Внешняя политика Аргентины

   В 1941 році Аргентина висунула  проект створення митного союзу  Ла-Плати, що передбачав скасування  митних тарифів між Аргентиною, Бразилією, Чилі, Парагваєм й Уругваєм. Протягом  другої світової війни Аргентина уклала торговельні угоди, що передбачають взаємне зниження митних тарифів із Бразилією (1944 р.), Уругваєм (1946 р.), Парагваєм (1943 р.), Чилі (1943 р.). Однак проект митного союзу Ла-Плати так і не був здійснений у зв'язку із протидією розвинених держав, у першу чергу США, що почали широку економічну експансію в країни Латинської Америки. У післявоєнні роки в колах аргентинської буржуазії виникла ідея створення латиноамериканського економічного союзу на противагу панамериканській єдності.

   До другої світової війни опозиція Аргентини курсу США порозумівалася насамперед  економічними причинами, особливо  гострою конкурентною боротьбою аргентинських виробників проти монополій США на ринку сільськогосподарської продукції. У цьому її підтримувала Великобританія, монополії якої займали до другої світової війни міцні позиції в аргентинській економіці. У військові роки панівні класи Аргентини прагнули зберегти економічні відносини з тією й іншою воюючою стороною. У той же час у правлячих колах широке поширення одержали націоналістичні тенденції, що особливо підсилилися після державного перевороту 4-7 червня 1943 р., зробленого Групою об'єднаних офіцерів, одним з керівників яких був полковник Х.Д.Перон.

   У лютому 1944 р. після відставки уряду Рамиреса президентом став генерал Э.Фаррель. Уряд Фарреля підтримував тісні економічні зв'язки із країнами осі, що призвело к загостренню аргентино-бразильских відносин. Обвинувативши Аргентину в співробітництві з нацистами, США відкликали в червні 1944 р. свого посла М. Армура й заморозили аргентинські грошові внески в банках США. Бразильський уряд Ж. Варгаса неодноразово висловлював заклопотаність нейтралітетом Аргентини, що торгувала із країнами осі й не поспішала повідомляти війну, як цього вимагали резолюції панамериканських нарад. Вашингтон намагався підштовхнути сусідні з Аргентинською Республікою країни до агресії під приводом скинення фашистської диктатури Буенос-Айреса. Однак для виконання цих планів була необхідна участь Бразилії. Ця погроза була цілком реальної й збільшувалася відставанням Аргентини у військово-технічному розвитку. Але планам США не призначено було збутися через симпатії до позиції Аргентини на всьому латиноамериканському континенті, включаючи Бразилію, і особистої позиції Ж. Варгаса. До того ж напад у таких умовах призвів би до різкого падіння престижу країни-агресора в очах латиноамериканського співтовариства.

     Аргентинська революція  1943 р. вже була очевидною перевагою бразильських збройних сил над аргентинськими. Тільки до 1950 р. була досягнута рівність між двома країнами. Тривогу в середовищі бразильських військових викликали закупівлі Аргентиною в Англії танків й літаків, число яких перевищувало американські поставки по ленд-лізі, хоча в 1945-1954 р. Бразилія посідала перше місце в Латинській Америці по розмірах отриманої від США військової допомоги (288 млрд. дол. військової допомоги проти 654 млрд. дол. на всі країни). Через п'ять років після закінчення другої світової війни не приймає участі у війні й відмовилась йти по шляху, який диктував Вашингтон, Аргентина залишалася в тім же положенні.

   В умовах, коли розгром  Німеччини і її союзників уже  не викликав сумнівів, уряд Фарреля оголосив 27 березня 1945 р. війну Німеччини і Японії що призвело до відновлення відносин з багатьма країнами. Першими своїх послів в Аргентину направили Англія й Бразилія, а з 9 квітня 1945 р. США відновили дипломатичні відносини з урядом Аргентини.

