Внешняя политика Аргентины

ЗМІСТ

 

   ВСТУП…………………………………………………………………..3

   РОЗДІЛ 1

ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ СУЧАСНОЇ     АРГЕНТИНИ………………………………………………………….........5

   1.1 Природно-географічні чинники…………………………………....5

   1.2 Історико-культурні чинники……………………………………….7

   1.3 Військово-політичні чинники……………………………………...8

   1.4 Економічні чинники……………………………………………….13

 

   РОЗДІЛ 2. ГЕОПОЛІТИКА І ГЕОСТРАТЕГІЯ  АРГЕНТИНИ……………………………………26

   2.1 Вплив Ф.Ратцеля на  розвиток геополітичних ідей  в Аргентині....28

   2.2 Сучасна стратегія мультилатералізму……………………………..32

 

   РОЗДІЛ 3

   ГОЛОВНІ ВЕКТОРИ ЗОВНІШНЬОЇ  ПОЛІТИКИ АРГЕНТИНИ…..34

   3.1 Інтеграційні процеси  в басейні Ла-Плата (МЕРКОСУР)………...38

   3.2 Відносини з США…………………………………………………...66

   3.3 Аргентино-британські відносини…………………………………..72

   3.4 Питання Антарктиди………………………………………………..83

   3.5 Україна у спектрі зовнішньополітичних інтересів Аргентини на пострадянському просторі…………………………………………………89

   ВИСНОВКИ……………………………………………………………..94

   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….96

 

   ВСТУП

 

   В умовах розпаду біполярної  системи відбувся кардинальний  перегляд пріоритетів зовнішньої політики Аргентини. У той же час детальний аналіз її традиційних зовнішньополітичних доктрин й їхньої реалізації наприкінці  ХХ - початку XXІ ст. виявив послідовність і наступність у здійсненні міжнародної політики. Цей факт дозволяє говорити не стільки про зміну курсу, скільки про вибори інших засобів й інструментів для досягнення цілей, що залишалися незмінними впродовж  усієї аргентинської політичної історії.

   На початку ХХІ ст. у ряді латиноамериканських держав до влади прийшли уряди, що намагаються проводити автономний стосовно США курс. У цьому плані Аргентина унікальна тим, що за короткий історичний період її зовнішня політика зробила поворот від "автоматичного проходження" у фарватері Вашингтона в 90-і рр. минулого століття до відмови від орієнтації на Білий дім і демонстративного зближення із країнами, що виступають за альтернативний шлях розвитку.

   Об’єктом дослідження виступає Аргентинська Республіка.

   Предметом дослідження є зовнішня політика Аргентини й фактори, що впливали на її формування. Вибір теми обумовлений істотними змінами в політиці цієї держави на міжнародній арені, викликаними не тільки необхідністю адаптації до реалій глобалізації й регіоналізації, але й впливом комплексу економічних, внутріполітичних і соціокультурних передумов.

   Метою дослідження є аналіз причин еволюції зовнішньої політики Аргентини від союзу зі США до курсу на зближення з Кубою, Венесуелою й Болівією.

   Серед використаних методів  варто виділити конкретно-історичний; івент-аналітику змін зовнішнього середовища й внутрішньополітичної ситуації; аналіз процесу прийняття зовнішньополітичних рішень при розгляді особистих установок глав держав і їхнє преломлення в дипломатичній активності країни; політичний аналіз і контент-аналіз офіційних документів. Відносно  перспектив поглиблення регіональної інтеграції, динаміки МЕРКОСУР і диверсифікованості зовнішньої політики Аргентини на позарегіональному напрямку дуже корисним виявився прогностичний метод.

   Згідно виділеної мети були поставлені наступні завдання:

   1)Дослідити чинники формування зовнішньої політики сучасної Аргентини,зокрема:природно-географічні,історико-культурні,військово-політичні та економічні.

   2)Визначити геополітику  і геостратегію Аргентини.

