Внешняя политика Аргентины

   До 1985 р. обсяг торгівлі між двома країнами постійно зростав (крім 1971 й 1975 рр.). Але на цьому етапі треба говорити скоріше про подолання протиріч між двома країнами, чим про інтеграції.

   В Латинській Америці  помітних успіхів щодо розвитку  інтеграційних процесів досягла  Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ). Вона була створена в  1981 р. замість діючої з 1961 р.  Латиноамериканської асоціації  вільної торгівлі (ЛАСТ). Членами ЛАІ є Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. В межах ЛАІ зберігається поділ на три групи: група країн басейну Ла-Плати, група країн Андського пакту і група країн Амазонського пакту. Членство відкрите для будь-якої латиноамериканської країни за умови схвалення Радою міністрів - найвищим органом ЛАІ. В сучасних умовах 15 країн є спостерігачами. Причому серед них - країни різних континентів, в тому числі Росія, Китай, Італія, Іспанія, Швейцарія. Метою створення ЛАІ є сприяння і регулювання взаємної торгівлі між країнами регіону;розвиток і активізація економічного співробітництва,створення латиноамериканського спільного ринку шляхом утворення зони економічних преференцій. [17, с.65-69]

      Необхідно відзначити  важливість МЕРКОСУР як об'єднання,  що стабілізує економіки країн блоку. Стримування інфляції здійснювалося збільшенням імпорту, регулювання тарифної політики сприяло гальмуванню темпів економічного спаду, наприклад, в Аргентині й Бразилії.

      Значні успіхи  інтеграції не означають відсутності  в об'єднанні безлічі серйозних проблем. До них варто віднести проблеми недостатнього розвитку транспортної інфраструктури, питання валютного регулювання, уніфікації оподатковування, трудового законодавства. Більші труднощі виникають у зв'язку з так називаним розподілом переваг інтеграції, тобто членством країн з різною потужністю національних економік. З'являються протиріччя між розвитком інтеграційних процесів і властиво делікатними, уразливими галузями, такими як будівельна, борошномельна, цукрова, виноробна. До числа хворобливих галузей при розділі ринків, ставиться також автомобільна галузь. Складні завдання коштують перед МЕРКОСУР у соціальній сфері. Якщо підприємці вже відчули позитивізм інтеграції, то населення країн-членів не цілком.

   Перспективи інтеграції  в МЕРКОСУР у цілому оцінюються  більшістю спостерігачів усередині  субрегыона й за його межами  як сприятливі. Головні умови  поглиблення й розвитку інтеграції - зміцнення економічної й фінансової  стабільності блоку. На думку  експертів, взаємна торгівля між  країнами МЕРКОСУР перебуває  на самому піку. ЗСТ і митний союз вже не зможуть дати новий потужний імпульс розвитку зв'язків. Ці форми інтеграції в екстенсивному плані вже зіграли свою роль. Необхідне  впровадження  нових  більше  прогресивних  форм співробітництва на мікрорівні. Для цього в рамках МЕРКОСУР уживають міри організаційного порядку, наприклад, створення спеціального трибуналу для дозволу торгівельних конфліктів між країнами блоку. Поки йде кулуарне обговорення ідеї про створення якогось наднаціонального органа по відстеженню проблем і прийняттю рішень. Однак зі створення наднаціонального органа із взагалі досить складним справам. Країнам має бути знайти діючі рецепти по сполученню ринкових механізмів з регулюючою діяльністю держави, з огляду на специфіку південноамериканського регіону, у якому ще недавно налічувалася достатня кількість авторитарних режимів. Імовірно, будуть початі також заходи для структурної перебудови економіки самих країн МЕРКОСУР. [14, с.29-36]

   Таким чином:

   1. Міждержавна політична  інтеграція в Аргентині не  вийшла на той рівень взаємної залежності, який можна було б визначати як завершений і ефективний. Якщо розглядати її остаточною метою підвищення спроможності інтегрованої частини, то в регіоні не вдалося створити нових інтегрованих акторів, здатних самостійно досягати всього комплексу спільних цілей. Більшість інтеграційних проектів реалізовані у контексті появи частково визнаних зовнішнім світом, але де-факто неспроможних акторів.

   2. Загальною особливістю  реалізованих інтеграційних проектів  є їх нездатність розв’язувати  проблеми в періоди фінансово-економічних і політичних криз. Більшість з них виявила певну ефективність на ниві впровадження спільної внутрішньої та зовнішньої тарифної політики, але це через відсутність комплексного підходу і відповідних стратегій має результатом стратегічні невдачі при спорадичних тимчасових успіхах. Ситуація, яка склалася, може бути визначена як квазі-інтеграційна, тому що є далекою від досягнень євроінтеграційних проектів та НАФТА. Жодне з інтеграційних формувань поки що не спромоглося подолати структурні проблеми. Втім, у сучасній Латинській Америці існують досить реальні перспективи для справжнього інтегрування. Найвиразніше таку перспективу бачимо в субрегіональному проекті МЕРКОСУР.

