Внешняя политика Аргентины

   Привертає увагу момент  певної керованості соціальних заворушень, що раптово виникали й так саме раптово закінчувалися, щоб згодом вибухнути знову. Наші спостереження дають можливість стверджувати, що в більшості випадків соціальні вибухи провокувалися виступами впливових засобів масової інформації (публікаціями відомих журналістів та діячів культури, що мають високий моральний авторитет у суспільстві).

   Досвід входження відносно  благополучної країни (Аргентини), що  має чудові природні умови,  землю та корисні копалини, у  глибоку соціально-економічну кризу впродовж короткого періоду (з історичного погляду) засвідчив, що підвалини монетаристської (неоліберальної) концепції маніпулювання економікою якщо й дають певний ефект, то лише в незначному часовому інтервалі. [18, с.72-79].

РОЗДІЛ 2

   ГЕОПОЛІТИКА І ГЕОСТРАТЕГІЯ  АРГЕНТИНИ

   Методологія геополітики  багато в чому ґрунтується  на явищах і процесах державного  рівня з рівнями макрорегіональним й глобальним, наприклад розміру, конфігурації й накреслення державних кордонів, расположення економічних районів, клімату країни й ін., із зовнішньополітичними конфліктами. Геополітичний підхід можна використати як рамку для подачі країнознавчої інформації під певним кутом зору. Не менш важливий для геополітики й погляд "зверху вниз": від аналізу регіональних систем держав, зрушень у розподілі економічної й військової сили- до вивчення впливу цих процесів на геостратегію конкретної держави, внутріполітичні конфлікти, від аналізу глобальних геополітичних факторів, наприклад чисельності й впливовості діаспор, обмеженості якого-небудь ресурсу в глобальному масштабі, - до вивчення впливу цього фактора на зовні- і внутріполітичне "поводження" конкретної держави.

   Для методології дуже багатьох концепцій геополітики характерні крайня еклектичність і розмитість, схильність до абсолютизації впливу якого-небудь фактора або групи факторів на зовнішню політику, спрощенню ситуацій, прагнення запозичити із суміжних наук модні теорії й концепції. Так, наприкінці  70-х і початку 80-х рр. модними були "гуманістичні, біхевіористичні й экзистенціалістичні трактування, що ґрунтувалися на поясненні зв'язків зовнішньої політики з географічним середовищем через її сприйняття політичним діячем, його життєвий досвід, психологічно освоєний їм простір.

   Крім того, методи геополітики в принципі надзвичайно різноманітні - від розумних міркувань до використання складного математичного апарату. Застосування кількісних методів далеко не завжди підвищує значимість результатів: навпроти, "якісний" геополітичний аналіз у дусі традицій французької школи може бути набагато різноманітніший ідеями, чим підсумки громіздких розрахунків. Методи багатомірної статистики найчастіше  використовуються в геополітиці при міжкраїнних зіставленнях, чисельних спробах геополітичного районування миру, шляхом аналізу різноманітних і порівнянних відомостей по всіх країнах, при конструюванні "показників моці", покликаних кількісно відбити впливовість держав у різних сферах життя. Ще одна область додатка кількісних методів у геополітику - пошук закономірних співвідношень між потоками в просторі (насамперед  зовнішньою торгівлею) і політичною тісністю регіональних угруповань країн, зовнішньополітичними й стратегічними проблемами. Останнім часом  з появою численних програм побудови анаморфированих зображень, виник особливий напрямок - геополітичне картирування, ціль якого - знайти адекватні шляхи відбиття на карті світового геопространства. Інший прийом у геополітичному картируванні, що дозволяє одержувати цікаві моделі політичного геопространства, - зміна центрів проекції, "гра проекціями".

   Система категорій, що  зложилася в геополітику, нині, зі збагаченням і зміною її  проблематики, швидко розширюється. Крім старих понять - сфера впливу, баланс сили, буферна зона, країни-сателіти, лякання, маргінальний пояс - тепер у науковий оборот увійшли нові категорії: інтеграція-дезінтеграція, національні інтереси, динамічна рівновага інтересів, уведена відомим американським геополітиком С. Козном поняття "країна-ворота", під яким мається на увазі невелика держава з вигідним географічним положенням на стику великих країн й їхніх блоків, з перехідною по функціях і структурі економікою, здатне відігравати роль посередника в зближенні своїх великих партнерів.

   Однієї з найважливіших  категорій геополітики є геостратегія - обґрунтований геополітикою напрямок  діяльності держав на міжнародній  арені. Опираючись на геополітичні  концепції, влади окремих країн проводять політику анексій територій військовим і дипломатичним шляхами, створення альянсів, установлення сфер впливу, будівництва військових баз, протидії революційним процесам - "роблять простір", якщо виражатися мовою західних геополітиків, для ТНК і ТНБ. У зв'язку з географічними особливостями простору геостратегію можна класифікувати як сухопутну, морську, повітряну, космічну. Масштаб геостратегії може бути глобальним, макрорегіональним,країнним. [19, с.55-63]

   2.1. Вплив Ф.Ратцеля на  розвиток геополітичних ідей  у Аргентині

   Фрідріх Ратцель (1844-1904) один з теоретиків геополітики, хоча сам він цього терміна у своїх працях не використовував. Він писав про "політичну географію". Його головна праця, що побачила світло в 1897 р. так і називається "Polіtіsche Geographіe"(«Політична географія»).

