вдарити по його розуму або почуттю, — це потрібне було і для того, щоб розворушити увагу, і для того, щоб цю увагу утримати: слухач у ці неспокійні часи був зайнятий іншими, нецерковними інтересами, мав уже досить широку сферу світського життя, що не перебувала під контролем церкви. Цим з’ясовується любов проповідників бароко до ориґінального, вражаючого, до ефектів та «сенсацій». Пізнє бароко виробило навіть певний тип дотепної, гострослівної, парадоксальної проповіді (за італійською її назвою «кончето-проповідь»).

Основоположником барокової  теорії проповіді на Україні був І. Ґалятовський Він подає поради до вибору теми (щоб «повабити людей до слухання»!) і, хоча нав’язує свою науку до традиції св. отців церкви та вимагає ортодоксальності змісту, але вимагає, згідно з духом часу, «пропозицій... мудрих та дивних, часом веселих, часом смутних, котрі людей барзо охочими до слухання чинять». Крім матеріалу з отців церкви, він вимагає вживати «гісторій і хроник», книг «о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зіллях, каміннях і розмаїтих водах» та «казань розмаїтих казнодіїв теперішнього віку». Досить проста, за Ґалятовським, схема побудови проповіді наповнюється в його власних проповідях різноманітним матеріалом, що вживається або як приклади (історичні та інші оповідання), або для різнорідної метафорики, для різних порівнянь. Ми вже знаємо характер таких порівнянь із емблематичних віршів. Ґалятовський порівнює, напр., Старий та Новий заповіти з обома бігунами неба. Майже всі типи наукових творів, про які він говорить, він справді вживає і в своїх проповідях. Деякі проповіді будує за логічними схемами; цитує численних античних та новітніх західніх авторів. Різноманітні й відгуки на події сучасності: його, зокрема, непокоїть «війна домовая» — він, між іншим, розповідає байку: «Єдного орла пострілено стрілою, а гди позрів орел на ту стрілу, побачив на ній пера орлії, і почав мовити: не жаль мні, же мене б’єть тоє дерево і желізо, але жаль мні, же мої ж пера орлії орла б’ють мене» (це цитата з Арістофана).

 Значно складніший  стиль сучасника Ґалятовського Антонія Радивиловського (його збірки казань «Огородок Марії Богородиці» (1676), та «Вінець Христос» (1688), та рукописні проповіді), в якого, проте, одночасно зустрічаємо помітне наближення до сучасності та до народної літератури. Проповіді його почасти забарвлені моралістично. Радивиловський уживає численні «приклади» із «Римських історій» та «Зерцала», з «Варлаама та Іоасафа», з польських джерел та, здається, навіть з «Декамерона» (X, 1). Типова для Радивиловського гумористична «модернізація» старовини: «Мойсей, гетьман люду Ізраїльського, хотячи військо своє... полками рушити, ушиковавши оноє, а вдаривши в бубни, труби, наперед казав піднести значок полка»; Іоан Богослов «секретар неба», Іоан Хреститель — «маршалок Господа» і т. д. Він часто говорить про «герби та клейноди» святих: «святий архистратиг Михаїл, іж в оній валечній першій в небі з Люцифером потребі набув мечем звитязства, прето... дан (йому) за герб меч». Зустрічаємо в нього численні приповідки, почасти перекладені з латини, почасти народні: «якоє одіяння, такоє і пошановання», «іскра лихая... і поле вижигаєть і сама потім гинеть», «тонучий хватається й меча», «псу битому тільки покажи кий, аж зараз утікаєть», «смільшая... баба за стіною, нежели рицарь у полі», «у сироти тогді празник, коли кошуля білая», «який пан, такий і крам», «голий розбою не боїться» і т. д. (численні приповідки — також у віршах ієр. Климентія). Радивиловський любить драматичні сцени, діалоги: Діва Марія розмовляє з ангелом; Радивиловський питає сам себе та відповідає; він ставить питання та робить закиди святим: «Ах, Апостолове! такая ж то ваша противко Христу Спасителеві, учителеві вашому, милость! такая вірність, же в нещастю і злім разі всі єго оставуєте! О Петре! де оная твоя обітниця: Господи, з тобою готов і в темницю і на смерть іти, коли юж ся починаєш запирати Господа своєго? деж, Фомо, оная твоя одвага...? ...не всі мовили: Господи, се ми оставихом вся і вслід тебе ідохом? чему ж тепер не ідете за учителем своїм? чему Єго самого оставуєте в руках неприятельських?». Радивиловський любить картинність: він описує урочисте привітання Троїці ангелами або зустріч Христа у небі і т. д. Він любить символіку та емблематику, але поруч із цим дуже часто відгукується на сучасність: національні та соціальні ноти в його моралістичній проповіді рясні. Він звертається до козаків: «Припомніте себі своїх стародавніх предків, гетьманів, полковників, сотників, осаулів і інших молодців добрих, Запорожців, як з тим поганином отважне морем і полем вальчили... яко їх много на плацу клали, яко много в неволю брали!»; він відгукується на події руїни; «Що то чинять богатиї і сильниї, ґди то лихвами, то поборами тяжкими, то позвами убогших і подлійших над себе людей стискають? Яко риби великіе меньших рибок пожирають». «Винесеть Бог кого на старшинство, обдарить мудрістью, шляхетністью, багатстви, то уже ся подлому чоловіку не чинить братом, але господином». «Єсли женщина єсть багатая, — она челядку будить до роботи... Єсли зась убогая, мусить бідная встати, а, оставивши в дому дитя своє, пійти, ... де би (могла) осмачок який заробити альбо випросити у кого на поживіння своє».

