Внешняя политика Аргентины

   Погіршення економічного  становища країни в 1973-1974 рр. прискорило  переоцінку зовнішньополітичного  курсу. Перегляд програмних установок  і розробка нового підходу до зовнішньополітичної діяльності відбувалися в умовах розрядження міжнародної напруженості. Серед зовнішніх факторів, що впливають на формування політичної думки й на позицію кіл, які визначали  напрямки зовнішньої політики, особливе значення мала енергетична криза. Вона вплинула   на економіку країни, що випробовувала зростаючі труднощі фінансового характеру у зв'язку з різким збільшенням витрат на імпорт технології й нафти. У цих умовах намітився процес переоцінки цінностей, відновлення ідеологічного арсеналу режиму й вироблення адекватної нової реальності зовнішньополітичної доктрини. Однак уряд убачав можливість подолання фінансово-економічних труднощів і функціонування бразильської моделі розвитку на шляхах співробітництва з іноземним капіталом. При визначенні своєї економічної й політичної стратегії, як і в попередні роки воно керувалося ідеєю взаємозв'язку розвитку й безпеки. При цьому безпека називалася ефективною основою зовнішньої політики країни.

   В 1974 р. урядом Э. Гейзела  була проголошена доктрина відповідального  прагматизму й неавтоматичних  союзів, застосування яких ознаменувало  початок нового етапу в зовнішньополітичній  діяльності бразильської держави.  Коли до влади прийшли Э.  Гейзел і його міністр закордонних  справ Азереду ДА Силвейра,вони  підтвердили у своїх програмних  виступах, що зовнішня політика  буде будуватися на основі  принципів відповідальності, прагматизму, конструктивності, здобуваючи світове звучання. Прагматизм як головна характеристика й домінанта зовнішньої політики відповідав технократичним поглядам бразильського керівництва, що робило відхід від твердих ідеологічних обмежень доктрини національної безпеки. Прагматичний підхід до міжнародної політики виявився в нових завданнях, поставлених перед бразильською дипломатією, покликаної сприяти розвитку торгівлі й придбанню нових технологій.

   Принцип відповідальності  був присутній у роботах військового теоретика й ідеолога Голдбери ду Коута-и-Силва, що в 1950-х роках говорив про право постійної відповідальності за долі континенту, нібито обумовленому стратегічним положенням Бразилії і її включенням в усі геополітичні зони регіону. В 70- рр. XX століття бразильські геополітики наполягали на здатності Бразилії  як світової держави, що  народжується, приймати все більшу відповідальність, на зростаючій міжнародній відповідальності країни. Таким чином, формула відповідального прагматизму зберігала елементи наступності старих і нових геополітичних концепцій, що надавало їй суперечливий характер.

   Відмова від автоматичних  союзів супроводжувалася диверсифікованістю  зовнішньоекономічних зв'язків і  зміцненням міжнародних позицій  Бразилії. Послідовне скорочення частки США в зовнішній торгівлі Бразилії, відносне зменшення частки американських інвестицій у загальному обсязі іноземних капіталовкладень із ростом капіталовкладень країн Західної Європи і Японії, а також загострення протиріч зі США з питань економічних взаємин створили об'єктивні передумови для більше самостійної позиції Бразилії у відносинах із  країнами, що розвиваються.

   Відповідно до  принципу  прагматизму й з урахуванням  першорядності економічних завдань  Бразилія усе активніше виступала  з осудом протекціоністської  політики, а із вступом в 1975 р. в ЛАЭС продемонструвала, що  вона розділяє позиції країн регіону, не надаючи вирішального значення їхній політичній орієнтації. В 1970-х роках Бразилія підписала ряд важливих економічних угод і договорів про дружбу й співробітництво з республіками Латинської Америки й одержала доступ до природних ресурсів сусідніх держав.

   Хоча у двох країн не  було територіальних суперечок  у звичайному змісті, їх розділяли серйозні розбіжності з питань про використання рік у басейні Ла-Плати. До цього домішувалися інші фактори відчуження.

   З кінця 60-х років XX сторіччя почалося швидке освоєння бразильськими й іноземними монополіями великих територій у басейні ріки Парана, що розглядалося Аргентиною як погроза її суверенітету. Одночасно із цим Бразилія рішуче витісняла Аргентину з економічної й політичної сфери Болівії, Парагваю, Уругваю й прагнула розширити свою експансію на інші держави. Виражаючи тривогу правлячих кіл сусідніх із Бразилією країн, їхні органи вказували на можливість небезпечних наслідків від будівництва Трансамазонської магістралі, від проникнення бразильських колоністів у прикордонні райони Аргентини, Парагваю, Болівії й Уругваю, від інших заходів, які витлумачувалися як підготовка до широкої експансії Бразилії за межі її великої території. Пішла помітна ізоляція Бразилії в регіоні, що сковував її політичні й економічні відносини з Аргентиною, Венесуелою й іншими державами, що мали в розпорядженні такі ресурси, яких Бразилія практично позбавлена й в одержанні яких украй зацікавлена.

