Шпаргалка по "Истории Украинской литературі"

Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому  Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих  Богданом Хмельницьким. Але Грабянка не обмежується описами битв, —  перед читачем у другій частині  розгортається повнокровна картина  життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами —  Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й  патетична.

 В третій частині  Грабянка зберігає форму докладних  сказань, описуючи лише перші  роки після смерті Богдана  Хмельницького. Окремі великі  сказання присвячені гетьмануванням  Юрія Хмельницького, Івана Виговського,  Івана Брюховецького. З 1664 року  події викладаються у формі  порічних записів, стисло, без  яскравих описів і деталей,  нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка — прихильник автономії України в союзі  з Москвою, то він вибирає цей  критерій — ставлення до Росії  — як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Всі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого.

Скажімо, наказний гетьман Я. Сомко — «вождь хоробрий і у справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший».

Літопис Григорія Грабянки можна, вживаючи сучасну термінологію, назвати барокковим історичним романом. Тут наявний широкий спектр художніх засобів. Автор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні  перекази.

36. Літопис Самійла Величка. Це найбільший серед козацьких літописів. Це твір, у якому поєдналися елементи різних жанрів – хроніка, худ-публіцистичний твір, збірник автентичних документів, антологія художніх творів різних авторів. Літопис було приблизно завершено 1720р. тут описано події 1648 – 1700рр Автор представляє яскраву систему образів українських гетьманів, головним серед яких називає Богдана Хм. Літописець виправдовує діяльність Хм-го. Політичний ідеал автора – автономний статус України під протекторатом Москви.

Сам величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має  окремий заголовок. У творі с.в. центральною постаттю є б.хм., автор  порівнєю його з Олександром македонським, мойсеєм.

Нелегко визначити і час  його написання. Дата, яка стоїть на титулі, очевидно, визначала початок  роботи. Остання згадка про С. Величка— 1728 р., тобто рік перекладу «Космографії». Якщо Літопис почав писатися 1720 р., то за вісім років міг бути й написаний, але 1728 р. С. Величко був уже сліпий. Можна припустити, що в час роботи над «Космографією» С. Величко вже не працював над Літописом, отож його початок, включно до 1648 р., так і залишився в тому аморфному стані, який ми знаємо. Сліпотою, очевидно, можна пояснити й ту необробленість Літопису, про яку згадувалося вище,— нерівності стилю, не проставлені дати, не вказані сторінки, на які відсилається читач, різночитання тощо.

Перший том Літопису постраждав найбільше. В ньому є великий  пропуск, що обіймає найважливіші роки війни Б. Хмельницького, і це вже  втрата значна. Дехто з дослідників називає це однією з причин малого поширення Літопису. Загалом перший том має вигляд окремої книги, яка цілком округлена, оточена традиційним початком і кінцем, з підсумковими таблицями. Другий том також цілком завершений з формальної точки зору: має свою передмову, свою розбивку на розділи, хоч і продовжує опис подій першого тому. Ця книга збереглася краще, маємо тільки невеликі пропуски і можемо здогадуватися про кінець. В автографі Літопис обривається на півслові, а в копії Судієнка є невеликий додаток. Літопис закінчується 1700 р., але в тексті зустрічаються посилання на пізніші роки з обіцянкою розповісти про тогочасні події. У другому томі Літопису подано дату 1725 — рік смерті царя Петра І. Є посилання на 1722 р. Обіцяє розповісти С. Величко й про 1708 р.

Таким чином, Літопис складається  з двох томів і обіймає час 1648—1700 рр. 

Самійло Величко — пристрасний  прихильник козацтва. Він і не приховує цього. Однак це не означає, що він закриває очі на хибні дії козаків чи навіть гетьманів, навпаки, його загальна симпатія на їхньому боці. Та й авторитети, на які мав він опиратися, виявляли аж надмірну тенденційність. С. Величко писав свій Літопис складною канцелярською мовою, яку можна назвати й штучною,— такою мовою не розмовляв ніхто. Годиться відмітити кілька рис Величкового письма. Літопис написано, по суті, одностильово, але нерівно, є місця кострубатіші, є гладші — тут треба зважити на загальний стан неопрацьованості рукопису. В текст уводяться часом легенди, вірші, оповідання, а окремі частини звучать як окремі оповідання (наприклад, опис Корсунської битви, опис розправи І. Виговського над М. Пушкарем, опис нападу турків на Запорозьку Січ, похід І. Сірка на Крим, облога Чигирина турками). Сам же Самійло Величко не дочекався, як уже було сказано, виходу свого твору в світ. Він згорів у сутінках XVIII ст., але його думки, його віра й натхнення лишилися навіки. 