Пишний стиль пізнього бароко: проповіді Лазаря Барановича («Меч духовний» (1666, 1686) та «Труби словес проповідних» (1674, 1679), св. Дмитра Туптала та Стефана Яворського (друковані пізніше).

Дмитро Туптало, щоправда, лише почав свою проповідницьку діяльність у пишному символічному стилі. В проповіді на похороні Ін. Ґізеля (1685) він порівнює Ґізеля з стовпом Соломонового храму, а Соломонів храм з Печерським монастирем. Порівняння він проводить у всіх деталях. Пізніше його проповіді не такі багаті на символіку, але часто сповнені драматизму: проповідник мав бути майже актором, щоб добре прочитати довгі розмови, напр., Авраама з Богом; проповідник розмовляє з ап. Петром та Павлом, з Іоаном Богословом, з Давидом, виправляє його псалтир, із слухачами; його проповіді збудовані з довгих періодів, з численними паралелями та антитезами. Будова (композиція) складна: є довгі ряди запитань, на які відповідають окремі частини проповіді; іноді штучна символіка (напр., про різні символічні значення води, яку св. Дмитро пропонує слухачам «вмісто водки для апетиту»; або про символічне значення різних дерев, що з них за апокрифічною традицією зроблений був хрест Христа — кипарисове, кедрове, «фінікове»; про різні види хліба). Іноді широкі картини, напр., традиційна в бароковій літературі картина життя як моря, яку зустрінемо і в Сковороди. Або символічне витлумачення імені Адам, як «мікрокосмосу» — «малого всесвіту». Це зразу дає авторові проповіді план її будови.

Св. Дмитро любить вразити слухачів чимось незвичайним: модерними образами в викладі біблійного тексту, античними анекдотами; серед діалогів зустрічаємо в одній проповіді розмову проповідника з мертвими. Як і в своїх віршах (див. V, В), він залюбки вживає слова, що алітерують або звучать подібно одне до одного; напр., «причащайся часті чаші Господні», «пасяше свинія і свинською пищєю питашася», «вітру і волнам воставшим», «о златослове, златоглаголиве, златоусте Иоанне, златими твоїми устами...». Нерідко мова синтаксично ритмізована.

Але св. Дмитро в своїх проповідях вміє подати й добре сформульовані богословські або моральні думки. Ще частіше зустрічаємо гарні та зворушливі картини, освітлені м’яким гумором: така картина народження Христа, у вертепі «все люде святії», «кругом сили небесниї концерти воспівають, а хором управляєть св. архангел Гавриїл, бія такту неувядающою і в зимі лилеєю». Але святий міг і вдарити своїми проповідями по серцях: він перед очима царя Петра змалював картину бенкету «царя Ірода» з участю поганських богів, Венери, Бахуса та Марса, натякаючи на звички та заняття царя. Зворушлива і найліпша його проповідь, що нагадує відомий сон Сковороди: «царство небесне» прийшло на землю, але там воно не знаходить собі місця: в царській «сокровищниці... узріло... многая багатства неправедная, собранная од грабленія, од обід і сльоз людських»; пішло воно до купців, та побачило обман, брехню; пішло в «прикази», там «судія мирная словеса глаголеть, а душа єго помишляєть зло»; пішло на веселий бенкет, але він закінчується сваркою; пішло в церкву, побачило там неувагу, непобожність, не лише в народу, але й у священиків; пішло тоді царство небесне на село, побачило бідаків, голодних, засуджених судом, плачучих, «воздихающих», — «то видя небесноє царство возлюбило на селі жити: ... сей покій мій, зді вселюся». Таких перлин українського проповідницького вміння у св. Дмитра є кілька. Але й тут бачимо типовий бароковий стиль: викінченість форми, повторення, паралелі, антитези, «риторику» і бажання вразити слухача ориґінальним формулюванням думки. Це все стиль «кончето». На проповідях Дмитра бачимо найвиразніше, що це барокове вбрання не повинне закривати глибину змісту та зворушливості образів і думок.