   Обидві держави були членами  створеної у квітні 1969 р. Організації  країн басейну Ла-Плати. Криза ЛАСТІВ з одного боку, бажання створити певну рівновагу сил у цьому субрегіоні, з іншого, минуле в числі головних спонукальних мотивів формування Лаплатської групи.

   Ще до її підстави бразильськими фахівцями були складені проекти використання в інтересах своєї країни гідроенергетичних ресурсів рік, що входять у басейн, і насамперед  самої багатоводної з них - Парани.  Реалізація цих проектів,що почалася без узгодження із сусідніми державами, спонукала Аргентину прискорити своє приєднання до організації, що створилася. Таким чином, Аргентина могла розраховувати, що їй якщо не вдасться затримати реалізацію бразильських проектів, то вона зуміє якось їх контролювати.

   Найбільшим з підготовлених Бразилією проектів був проект, що передбачає будівництво на границі з Парагваєм, у районі Ітайпу, найбільший  у світі ГЕС. Її спорудження, якого побоювалися в Аргентині, очевидно, повинне було істотно відбитися на режимі Парани. На прилягаючій до Ітайпу території розгорнулися підготовчі роботи, за ходом яких Аргентині залишалося тільки спостерігати, так само як і за будівництвом Бразилією доріг, придатних для використання в стратегічних цілях.

   Причина, по якій сама  Бразилія вступила в 1969 р. в  Організацію басейну Ла-Плати,  зводилася насамперед  до негативного  відношення військових керівників  до інтеграційних об'єднань, що  передбачають здійснення соціально-економічних перетворень. Створення в зоні Ла-Плати за участю Бразилії іншого типу міжнародної організації повинне було б перешкодити появі тут таких інтеграційних структур, які сприяли б економічному й соціальному зрушенням. При активній участі Бразилії в тексті документа, що знаменує створення Організації країн басейну Ла-Плати, утримувалися положення, що обмежують її компетенцію лише сприянням діяльності й заходам щодо розвитку інфраструктури в країнах Лаплатского субрегіону.

   Але факт створення організації,  у яку ввійшли очолювані військовими найбільші держави Південної Америки - Аргентина й Бразилія, став витлумачуватися органами печатки регіону й за його межами як крок на шляху до військово-політичного зімкнення в зоні Ла-Плати. Проведення в 1970 р. спільних маневрів збройних сил Бразилії й Аргентини, здавалося, підтвердило правомірність  про створення осі Бразиліа - Буенос-Айрес. Однак в 70-і роки так і не відбулося очікуваного військово-політичного зімкнення двох держав. Багато про що говорять й особливості Організації країн басейну Ла-Плати. На відміну від інших інтеграційних угруповань, що виникали в Латинській Америці в цей період, дана організація не повідомляла себе юридичним суб'єктом, не була вповноважена державами-членами діяти від їхнього імені, що зайвий раз указує на розбіжність економічних і зовнішньополітичних інтересів країн-членів. Ініціаторів лаплатського блоку цікавила насамперед  фізична інтеграція, тобто в основному інтеграція в області інфраструктури. Як прямо сказано в Договорі Бразилії, що складається з восьми частин, у завдання блоку входить об'єднання зусиль із метою сприяти гармонійному розвитку й фізичній інтеграції Лаплатського басейну. Дві найбільші південноамериканські країни говорили не про економічну інтеграцію, а про економічне зближення. Серед учасників не було єдності точок зору на перспективи угруповання. Аргентина й Бразилія виступали за повільний розвиток інтеграції, Болівія й Парагвай - за всіляке прискорення цього процесу.

   Явно залишаючись у програші, Аргентина на початку 1970-х років  стала використати насторожене  відношення сусідніх країн до  Бразилії.  Зросла її дипломатична  активність,яка була спрямована на ізолювання Бразилії від можливо більшого числа латиноамериканських республік. Наприклад у листопаді 1973 р. за запрошенням Х.Д. Перона в Буенос-Айрес прибув з метою підписання ряду угод президент Болівії У. Бансер, візит якого, однак не дав очікуваних результатів. В умовах наростаючої дипломатичної конфронтації з Аргентиною бразильські представники в Організації країн басейну Ла-Плати виступали в усе більше твердому тоні. В 1971 р. на ІV конференції міністрів закордонних справ країн басейну Ла-Плати, Бразилія категорично заперечувала проти будь-якої пропозиції Аргентини з питань міжнародного використання гідроресурсів рік прикордонних районів. У свою чергу Аргентина прагнула залучити на свою сторону Уругвай, Парагвай і Болівію. Домагаючись ослаблення позицій Аргентини в цих трьох країнах, Бразилія після конференції в Асунсьйоні стала надавати їм матеріальну допомогу.