   Військові поразки Німеччини  й фашистської коаліції зруйнував  задуми урядових кіл Аргентини,  що розраховували зайняти видне  місце у світі, у якому, як вони вважали, повинен був запанувати новий порядок.

   Перед особою нових реалій їм довелося швидко перебудовуватися. Катастрофа первісних концепцій викликала пошук нових доктрин. Саме в цей період на політичній арені як  глава аргентинської держави виступив Х.Д. Перон. Після приходу до влади в зовнішній політиці він декларував так звану доктрину третьої позиції. Вона полягала в проведенні політики рівного видалення від капіталістичного й соціалістичного таборів, які представлялися як полюси притягання.

   Незважаючи на схожість  режимів Варгаса й Перона дві  країни як і раніше під впливом внутрішніх сил уважали один одного основною погрозою національної безпеки.

   Бразильські військові виразили  своє явне невдоволення у зв'язку  із призначенням Варгасом на  пост міністра праці Ж. Гуларта, що привселюдно виказували симпатії режиму Перона. Ще більше невдоволення військових викликала відставка Варгасом міністра закордонних справ Ж.Фонтоури, відомого проамериканською орієнтацією. Сенсаційна заява Фонтуози про ведення Варгасом і Гулатрой секретних переговорів з Пероном про створення антиамериканського блоку АБЧ викликало різке невдоволення в армії. Проведена Варгасом внутрішня й зовнішня політика, що викликала невдоволення певних кіл, призвела до зміни уряду.  Пост президента Бразилії в 1954 р. зайняв колишній віце-президент Жао Кафе, що проводило проамериканську політику.

   Зі зміною влади в 1955 р. новий аргентинський уряд, відмовившись від усього досягнутого попередньої, перемінило курс на сто вісімдесят градусів як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Відбулася відмова від незалежного курсу, від позиції третьої сторони, була прийнята провідна роль Вашингтона у виборі шляху. Діючи в дусі Визвольної революції, уряд знайшов загальну мову із правлячої в Уругваєві партією Колорадо. Навпроти, ворожість з'явилася в аргентино-парагвайських відносинах через диктаторську форму правління в останньому, чим не преминула скористатися Бразилія, що не обертала уваги на політичні аспекти диктатури Стресснера. З Болівією могла зложитися така ж ситуація. Позиції Аргентини врятувала поспішність Бразилії. Спочатку намітили на уряд Болівії, що підтримував Перон. Але ця тенденція припинилася після надто явних спроб бразильської експансії в Болівії. Аргентинське Міністерство закордонних справ вчасно спохватилося й не допустило ще однієї політичної втрати на Ла-Платі.

   Другим етапом деякого  поліпшення відносин між двома  державами в період 1930-1964 р. з'явився  час правління Фрондиси в Аргентині  й Кубичека в Бразилії. Обоє президента відкрили двері іноземному капіталу й транснаціональним компаніям. При Фрондиси аргентинські відносини зі США мали надзвичайно теплий характер через економічне співробітництво, хоча на міжнародній арені Аргентина намагалася додержуватися самостійного курсу.

   Одним з важливих напрямків  зовнішньої політики уряду Фрондиси  наприкінці  1950-60-х рр.. з'явилося  зміцнення економічних, політичних  і культурних зв'язків із країнами регіону. Великий інтерес представляє позиція Аргентини в рішенні такої складної й суперечливої проблеми, якою є інтеграція латиноамериканських країн, що має не тільки економічний, але й політичний аспект.

   Тенденція до інтеграції, відбивала прагнення до досягнення  економічної самостійності, прискоренню  індустріалізації, ліквідації нерівноправного  положення в міжнародній торгівлі, розширенню ринків для експорту своїх товарів.

