Шпаргалка по "Истории Украинской литературі"

 

 

 

 

 

 

 

41.Образність та  мова поетичної спадщини Сковороди.

Збірка сад божественних пісень складалася від 50х рр. по 1785, більша частина віршів була написана у 60-і рр.

Поетична збірка ГС «Сад божественних пісень» - це уславлення ідей гуманізму, правди, глибока, щира сповідь благородної чутливої душі, літопис її складних переживань.

Поет закликав до самопізнання і морального вдосконалення, оспівував  красу природи, відбивав явища соціального  життя. В цій збірці пролунав голос  поета-мислителя. Є в ній і релігійні  вірші, та це данина часу, хоч, власне, і  в них автор закликає до правди та пізнання істини.

Ліричний герой збірки «Сад божественних пісень» — у пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Найкращим поетичним твором вважається вірш «Всякому місту — звичай і права», в якому Сковорода окремо виділив усіх тих, хто потребує засудження: здирники, бюрократи, пияки, розпусники, підлабузники, ледарі, пани, купці, лихварі, чиновники та юристи, які зловживають своїм становищем. На противагу всім їм герой твору думає не про маєтки й чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті, бо тільки така людина може не боятися смерті:

У поетичних творах ГС звучать  мотиви смутку, тривоги, туги людини, яка  ще не знайшла справжнього шляху, прагне, але не може розірвати тісне  коло буденної дійсності для вищого, розумного життя. Також поета  гнітить навколишня дійсність, обурює соціальна несправедливість (пісня17). Однак він не песиміст, йому чужі занепадницькі настрої. Поет шукає  виходу.  Перш за все ГС прагне внутрішнього щастя. Воно доступне кожному, бо не залежить ні від багатства, ні від чинів  – щастя полягає в пізнанні себе, в гармонійному розвиненні природних  здібностей, у суспільно корисній праці, в чистоті сумління, в спокої душі.

ГС, як ніхто інший до нього  в укр літ, зумів оцінити і  поетично передати красу звичайної  природи і простого сільського життя, красу полів, степів, лісів. Це особливо видно в найпопулярніших поезіях «Ах, поля, поля зелені» та «Ой ти, пташко, жовтобоко», написаних майже цілком розмовною мовою.

Вірш «Ах, поля, поля зелені»  належить до поезій, що створювалися під  впливом народної лірики і швидко знаходили шлях до широких мас. У  цій поезії відбилися окремі найхарактерніші  риси укр трудових пісень, пов’язананих з працею і життям простої людини, з красою рідної природи.

Мрійливий політ жайворонка над полями, чарівний його спів, ідилія життя пастухів – усе це вже  було предметом оспівування в  народній ліриці. Поет прагне синтетично осмислити такі явища природи  і людського життя, поєднати їх буття, оспівати рідний край. Не дивно, що цей  вірш ще за життя поета став популярною піснею. Його часто переписували в  укр та рос пісенниках та охоче  співали на мелодію, що її нібито склав  сам автор.

У поезії «Ой ти, пташко, жовтобоко», використовуючи поширений у пісенному  фольклорі засіб психологічного паралелізму, ГС майстерно малює  картини природи.

Збірка – універсальна розкладка поетичних розмірів. Творячи  свою збірку автор не просто зявив  свої емоції, але й склав справді  Керівництво до мистецтва поезії, яке дає поняття про всі  можливі в тодішній нашій поезії віршовані розміри та строфи. Першим фактом, що дозволяє поставити такий  постулат, є те, що всі 30 поезій саду розмірно не дублюють одна одну, написані не тільки по-різному, але й подають  зразки найрізноманітнішої побудови твору. Отже, поет фіксує тут наявні поетичні форми в українській поезії бароко і вносить сюди цілий ряд нововведень-пропозицій, у який спосіб можна різноманітнити строфу, римування й чергування розмірів. Із цього погляду збірка Сад унікальна.

І справді поет ніде не повторив у своїй збірці однієї й тої  ж побудови строфи, що не є випадком, бачимо тут свідомий авторський намір, а робити це в поета могла бути тільки одна причина: Сад і явив собою  Керівництво до мистецтва поезії. В Саді вживаються всі типи силабічного  віршування з широком діапазоном кількості складів у рядку. Запровадив силабо-тонічну систему віршування.

 

Заслугою Григорія Сковороди є утвердження жанру байки в українській літературі. Він не лише написав три десятки байок, уклавши їх у збірку «Байки харківські» (1774), а й висловив у передмові свої міркування щодо жанрових особливостей цього ліро-епічного виду. Байку мислитель розглядав, як «мудру іграшку», що «таїть у собі силу», тобто в розважально-алегоричній формі він убачав серйозний зміст: «Байка тоді буває погана і дурна, коли в підлій та смішній шкаралущі своїй не містить зерна істини; схожа тоді на порожній горіх». Звірі, змії та птахи у байках — ніщо інше, «як образи, що прикривають, як полотном, істину».