   Вперше з'являється опозиція суші та води, визначальна для класичної геополітики. Зміст: землероб зрештою підкорює собі землю, а море ніколи остаточно не може бути підкорене людиною. Море носій прогресу в історії й виховує справжню велику державу. В замкнутому середовищі материкових земель розвиваються лише напівкультури. Суша і море по-різному впливають на характер народів. Горизонти народів які бачать навколо море, завжди ширші від горизонтів жителів суші, погляд яких затуляють ліс і гори. Тому першим властивий дух сміливості та витривалості.

   Оскільки море не можна  завоювати ні працею, ні військовою  силою, вихідні пункти морського  сполучення та морського панування  мають бути на суші. Море впливає  на силу держави, визначаючи  її статус як світової. Сухопутна торгівля має прокладати шлях серед іноземних держав, вдаватися до переговорів та користуватися послугами посередників. Морська торгівля знає лише вільне море, де достатньо знищити один флот, щоб оволодіти морем. Тому сухопутна торгівля джерело багатства, морська ще й сили.

   У роботі "Політична географія" розглядає державу як живий організм, який функціонує відповідно до природних процесів росту та занепаду і в якості такого не може бути утриманий раз і назавжди в чітко окреслених кордонах. У побудові організму вирішальна роль належить поверхні землі, а тому властивості держави є властивостями народу і землі. Найважливіші серед них розміри, положення та кордони, та характер і форму землі з її рослинністю та водами та її відношення до інших частин земної поверхні. Як організм, держава у розвитку підпорядкована "законам просторового росту": 1) простір держави зростає відповідно до зростання її культури;

   2) зростання держави передбачає  подальший розвиток ідей, торгівлі, підвищену активність у всіх сферах суспільного життя;

   3) зростання держави відбувається  за рахунок поглинання малих  держав;

   4) кордон периферійний орган  держави, показник росту, сили  або слабкості та змін у її організмі;

   5) держава прагне до охоплення  політично цінних елементів фізичного  середовища берегових ліній, русел  річок, районів, що багаті ресурсами;

   6) поштовх до територ.  росту приходить до нерозвинутих  держав ззовні, від більш розвинутих держав;

   7) тенденція до злиття  характерна риса держави, яка  переходить від однієї до іншої  й постійно набирає силу. [33]

    Сила тихоокеанського  регіону очевидна, цей регіон  здавна був приводом для багатьох  кровопролитних  війн. Ратцель був  прав у своїх судженнях про  міць і силу морських держав,його теорія прямо ставиться й до Аргентини, що пережила за історію свого існування не мало боїв за збереження свого місця під сонцем, прекрасно розуміючи своє вигідне географічне положення.

    Так  за море в  1864 р. в Латинській Америці  спалахнули відразу дві війни,  у які виявилися утягнені практично всі країни континенту. У якій також брала участь й Аргентину, що боролася з Парагваєм, Уругваєм і Бразилією, у другій Чилі, Перу, Болівія й Еквадор воювали з Іспанією.

    Парагвайська війна (або,  як її ще називають, війна  потрійного альянсу) увійшла в  підручники історії як одна із самих кровопролитних. Війну почав Парагвай,  незважаючи на те, що його бойова міць переважала силу трьох його супротивників, разом узятих, уступав їм у тім, що не мав виходу до моря й бажав цей недолік виправити. Парагвай, однак, переоцінив свої сили й, почавши з настання, уже на наступний рік змушений був боротися на власній території. Підсумком шестирічної війни (мирний договір був підписаний в 1870 р.) стала повна поразка  Парагваю. Крім значної частини території, що перейшла під контроль переможців, Парагвай втратив і майже все чоловіче населення країни. За деяким даними, загальне число втрат Парагваю у війні склало 300 тис. чоловік. До кінця війни населення країни становило приблизно 250 тис. чоловік, з них не більше 50 тис. чоловіків.

    Одночасно на тихоокеанському  узберіжжі Південної Америки почалася Іспано-південноамериканська війна. Приводом для неї стала окупація Іспанією архіпелагу Чинча у берегів Перу, богатого гуано (залишками калу птахів і кажанів ), що є коштовним азотно-фосфорним добривом. Слідом за цим Іспанія спробувала блокувати морські порти Перу. Країни всього тихоокеанського узберіжжя порахували це спробою відновити втрачене панування Іспанії й об'єдналися в боротьбі з агресором. Спільні дії проти Іспанії тривали два роки. У травні 1866 р. іспанці повернули флот у Європу, однак мирний договір не був укладений до 1883 р.