   Ідеї економічної інтеграції  одержали широке поширення серед  аргентинської буржуазії. Однак  слід зазначити наявність більших  розбіжностей і протиріч серед  її раз різних угруповань відносно  мет і методів здійснення інтеграції. Середня й дрібна буржуазія, виступаючи за зближення з іншими країнами Латинської Америки, намагалася домогтися економічної незалежності країни, створити єдиний блок латиноамериканських держав, що протистоїть політичної й економічної експансії США. Угруповання великої буржуазії, пов'язані з іноземним капіталом, під впливом яких перебував уряд Фрондиси, розраховували на фінансову допомогу північноамериканських монополій і збільшення своїх прибутків шляхом проникнення на ринок менш розвинених країн континенту.

   При уряді Фрондиси відбувалася  активізація зв'язків Аргентини  із країнами регіону. Колишній міністр закордонних справ Карлос Флорит писав, що Аргентина зможе тільки тоді виконати своє історичне призначення, якщо буде активно розвивати економічні, політичні й культурні відносини з іншими американськими націями. Переслідуючи ці мети, Аргентина уклала двосторонні угоди із Бразилією (1 вересня 1958 р.), Уругваєм (28 січня 1958 р.), Перу (18 жовтня 1958 р.). У квітні того ж року Фрондиси відвідав ряд латиноамериканських країн з метою розвитку ідеї економічної інтеграції країн регіону.

   В 1959 р. Аргентина уклала  угоду з Уругваєм про створення  комісії для підготовки проекту будівництва гідроенергетичного комплексу на Ріо-Гранде. У цьому ж році відбулися візити міністра закордонних справ Аргентини К. Флорита в Ріо-де-Жанейро й міністра закордонних справ Бразилії О. Лафота в Буенос-Айрес, які завершилися підписанням торгівельних і культурних угод. У березні 1960 р. була підписана угода із Чилі про врегулювання прикордонного конфлікту в районах каналу Бигл і Ріо-Енкуентро.

   Обраний в 1961 р., бразильський  президент Ж. Куадрос (Куадрус)  спробував порвати із традиційними  постулатами, що беруть початок  у часи барона Ріо-Бранко, заснованими на переконанні, що Бразилія може стати великою державою тільки випливаючи за США як  привілейований супутник. Націоналістично настроєна група інтелігенції, на яку опирався Куадрос, вважала, необхідним відмовитися від провідної позиції Сполучених Штатів і знайти власний незалежний шлях. Поодинці  Бразилія не змогла б зберігати незалежний курс, тому необхідно було знайти союзників. Справа звільнення повинна була стати спільною справою латиноамериканських країн, і для досягнення єдності між латиноамериканськими державами був потрібний альянс із Аргентиною, що міг би залучити інші країни. Незадоволений таким курсом Вашингтон спробував злякати Бразилію введенням економічних санкцій, але у відповідь Куадрос став налагоджувати економічні стосунки із країнами соціалістичного табору. Кеннеді вирішив сісти за стіл переговорів і пішов на деякі поступки, щоб уникнути зближення Бразилії із соціалістичним табором, чому могли сприяти недавні події на Кубі.

   На початку 1960-х рр. Аргентина також почала ряд кроків, щоб зміцнити свої відносини із сусідніми країнами, і насамперед  із Бразилією. 21 квітня 1961 р. під час зустрічі в прикордонному місті Уругваяна А. Фрондиси й президент Бразилії Ж. Куадрос підписали Договір Уругваяна. Вони домовилися спільно боротися за скасування обмежень для латиноамериканського експорту й заявили про свою підтримку Союзу заради прогресу. Обидві сторони виразили бажання зміцнювати узи дружби, здійснювати консультації із всіх питань, що представляють спільний інтерес, розширювати економічні, торгівельні й культурні відносини. За договором  передбачався обмін інформацією з міжнародних питань, а також вільний в'їзд і виїзд для громадян обох країн. Обидві сторони висловилися в підтримку принципів невтручання у внутрішні справи інших держав.