   3)Проаналізувати вплив Ф.Ратцеля  на розвиток геополітичних ідей  в Аргентині.

   4)Вивчити особливості сучасної  стратегії мультилатералізму.

   5)Виявити головні вектори  зовнішньої політики Аргентини.

   6)Визначити місце України  у спектрі зовнішньополітичних інтересів Аргентини на пострадянському просторі.

   Згідно поставленим завданням  робота складається зі вступу,трьох розділів,висновків,списку використаних джерел загальним обсягом  104 стр.

 

   РОЗДІЛ 1

   ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ  ПОЛІТИКИ СУЧАСНОЇ АРГЕНТИНИ

 

1. Природно-географічні чинники.

 

   Аргентинська Республіка - держава в південній частині Південної Америки на  схід від Андів. За площею (2780,4 тис. кв. км) вона поступається тільки Бразилії. До складу території, крім материкової частини, входить східна частина острова Вогняна Земля й інші невеликі острови. Фолкленденські (Мальвінські) острови в Атлантичному океані є спірною територією між Аргентиною й Великобританією.(рис.2)

   Береги порізані мало, лише  естуарій Ла-Плати вдається в  суходіл на 320 кілометрів. Її східні  береги омиваються водами Атлантичного  океану, а на крайньому півдні – субантарктичними  водами. Три чверті її кордонів– сухопутні. Вони проходять в основному по природних рубежах на заході –з Чилі й на північно-заході - з Болівією - по Андам; на півночі й северо- сході- з Парагваєм, Бразилією й Уругваєм- по ріках Пилькомайо, Парагвай, Уругвай. Територія Аргентини витягнута в меридіональному напрямку. Найбільша її довжина з півночі на південь становить 3700 км, а із заходу на схід - 1400 км, тому проблема подолання відстаней-одна з найважливіших географічних особливостей країни. Як було вже зазначено, на сході Аргентина має широкий вихід до Атлантичного океану; довжина берегової лінії - 2500 км. Велика протяжність морських гкордонів сприяла розвитку її зовнішніх економічних зв'язків.

    Аргентина має вигідне  економіко-географічне положення,тому що:

   1) Вона має великий вихід  до океану, таким чином, у неї  є можливість розвивати зовнішні  економічні відносини з іншими  країнами, завдяки морському транспорту.

   2) Країна має великі сухопутні границі із сусідніми державами, з якими, може вести вигідні торговельні відносини.

   Загальна площа лісів  - 70 млн. га (12% земельного фонду), з  яких 60 млн. га недоступні для  розробок. За запасами деревини  Аргентина посідає третє місце в Латинській Америці. Проблема сировини також вирішується створенням штучних лісонасаджень. З листяних порід велике значення має дерево кебрачо,що використовують для одержання дубильного екстракту (перше місце у світі). Найбільшу цінність представляють хвойні ліси Межиріччя й вологих Анд, а також лісу кебрачо в Чако. Їхня експлуатація укладена тим, що вони розташовані у віддалених районах, тому вживають спроби створення штучних лісонасаджень у самому обжитому районі – Пампі.

   Найбільш освоєні лісові  ресурси Чако, але тут у результаті тривалої хижацької експлуатації, гостро постає питання їхньої серйозної охорони й відновлення.

   Целюлозно-паперова промисловість.

   Сировиною для неї крім лісових ресурсів служать очеретяні зарості в дельті

   Парани, а також багасса  цукрового очерету. У цей час  це одна з перспективних галузей,що найбільше швидко розвиваються у країні. Аргентина в значній мірі забезпечує себе целюлозою й папером, частково експортує папір. Найбільші целюлозно-паперові комбінати розташовані в Пуерто-Пирай, Пуерто-Есперанса, Сарате. Нові підприємства будуються головним чином у Межиріччі.