    До кінця 1920-х років Аргентина мала у своєму розпорядженні самими численними ВМС у Латинській Америці. Однак якщо становий хребет флоту був представлений відносно сучасними лінкорами типу "Ривадавиа" (Rіvadavіa), то стан крейсерських сил був жалюгідним. У складі флоту значилися 6 крейсерів - 4 броненосних й 2 бронепалубных будівлі 1892-1898 років. В описуваний період вони зовсім застаріли й представляли хіба що музейне значення. Що стосується традиційних супротивників Аргентини, то положення у флоті Чилі було не краще. У ладі перебували 2 броненосних й 4 бронепалубных крейсера будівлі 1890-1898 рр., нітрохи не більшої цінності чим аргентинські. Однак інший традиційний супротивник - Бразилія, крім одного застарілого крейсера розташовувала 2 одиницями типу "Байя" (Baіa) - набагато більше зробленими кораблями 1910 р. будівлі, слабко збройними, але оснащеними паровими турбінами, що дозволяло їм легко йти від будь-яких аргентинських кораблів. Оскільки можливість війни із цими державами вважалася реальною, подібне співвідношення крейсерських сил представлялося нетерпимим.

    Аргентина першої половини  ХХ століття вважалася порівняно  процвітаючою державою й гроші  на нові кораблі були вишукані без особливих проблем. В 1926 р. була прийнята десятилітня програма відновлення флоту вартістю 75 млн. песо, у рамках якої передбачалося будівництво 3 важких крейсерів. Не маючи у своєму розпорядженні розвинене кораблебудування, Аргентина оголосила міжнародний конкурс, що виграла італійська компанія OTO. У тому ж році OTO одержала замовлення на два кораблі загальною вартістю 2 450 тисяч фунтів стерлінгів. Замість третього корабля серії у Великобританії був пізніше замовлений легкий крейсер "Ла Архентина" (La Argentіna).

    Спроектований по італійському  зразку, "Альмиранте Браун"  успадкував всі недоліки прототипу.  Конструкція корпуса виявилася  слабкої, механізми ненадійні,  а сам корабель перевантажений  озброєнням й устаткуванням. У  порівнянні з важкими крейсерами  інших країн, проект виглядав блідо. Навіть самі слабкі із закордонних "вашингтонцев", такі як японські "Аоба" й "Фурутака", а також британський "Йорк", мали помітна перевага у вогневій моці й захищеності.

    Але аргентинці й не  планували воювати з великими  державами. Їхніми потенційними  супротивниками були флоти Бразилії  й Чилі, так і не   крейсерські  сили, що обновили свої, аж до  кінця 1940- років. У результаті  пари цих крейсерів вивела  аргентинський флот на новий  якісний рівень і забезпечила гнітючу перевагу над сусідами. Від тихохідних лінкорів супротивника "Альмиранте Браун" й "25 травня" легко йшли, а будь-які інші кораблі бразильського й чилійського флотів могли наздогнати й розстріляти з недосяжної для тих дистанції.

    Незважаючи на певну  напруженість у відносинах, до війни із Бразилією або Чилі справа не дійшла. Однак явна перевага на морі дозволяла аргентинському уряду почувати впевненість у відносинах із сусідами й безсумнівно принесло певні політичні дивіденди. [41]

   2.2 Сучасна стратегія мультілатералізму

   Мультилатералізм-принцип  побудови відносин між державами,  заснований на механізмі багатосторонніх  угод, що дозволяють кожній державі  користуватися привілеями у відносинах з усіма партнерами.

   Концепція зовнішньої політики  аргентинської адміністрації ґрунтується на захисті національних інтересів, зміцненні самостійності в міжнародних справах. Головна зовнішньополітична константа - зміцнення "мультилатералізма" - багатобічних підходів у міжнародній політиці, а також консолідація регіональної інтеграції в рамках МЕРКОСУР й УНАСУР з метою просування у світі колективних інтересів держав даних об'єднань. На цій основі тут розраховують протидіяти твердженню права сильного в міжнародних справах, сучасним викликам безпеки й стабільності, захищати свої позиції в міжнародних торгівельних переговорах. Аргентинці підтримують процес становлення багатополярної світобудови, вважаючи її кінцевою метою демократизації міжнародних відносин - однією із ключових орієнтирів аргентинської дипломатії.

   Основними партнерами Аргентини в Латинській Америці є держави МЕРКОСУР, у першу чергу Бразилія. У рамках цього інтеграційного об'єднання Аргентина активно просуває реалізацію спільних інфраструктурних проектів, найбільший інтерес із яких представляють ініціативи в енергетичній, транспортній і фінансовій сферах. [21, с.53-66]

   Буенос-Айрес прагне зміцнювати  відносини з європейськими країнами. Основними партнерами в цьому регіоні є Іспанія, Італія, Франція й Німеччина (про відносини з якими говорилось вже вище). Негативними факторами на даному напрямку виступають боргова проблематика й питання доступу аргентинської сільгосппродукції на європейський ринок.

   США залишаються одним  із провідних партнерів Аргентини, однак останнім часом  у відносинах з Вашингтоном наростають політичні антагонізми, спровоковані зближенням Буенос-Айреса з основним опонентом США в регіоні - Каракасом. У цілому непрості відносини із Заходом підсилюються незгасаючою полемікою з Лондоном навколо Мальвінських островів, що одержує своє продовження в розбіжностях із приводу перспектив статусу антарктичних територій й їхнього шельфу.