   Принципи Договору Уругваяна  були знову підтверджені під час візиту в Буенос-Айрес міністра закордонних справ Бразилії Сантьяго Дантаса в листопаді 1961 р. Однак зближення двох країн викликало занепокоєння США й реакційних кіл Аргентини, і Договору Уругваяна не був ратифікований аргентинським парламентом.

   Після скинення Фрондиси в березні 1962 р. у відносинах між двома країнами остаточно зникає дух Уругваяна.

   Уряд Фрондиси прагнув  до подальшого розвитку відносин  з Уругваєм, Болівією й Чилі. У  липні 1960 р. в Аргентину з  офіційним візитом побував президент  Болівії Віктор Пас Естенсоро. Результатом візиту виявилося збільшення Аргентиною внесків на 1 млрд. болівійських песо у філії Державного банку Аргентини, що діяли в Болівії. Крім того, була досягнута домовленість про фінансування Аргентиною будівництва місця Кунка-Вилласон і скасуванню віз для дипломатів й офіційних осіб.

   У травні 1961 р. Фрондиси побував у Болівії, а в липні в Парагваєві. У вересні у Винья-дель-Мар (Чилі) відбулася зустріч Фрондиси із президентом Чилі Хорхе Алессандри. На початку липня в Аргентину прибув президент Уругваю Эдуардо Віктор Аедо. В опубліковані комюніке одержав схвалення план економічного розвитку в рамках Союзу заради прогресу, а також підкреслювалася необхідність зміцнення системи міжамериканських відносин у зв'язку із   втручанням, що має місце, внеконтинентальних держав в американські проблеми.

   Військові або, як їх  називають деякі дослідники, авторитарні-бюрократичні режими, знаходилися при владі в Бразилії з 1964 по 1985 р., а в Аргентині з 1966 по 1973 і з 1976 по 1983 р.

   На формування зовнішньої  політики Аргентини й Бразилії  впливали  такі неоднорідні фактори,  як тиск транснаціональних корпорацій  і місцевих монополістичних груп, інтереси різних фракцій правлячого блоку, що росте вага державного сектора економіки й пов'язаних з ним соціальних груп і прошарків, діяльність опозиції, вплив засобів масової інформації та інше, надаючи зовнішньополітичному курсу часом досить суперечливий характер. У цей час не переставали задовольняти й традиційні глобальні доктрини, насамперед  доктрина національної безпеки.

   За роки правління військових  режимів, зовнішня політика Бразилії  значно змінилася. Вона еволюціонувала  від відкритої проамериканської  орієнтації убік  самостійної  й автономної позиції по багатьох  важливих міжнародних проблемах.  Цей процес був обумовлений  сукупністю факторів внутрішнього  й зовнішнього порядку, які  викликали часом несподівані  зміни зовнішньополітичного курсу  й зміну пріоритетів бразильської дипломатії. Найважливішими об'єктивними факторами такого роду були загострені до кінця 70-х років протиріччя бразильської моделі розвитку, що привела до небувалого росту економічної й фінансової залежності країни від міжнародного, головним чином північноамериканського капіталу.

   Протягом  першого десятиліття  існування військового режиму  в обох державах доктрина національної  безпеки служила непорушною ідеологічною  основою як внутрішньої, так  і зовнішньої політики військових  урядів.

   Одним з її основних  постулатів у Бразилії всі  ці роки була теза про нерозривний  зв'язок безпеки й розвитку. Тому  із самого початку головні  напрямки в політику безпеки  були визначені як зусилля  націй по розвитку економіки й військового готування, що передбачають заходи щодо мобілізації ресурсів країни на випадок війни. Розроблена в роки холодної війни доктрина національної безпеки була перейнята яскраво вираженим антикомунізмом, ідеєю приналежності Бразилії до західного, християнського миру й переконаністю в необхідності тісного бразильсько-американського союзу, для обґрунтування якого використалася концепція географічного детермінізму.