   Незважаючи на суворість  кліматичних умов краю, Патагонія  - один з популярних туристичних  районів. Мальовничі передгір'я  Анд із глибокими каньйонами  й густими лісами , що зберегли свій первозданний вигляд, блакитні гірські озера із крижаними куполами, що іскряться в променях сонця, відрізняються своєрідним колоритом і неповторною принадністю. У путівниках цей край зазвичай називають Аргентинською Швейцарією. В одному з таких гарних куточків, на березі озера Наель-Уапи, притулився відомий аргентинський курорт Сан-Карлос-де-Берилоче - центр альпінізму й лижного спорту. [1, с.101-120]

 

   1.2. Історико-культурні чинники.

 

   Історично склалося так,  що Аргентина була більш тісно  пов'язана з Європою, ніж з  іншими країнами Західної півкулі. Народ Аргентини відчував своє споріднення з народами Іспанії й Італії, а із Францією в нього здавна існували тісні культурні зв'язки.

   Перон часто заявляв про  прагнення Аргентини до лідируючого  положення в регіоні і її  особливе положення по відношенню як до США, так і Радянського Союзу. Після 1950 уряди Аргентини, що змінювали один одного, усе більше орієнтувалися у своїй зовнішній політиці на США, хоча після військового перевороту 1976 відбулося деяке зближення Аргентини з СРСР. Зв'язок із США зміцнився після відновлення демократичного режиму в 1983. Особливо швидкими темпами зближення відбувалося при Менемі: цей президент прагнув установити "режим найбільшого сприяння" у відносинах між Аргентиною та США й налагодити тісне політичне, військове й економічне співробітництво з Вашингтоном. Важливим кроком на шляху до лідерства Аргентини в Південній Америці й зміцнення її зв'язків з іншими латиноамериканськими країнами було створення в 1991 субрегіонального блоку Загального ринку МЕРКОСУР, членами якого є Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. В 1996 асоційованими членами МЕРКОСУР стали Болівія й Чилі.

   Проведено переговори між  МЕРКОСУР і США про утворення  міжамериканської зони вільної  торгівлі; 15 грудня 1995 у Мадриді була укладена міжрегіональна рамкова угода про співробітництво між МЕРКОСУР й ЄС. Ця угода заклала основу  для створення в майбутньому міжрегіонального політико-економічного утворення, здатного забезпечити тісне політичне співробітництво учасників і поступову й послідовну лібералізацію всіх форм торгівлі. Перша зустріч на вищому рівні за участю глав держав й урядів країн ЄС і МЕРКОСУР, спрямована на закріплення зусиль з міжрегіональної інтеграції, була проведена  в червні 1999 у столиці Бразилії Ріо-де-Жанейро.

   Ось вже 150 років між  Аргентиною й Великобританією  ведуться суперечки з питання  про приналежність Фолклендських  островів (які в Аргентині називають Мальвінськими); в 1982 ця суперечка призвела до короткочасних воєнних дій і розриву дипломатичних відносин з Великобританією. У жовтні 1998 президент Менем відвідав Великобританію з першим офіційним візитом після Фолклендського конфлікту. Цей візит сприяв налагодженню дипломатичних відносин і зміцненню економічних зв'язків між двома країнами. Великобританія стоїть на третьому місці (після США та Іспанії) за обсягами капіталовкладень в економіку Аргентини.

   Тривалий час залишалося  неурегульованим питання про  приналежність трьох островів  у протоці Бігл, на які претендувала Чилі; це питання було вирішено за посередництвом Ватикану таким чином, що острови залишилися за Чилі, але Аргентина зберегла права на прилежні до них води Атлантичного океану. Президенти Аргентини й Чилі Карлос Менем й Эдуардо Фрей підписали 16 грудня 1998 угоду, що поклала край суперечкам щодо приналежності деяких територій в Антарктиці. Ця угода успішно завершила переговори, що почалися в 1991 між новообраними урядами обох країн, і одержала підтримку з боку опозиційних партій як в Аргентині, так й у Чилі.