37. «Історія русів». Цей твір був написаний на межі XVIII—XIX ст. у середовищі української інтелігенції, яка плекала ідеї автономії України. Проблема його авторства досі не розв'язана. У виданні 1846 р. зазначено ім'я архієпископа Георгія Кониського, але багато дослідників називають серед вірогідних авторів лубенського шляхтича й українського патріота Григорія Полетики, князя Миколу Рєпніна, Олександра Безбородька, Миколу Ханенка та ін.

Деякі фрагменти «Історії русів» були надруковані в «Українському  журналі» (1822—1825). Про твір, читаний у рукописі, відгукувалися тогочасні літератори, зокрема О. Пушкін. Лише у 1846 р. за сприяння О. Бодянського «Історія русів» з'явилася в університетській друкарні Москви, чим викликала схвальні відгуки Т. Шевченка, Є. Гребінки, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша і позначилася на їхніх історичних поглядах та художній творчості. Проте офіційна влада негативно поставилася до цієї книги. Лише в 1991 р. з'явилися друком репринтне видання (перевидання) літопису і переклад І. Драча.

«Історія русів», як стверджує  історик Дмитро Дорошенко, була «покажчиком найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст.». М. Драгоманов називав її першою пам'яткою новоукраїнської політичної думки, М. Возняк — «твором пера високоталановитої людини й гарячого патріота». Д. Чижевський вважав, що це твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. За переконанням Вал. Шевчука, це — «великий, епохальний твір, одна з найвидатніших пам'яток української духовності».

Дослідники виокремили такі основні ідеї «Історії русів»:

1. Ідея правди і справедливості. «Все те тривке, що робиться справедливо» — лейтмотив твору. Відповідно до цього дано оцінку історичним діячам. Наприклад, постать Івана Мазепи тут реабілітовано: гетьман, якого Петро І образив на бенкеті у Меншикова, проголошує довгу промову до всіх чинів, у якій звинувачує Росію у несправедливих діях щодо України, говорить про те, що Русь споконвіків мала своїх «природних» князів. Зображено конкретні несправедливі дії царя: Полтавська битва, насилля над русами-українцями, знищення бібліотеки в Києво-Печерському монастирі, під час якої загинули книги, в яких ішлося про давню історію України.
2. Ідея свободи і державної незалежності. Історію України розглянуто з найдавніших часів як самостійне державне життя під управою київських князів. Пізніше через татарські напади руси добровільно об'єдналися із Литвою та Польщею, але Польща першою порушила федеративну рівноправність, а Переяславський акт 1654 р. поклав початок інкорпорації українських земель у «царство страшне та могутнє». Тому руси-українці змушені були боронити свою  свободу, оскільки «всяке створіння має право боронити буття своє, власність і свободу», бо «всі народи, що живуть на світі, завше боронили і боронитимуть вічно життя своє, вольність і власність».

3. Заперечення тиранії і проповідування демократизму.  «Необмежений деспотизм права приватні і загальнонародні завше зневажає»; «всяке правління, насильницьке і тиранське, ніколи не було тривке і довгочасне, воно з гуркотом падало». Найстрашніша тиранія, на думку автора «Історії русів», полягає в уярмленні одного народу іншим, як це було у стосунках України з Польщею та Москвою. Гетьман Павло Полуботок, якого Петро І кинув у кам'яницю за намір захистити Україну, каже цареві, що той, «ставлячи себе понад закони, мордує нас єдиною владою своєю і кидає у вічне ув'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше». Тож боротьба проти тиранії — священне право народу, його неодмінний обов'язок: «Що то за народ, коли за свою користь не дбає та очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневаженим». Мазепа проголошує: «Ліпше нам бути у повсякчасних війнах за вольність, як накладати на себе нові кайдани рабства та неволі», «ліпше вмерти зі славою, як жити зганьбленим».