   Перехід Бразилії на зовнішньополітичний  курс під знаком доктрини відповідального  прагматизму й неавтоматичних  союзів відразу ж сприятливо відбилося на розвитку двосторонніх відносин з Аргентиною. У ході VІ конференції міністрів закордонних справ держав басейну Ла-Плати (червень 1974 р.) позиція обох делегацій виявилася досить конструктивною. У заключному документі говорилося про необхідність удосконалення системи органів, що діє в басейні. Відповідним органам було доручене вивчення можливості внесення в її структуру таких змін, які сприяли б більшій відповідності інтеграційним тенденціям у Латинській Америці. Передбачалася інтенсифікація й диверсифікованість взаємної торгівлі й навіть така спеціалізація промисловості в Бразилії й Аргентині, при якій одні райони живилися б за рахунок інших.

   Резолюції VІ конференції  говорять про компроміс між  двома країнами, у результаті якого був досягнутий деякий прогрес у справі інтеграційних об'єднань у лаплатському субрегіоні. Події наступних років показали, що співробітництво між Аргентиною й Бразилією виявилися дуже нелегкою справою. На його шляху були об'єктивні перешкоди, подолання яких жадало від обох країн кропіткого вивчення інтересів один одного. До цього додавалися обставини, що шокують національні почуття аргентинців. Так, наприклад, зони інтенсивного розвитку в бразильській частині басейну Ла-Плати перебували в безпосередній близькості до слаборозвинених районів Аргентини. Заселення цих районів бразильськими колоністами надзвичайно турбувало аргентинську громадськість.

   Обставина, якій обидві  сторони, і Бразилія й Аргентина,  надавали найбільшого значення, був важко переборний негативний  вплив один на одного бразильського  (Ітайпу) і аргентинського (Корпусу)  гідроенергетичних споруджень на  річці Парані. Якщо дуже висока гребля Ітайпу здатна була знизити ефективність Корпусу, то будівництво греблі останнього грозило затопленням великої площі родючих земель у Бразилії.

   Наприкінці  1970-х років  Аргентина виступала з наполегливими  пропозиціями про тристоронніх, аргентино-бразильсько-парагвайських  переговорах з метою узгодження  технічних аспектів будівництва гідростанцій на Парані. Міністр закордонних справ Аргентини О. Монтес призивав до рівноправного й гармонічного використання ресурсів Ла-Плати. Він заявив, що ця проблема виходить за рамки чистої енергетики й стає головним фактором у досягненні взаєморозуміння й згоди між країнами регіону. Проти аргентинської пропозиції категорично заперечив бразильський міністр закордонних справ А. Азереду ДА Силва, який заявив, що готовність Аргентини до проведення тристоронніх переговорів про використання ресурсів ріки Парана є спробою затримати реалізацію бразильських проектів у сфері енергетики.

   Реакційні кола в Бразилії  й Буенос-Айресі в черговий  раз спробували скористатися  зближенням військових урядів для постановки питання про створення військового блоку за участю Бразилії й Аргентини. В 1978 р. Аргентина вирішила  торговельні обмеження, у результаті чого дуже помітно виріс бразильський експорт у цю країну. У жовтні 1979 р. міністри закордонних справ Бразилії, Аргентини й Парагваю провели в Пуерто-Стресснерє (Парагвай) нараду для узгодження проектів ГЕС на Парані. У ході зустрічі в Пуерто-Стресснерє була досягнута домовленість про візит в 1980 р. президента Ж. Фигереду в Аргентину й про відповідний візит Х. Відели. Ж. Фигереду відвідав Аргентину в травні 1980 р. Це була перша за 45 років (і третя за всю історію) поїздка глави Бразильської держави в Буенос-Айрес. Під час переговорів обидві сторони прагнули підняти на новий рівень відносини між двома країнами. У ході зустрічі були підписані угоди про використання рік, про спорудження спільних об'єктів інфраструктури, про науково-технічний й інший види співробітництва. Через три місяці з відповідним візитом у Бразилію прибув Х. Бачила. У ході переговорів виявилося багато загальних думок по окремих питаннях, зокрема  по відносинам Північ-Південь, регіональному й міжнародному співробітництву, створенню багатонаціональних підприємств, таких як сталеливарний завод Корумба (Мату Гроссу) у якому передбачалася участь Бразилії, Аргентини, Болівії, Парагваю й Уругваю.