19.Українська  панегірична поезія

Розглядаючи жанрові форми  тогочасної української поезії, потрібно враховувати прикладне призначення  віршованих творів. Особливу категорію  становить панеґіричне віршування: похвальні та вітальні вірші, “побудки”  до меценатства, треноси (похоронні  плачі або уславлення померлих церковних, громадських, культурно-просвітних діячів),орації були улюбленим жанром українських схоластичних (тобто пов’язаних зі школою)поетів, за що промовляє безліч текстів – і рукописних, і друкованих.Українські поети-панеґіристи вдавалися до похвал шляхті, козацтву й міщанству, до уславлення різних подій, що мали, на їхню думку, історичне значення.Панеґірики  у багатьох випадках відповідали політичним, моральним та естетичним потребам досить широкого загалу тогочасного українського суспільства, дарма що в переважній більшості панеґірики були тільки шкільними вправами, особливо якщо мова заходить про латиномовну творчість.У шкільних поетичних курсах панеґіричну поезію розглядали як окремий жанр “ліричного” (тобто не “релігійного” чи “метафізичного”) характеру, у курсах же риторики. Проте панеґірична спадщина українських поетів цікава своєю літературною формою. Промовистим прикладом може бути латиномовний панеґірик („Шлях, устелений лаврами”, 1696), поданий Григорієм Вишневським.

Панеґіризм був надзвичайно поширеним явищем у національних  літературах Европи в XV–XVI ст., коли прославлення окремих персон – і державних мужів, і приватних осіб – стало чи не найпрестижнішим завданням літератури.

Панеґірична поезія упродовж XVIII ст. поволі занепадає як поетичнийжанр, який  тепер може задовольняти потреби тільки шкільних питомців, як це видно з поетичних опусів Василя Довговича, котрий у своїй творчості навіть на початку ХІХ ст. користав з латини. Доволі промовистим зразком такого шкільного панеґірика-пародії, коли автор не відчуває “пародійного стилю”, є „Вірш-звертання до учнів, що зібралися після іспитів в кінці 1803 навчального року, щоб урочисто відзначити оголошення наслідків успішності, прилюдно прочитаний молодим автором у шкільній залі

20.Україньке  низове бароко.

Поняття високого та низового стилю зявилися вже в ренесансованій поетиці .В укр. літ. першим це започаткував Павло Русин.

До низової поезії можна  віднести вірші,творені у формі  природної поезії без дотримання певних правил(природна-це така,коли вірші складаються завдяки природному таланту,а штучна-коли вірші компануються згідно правилам поетичного мистецтва.)Отже,до цього виду барокової поезії можна віднести любовну,творену під впливом народної пісні,також відносимо гумористчну,частково сатиричну і гротескову поезію.Загалом низові форми зображають народне життя,тобто простолюддя,через що часто творилися і мовою того простолюддя-розмовною,народно-укпаїнською.вітак сценки з народного життя часто ставали творами низового бароко.Таким чином,низове бароко -це поєтика творена низьким стилем,природним,невченими письменниками,В ЯКИХ НИЗЬКИЙ СТИЛЬ- не заданий прийом,а природне єстетичне бачення.Комічна поезія-це веселий твір у діях,в які введені дійові особи,або наслідування низьких,звмчайних дій,але не без краси і жартів.Ця поезія раніше була поширена тільки серед простих селян,а тепер також і серед освідченних людей,завдяки своєму впливові та гумористичному змісті.Інтермедії творилися як мімічна поезія,яка мала імпровізовану імітацію на смішну тему з повсякденного життя.