Тиранія, на думку автора «Історії русів», проявляє себе також  у хижацькому посяганні на чужі землі: «Нападати на люд і шарпати його свавільно із самої примхи є розбишацтво, варварство і звірство, нічим не виправдане»; «Ніякі правила політичні не дозволяють входити в землі чужі із збройною силою».

4. Антитеза «Україна — Москва». Називаючи українців русами, народом малоросійським (руським), автор характеризував його як «народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і не схильний до насилування». А в «народі московському» «панує рабство і невільництво у найвищій мірі, в них, окрім божого та царського, нічого власного немає і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито на те, щоб у світі не мали нічого, а тільки рабствували».

Про український народ  сказано, що він спочатку був народом  державним, але змушений брататися  з Литвою та Польщею перед загрозою татар, а з Московією поєднався «добровільно і через саме єдиновірство». Проте Московщина обернулася злом для руського народу, оскільки її природа хижа: «Війни з Московщиною суть неминучі і безконечні для всіх народів, хоч вона недавно вийшла з-під влади татарської, єдино через міжусобиці татарські (...) Пригадати треба жадібність їхню до владолюбства і домагань, за якими привласнюють вони навіть самі царства, імперію Грецьку і Римську, укравши на той кінець державний герб царств тих, себто орла двоголового, що у спадщину буцімто князеві їхньому Володимирові дістався, хоч той Володимир направду князь руський, київський, а не московський (...) Пригадаймо, нарешті, несталість правління їх царського і винищування самих царів».

З огляду на цю антитезу автор  «Історії русів» розцінював наслідки Переяславської угоди:   «Цар московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх (українців) собі в неволю, загорнувши козаків у повне своє рабство, зневажаючи, відбираючи і скасовуючи всі їх права та вольності, урочистими договорами і трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажав саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов'язана козакам і народові руському Московія, зведена міжусобицями та поляками до мізерноти і небуття, але нами (козаками і народом руським) вдержана і скріплена». Український народ, який «пролив незмірну силу крові своєї, утратив також незліченних предків своїх і нащадків, на бойовищі побитих, ведучи довголітні війни з поляками за вольність свою і свободу, яку тепер має вольність і свободу? Воістину, ніякої, а саму злобну химеру». Уся історія україно-московських взаємин протягом другої половини XVII і XVIII ст. зображена як страшна картина московської зради, визиску, гноблення і терору.

За своїми  жанровими особливостями твір лише формально зберігає ознаки літописної прози (хронологічний принцип викладу, датування, яке у більшості випадків приблизне). На відміну від козацьких літописів, які загалом можна назвати військовими повістями, «Історія русів» подібна до політичного трактату, в якому автор часто апелював до історичного минулого. Цим породжений публіцистичний стиль, якому властиві довільне трактування ситуацій і фактів, уведення до твору вигаданих подій, монологів, а також асоціативних  розмислів з  того чи іншого  приводу. Стиль «Історії русів» наближається до емоційно насиченої прози, для якої властива белетризація історії (колоритна  характеристика  персонажів,  художньо скомпоновані оповідання, барокові пишність та велемовність).

Композиційно «Історія русів» постає як цілісний твір, без поділу тексту на розділи, хоча за змістом у ньому можна виділити три частини: перша — історичні оповідання про виникнення Русі, княжу добу, становлення козацтва; друга — цикл оповідань про Богдана Хмельницького (від 1647 до 1657 рр.); третя — час Руїни (1657—1683), гетьманування Мазепи та колонізації України Москвою.

Літературно-художню цінність цього твору визначають передусім емоційна експресивність, пристрасний захист «народу руського», який гідний бути вільним та незалежним.  Джерелом експресії є суб'єктивне ставлення до історичної несправедливості та подій історії, які вплинули на долю України. Звідси наративна стратегія — звільнити історію русів від фальсифікацій та великодержавних міфів і показати її живо, колоритно, вдаючись не тільки до історичних фактів, а й до фольклорних оповідей та легенд.