   Аргентина є членом Організації  американських держав, членом Організації  об'єднаних націй і більшості  спеціалізованих установ ООН. [5, с.206-223]

 

1.3. Військово-політичні чинники

 

   Перехід збройних  сил Аргентини на професійну  основу відбувався впродовж  останніх  десятиліть 19ст.; вони перебували  під контролем цивільної влади аж до 1930, коли військові скинули уряд Іригойена. Після цього збройні сили багато разів здійснювали державні перевороти й неодноразово встановлювали режим військової диктатури. Більшість армійських офіцерів дотримувалися консервативних поглядів і виступало за створення політичної системи, основними рисами якої були б стабільність, суворе підпорядкування вищим інстанціям, обмеження демократичних прав населення.

   Після 1930 і до 1983 аргентинські збройні сили, відіграючи провідну роль у політичному житті країни, фактично являли собою "державу в державі"; після військового перевороту 1976 витрати на оборону становили майже чверть національного бюджету. Військові здійснювали також безпосереднє керівництво діяльністю багатьох великих корпорацій.

   Після того як в 1983 країна повернулася до конституційної форми правління, військові втратилися більшу частину своїх привілеїв, бюджет збройних сил був значно скорочений, а більшість державних підприємств, що раніше контролювалися військовими, було приватизовано й передано під контроль цивільної адміністрації.

   За чисельністю  збройні сили Аргентини завжди  стояли на другому місці в  Латинській Америці після бразильських. Однак  зменшення військових асигнувань призвело до скорочення чисельності аргентинських збройних сил у період з 1993 по 1997 на 52%. Серйозні зміни відбулися в сухопутних силах, чисельність особового складу яких скоротилася з 100 тис. до 41 тис. чоловік. Чисельність особового складу військово-морських сил скоротилася з 36 до 20 тис. чоловік, а військово-повітряних сил - з 17 до 12 тис. чоловік.

   Уряд Менема всіляко підтримував участь збройних сил країни в міжнародних миротворчих операціях ООН, намагаючись запобігти можливості втручання військових у політичні події в середині країни. Аргентина - єдина з латиноамериканських країн - брала участь у воєнній операції в Перській затоці. Формування збройних сил Аргентини брали участь в операціях "блакитних шоломів" у Палестині, Західній Сахарі, Східній Словенії, Македонії, на Кіпрі та у Гватемалі. Аргентинські військовослужбовці входили також і до складу групи військових спостерігачів, що здійснювали контроль за дотриманням мирної угоди між Перу й Еквадором.

   Історія Аргентини, зокрема  в післявоєнний період, свідчить про повсякчасну потребу аргентинського соціуму в реформуванні політичної системи на загальному тлі нестійкості політичних режимів. Це пов’язано з відповідними політико-ідеологічними, демографічними, цивілізаційними, культурними та іншими традиціями. Без об’єктивного дослідження історичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині, неможливо зрозуміти причини нестійкості політичних режимів, доволі тривалої відсутності консолідованої партійної системи, що негативно впливало на політичну та соціально-економічну ситуацію у країнах латиноамериканського регіону. [4, с.502-516]

      Після здобуття незалежності колишні іспанські та португальські віце королівства були відверто негативно й навіть агресивно налаштовані проти своїх колишніх європейських володарів. Буквально в усіх проблемах періоду становлення незалежності звинувачувалися колонізатори. Невизначеність національної ідентичності та відсутність сформованих політичних націй породжували й стимулювали не тільки внутрішню, але й зовнішню конфліктність. Несподівано загострилися етнонаціональні й етноконфесійні стосунки. У цьому правомірно вбачається «людська особливість» становлення й еволюції сучасної політичної традиції в Латинській Америці, зокрема, Аргентині . До всього додавалися й суперечності в питаннях щодо уточнення і формування державних кордонів.