Джерелами байок були деякі популярні сюжети давньогрецького байкаря Езопа (VI ст. до н. е.), а також повсякденна українська дійсність, усна народна творчість. Сковороді вдалося створити оригінальний різновид байки, яка розробляла теми «сродного труда», моральних та етичних цінностей, натякаючи своїми алегоричними образами на певні суспільні явища, даючи їм критичну оцінку.

Морально-етична проблематика властива більшості байок Сковороди. Розум протиставляється зовнішній ефектності у творі «Голова і Тулуб»: «Фабулка ся для тих, хто честь свою на самій пишності заснували». Розмірковуючи у байці «Годинникові колеса» про «сродность», автор наголошував у висновку («силі»), що «у людей з різними природними нахилами і життєві шляхи різні», але неодмінними якостями усіх має бути «чесність, лад і любов». У байці «Орел і Черепаха» Сковорода висловив таку сентенцію: «Прагнення насолод і слави збиває у протиприродний стан». У байці «Жаби» викладено фабулу про мешканців озера, серед яких була одна жаба, котра знайшла собі пристанище коло джерела, мотивуючи це тим, що вода може висохнути, а джерело усе-таки є надійнішим від калюжі. Сковорода так тлумачив алегоричний зміст: «Всяка розкіш може зубожіти і висохнути, як озеро, лише чесне ремесло забезпечить непишне, але спокійне існування». Про людську дружбу йдеться у байці «Собака і Вовк». Ні багатство, ні чин, ні походження, на думку автора, не можуть стати основою дружби, а «лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ». Подібні сентенції наявні і в байці «Соловей, Жайворонок та Дрізд»: «Дружбу годі випросити, купити чи силою вирвати». У творі «Два коштовні камені — Діамант і Смарагд» Сковорода визначив своєрідний моральний кодекс: «Освіченість, милосердя, великодушність, справедливість, постійність і цнотливість — ось ціна наша і честь!»

Григорій Сковорода створив свій варіант байки, якій притаманна прозова форма викладу, поділ на дві частини (фабула і «сила»), уведення в текст нових алегоричних персонажів та символів. «Сила» байки часто висловлена містким і лаконічним афоризмом або розгорнута у повчальний міні-трактат на моральну тему. Використав він у байках народні прислів'я та приказки, змоделював побутові сценки, вдався до діалогічної форми викладу фабульної частини байки.

 

43. Філософська лірика. Помітне місце у збірці «Сад божественних пісень» займають твори, у яких Сковорода в художній формі висловив свої філософські погляди на самопізнання та моральне самовдосконалення: пісня 23 («О дражайше жизни время»), пісня 21 («Щастіє,где ти живеш?»), пісня 24 («О покою наш небесний»), пісня 28 («Возлегли на небеса»). На його думку, пізнанням людини рухає її прагнення бути щасливою («о щастіє, наш ясний світ, о щастіє, наш красний цвіт!»), проте даремно шукати його в полі, небі, книжках, тобто «извне», бо воно в самій людині: «Нужнейшее тобі найдеш то сам в собі». Мислитель вважав, що для самопізнання людина повинна використовувати кожну мить — «дражайше жизни время», оскільки лінощі, легковажне ставлення до часу унеможливить власну самореалізацію:

Брось, любезний друг, безділля, Пресічи толикій вред, Сей момент пріймись до діла: Вот, вот, время упливет.

У Сковороди час набуває  морально-етичних вимірів, коли йдеться про смисл життя:

Лучше час чесно жить, неж скверно цілий день...

Лучше в пользе десять літ, неж весь вік без плода.

Поет не сприймав намагання людей задовольнити «дух неситий», «мучить краткий вік», а пропонував вести спокійне життя, віддаючись роздумам, самозаглибленню. Бути самим собою — це шлях до внутрішньої гармонії: «Будьмо тим, что бог дал, ради, разбиваймо скорбь шутя». У пісні 28 Сковорода в художніх образах ствердив думку, що в житті людському найбільше значення має стан душі — «что тобі то помагает, естли сердце внутрь ридает?». Він закликав заглянути в себе, щоб умилостивити душу: «Глянь в сердечния пещери! В душі твоей глагол, вот будеш с ним весьол!».

Повніше роздуми  Сковороди над смислом життя  викладено у його філософських творах — «Наркіс. Розмови про те: Узнай себе», «Алфавіт, або Буквар світу», «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті".

У філософських поглядах Сковороди та у його творчості ідеалом людини є вільна особистість, котра досягає спокою і радості серед природи, споглядає істину і живе за «сродністю» — пізнає саму себе, виявляє свої природні нахили і реалізує їх передусім у духовній діяльності. Філософ не приймав навколишній світ, зокрема соціум, що склався, на його думку, за принципом абсурду, несправедливо, коли існує поділ на «вищих» та «нижчих», що, зрештою, перешкоджає людині виразити себе, займатися «сродним трудом», тому забирає в неї можливість бути щасливою. Він стверджував, що людина може бути щасливою тоді, коли вона вільна.

Такі міркування Сковороди утопічні, оскільки він мріяв про можливість збереження свободи в умовах рабства, залежності людини від соціальних обставин. Однак його ідеалом залишилися вірність «сродності», зневага до фальшивих цінностей, самоповага, гідність, розум і «совість чиста, як кришталь». Цим Сковорода кинув виклик світові, у якому доводилось жити і який підстерігав кожного, щоб захопити у свої хижі тенета.

Водночас Сковорода  розумів, що немає смислу боротись із світом, намагатися щось у ньому змінити. Поет і філософ понад усе цінував внутрішню свободу, обирав «утечу від дійсності», а справжнє задоволення знаходив у творчості, перебуванні серед природи — на луках і пасовищах, на пасіках і в дібровах, на полях та берегах річок.

Для Сковороди злиття з природою — це стан душі, спосіб життя, що є не просто вибором або стихійною даністю, а прагненням досягнути єдності із собою, «веселіє серця».

У «Саді божественних пісень» відображено міркування Сковороди про свободу. Зокрема, у пісні 9 він стверджував свій вибір:

Так і мні вольность одна есть нравна І безпечальний, препростий путь. Се — моя міра в житті главна.

Образ «міри в житті», тобто свободи, «вольності», поет розвинув у пісні 12, де протиставив спокійне життя серед сільської природи міським реаліям, які «на море печалей пхнут», «в неволю горьку ведут». Сковорода не визнавав життєвих марнот, не хотів «їздить за море», мати «красні одежі», ходити «за барабаном плінять города», добиватися «штатских санов» і «пугать мелочних чинов». Це не головне в житті, важливішим є відчуття свободи — якщо не суспільної, то принаймні внутрішньої. Такі відчуття він знаходить серед природи:

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тобі жизнь увеселенна, в тобі покой, тишина!

В останній строфі автор видозмінив ці рефренні рядки:

О дуброва! О свобода! В тобі я начал мудріть.

Філософська лірика Сковороди розкрила нові можливості для української поезії: у художній формі висловлювати актуальні проблеми людського буття.

Пейзажна лірика. Сковорода одним із перших в українській ліриці започаткував пейзажний жанр, про що свідчать такі вірші із «Саду божественних пісень», як «Гей поля, поля зелені» (пісня 13), «Вже хмара пройшла» (пісня 16), «Ой ти пташко жовтобока» (пісня 18), «Осінь нам приходить» (пісня 30).

Третя пісня збірки розпочинається рядком: «Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, прошла!», у якому оприявнено барокову антитезу весна/зима. У її основі — протиставлення архетипних образів розквіту і мертвотності. Додані до цих понять епітети також мають антитетичне забарвлення, хоч за звучанням досить близькі: «люба — люта».

Зима в поета  асоціюється із «печаллю», яка «безобразить красні села», пов'язана із «смертным гріхом», якого хочеться позбутися. Розвиваючи тему весни (як розквіту, гармонії, молодості, свіжості, животворіння), поет за допомогою символічних образів вдався до художнього паралелізму, властивого усній творчості: «Уже сади росцвіли и соловьев навели» — «Душа моя процвіла и радостей навела». Перемогти зиму — означає перемогти «смертний гріх», тому образ переможної душі трансформується в образ «божого граду», «божого саду». З однотипних, синонімічних символів «рай — сад — град» Сковорода вибудував образ весни (солов'ї, цвітіння, радість, любов, мир), що має алегоричне значення: квітучий весняний сад — «град божий», у якому «невинность — то цвіти, любовь и мир — то плоди». Однак «град божий» не схожий на християнське тлумачення «Граду Небесного» (за Августином Блаженним), а має ознаки українського фольклорного колориту, перейнятого із веснянок, ліричних пісень. Це підтверджує ще один символ, який використовував Сковорода: «Душа моя єсть верба, а ти [Бог] еси ей вода». Верба часто згадується у словесній творчості українців, оскільки це дерево священне.

Образ саду у  цьому вірші займає центральне місце. Як зазначали дослідники української поезії XVII— XVIII ст. (В. Крекотень, Б. Криса, Л. Ушкалов, М. Сулима, А. Макаров, Вал. Шевчук), він належить до виразних барокових символів. У Сковороди сад — весняний, розквітлий: «Всегда сей сад дает цвіты, всегда сей сад дает плоды». Квіти — символ «невинности», першородства, свіжості, юності, а плоди — «любви и мира», життєрадості, духовної спроможності й енергії, повноцінності, гармонії, «веселіясердца», «ключмоихвсгЬхугЬх». Для пейзажних віршів Сковороди характерна багатоманітність зорових та звукових образів. У пісні 13 мальовничо передано слобожанський краєвид:

Ах поля, поля зелены, Поля, цвитами распрещенны! Ах долины, яры, Круглы могилы, бугры!

Зорові враження змінюють звукові образи:

Жайворонок меж  полями, Соловейко меж садами... А когда взойшла денниця [сонце], Свищет в той час всяка птиця, Музикою воздух Растворенний шумит вкруг...

Пейзажні картини  у вірші органічно поєднані із побутовими реаліями: «Только солнце виникает, пастух овци виганяет». Проте навіть змальовуючи красу природи, Сковорода переймався смислом людського життя.