   3. Важливою є відсутність  наукових досліджень за межами економічної інтеграції та відповідного прагматизму національного характеру, і в результаті брак власних серйозних теоретичних напрацювань політологічного характеру. Певним винятком можна вважати концепцію “континентального націоналізму”, висунуту за часів боротьби за державну незалежність. Хоча в межах системного підходу створені певні концептуальні розробки, споріднені з тематикою політичної інтеграції, більшість з них здійснені під впливом північноамериканських концептів. Суто латиноамериканськими є концепції “перспектив залежності” та “перспектив автономності” в межах структуралістського підходу до розвитку, які, з огляду на домінування США, визначають зовнішнє втручання як головну причину недостатнього розвитку.

   5. Негативні чинники, що  стоять на заваді розвитку  аргентинській інтеграції, поділяємо  на внутрішні та зовнішні по відношенню до інтеграційних систем. Зовнішні визначаються впливом глобального середовища та окремих міжнародних акторів. Серед внутрішніх структурних чинників розрізняємо об’єктивні і суб’єктивні. Об’єктивні пов’язані з функціонуванням об’єднань. Важливішим тут бачиться недостатність розвитку політичної інтеграції, пов’язана з копіюванням північноамериканських стандартів при необхідності іншого, тобто європейського підходу: через поєднання економічних і політичних моделей інтегрування. Відтак, інтеграційний процес в регіоні досі перебуває на етапі пошуку дієвих моделей і програм, має місце відсутність динаміки у практичних вимірах.

   6. Базовою перешкодою також  виступають націоналістичні або  інші суб’єктивістські підходи політичних еліт, які часто бувають нефункціональними стосовно національних інтересів та функціональними щодо зовнішніх гегемонів, з різних причин відмовляються бачити в інтеграції дієвий засіб подолання кризових явищ, концентруючи практичну діяльність, здебільшого, на збереженні особистої влади.

   7. Суттєвий аспект аргентинської  специфіки бачиться на ниві  низького рівня самоідентифікації та консолідації націй за нерівномірності розвитку окремих національних суб’єктів. Виділяємо два типи некогерентності позицій інтеграції в латиноамериканській дійсності: внутрішньодержавного і внутрішньорегіонального походження.

    Практично кожного разу  при зміні урядів змінюється  система зовнішньополітичних пріоритетів, що позбавляє гарантії виконання інтеграційних домовленостей. Важливою є також нескоординованість інтеграційних зусиль різних держав і урядів. В одних випадках інтеграційні стратегії мають конституційне забезпечення, в інших такі пріоритети на законодавчому рівні відсутні. Брак координації та легітимації дається взнаки і у різному ставленні до США. З огляду на те, що відносини між членами інтеграційних угруповань будуються на засадах визначених нами їх стереотипів зовнішньополітичної поведінки а також суб’єктивно-мотиваційних іміджів, значні розбіжності у них ускладнюють досягнення когерентності позицій з питань інтеграції та координацію дій, у деяких випадках провокуючи конфлікти, які призводять до гальмування інтеграційних процесів і навіть до їх стагнації.

   8. Привертаючи серйозну  увагу західних наукових шкіл, аргентинська інтеграція значно  менше досліджена у вітчизняній латиноамериканістиці. Причиною є помітний прагматизм у підходах української політичної думки до вивчення інтеграційної теорії й дослідження конкретних інтеграційних проектів, викликаний прагненням забезпечити теоретичне обґрунтування включенню України в євроінтеграційний процес або підвищенню ефективності інтеграційних проектів на пострадянському просторі, що має наслідком сконцентрованість на цьому вітчизняних досліджень. Такий підхід обмежує можливості комплексного розуміння базових причин кризовості в регіональній інтеграції, що мають спільні теоретичні витоки, незалежно від цивілізаційних особливостей різних регіонів.

   9. Для України особливе  значення має врахування впливу  держави-гегемона (США) на характер  інтеграційних процесів у Аргентині:  може бути проведена паралель  з домінуючою роллю Росії на  пострадянському просторі. Слід  вважати важливим уроком підтверджувану латиноамериканцями доцільність серйозного зближення рівнів економічного розвитку держав, що інтегруються. До збігів між позицією і можливостями Аргентини та України відносимо слабку визначеність статусу в ієрархії міжнародних відносин та спроби балансування в існуючій світовій і регіональних системах. Досвід латиноамериканців переконує також у відносно вищій перспективності інтегрування держав, близьких або подібних за розвитком. Такі подібні для ситуації України та Аргентини риси, тривалий спільний досвід залежного становища, відсутність усталених демократичних норм і традицій, асиметрія в розподілі властей, наявність територіальних претензій, високий рівень економічної злочинності тощо, дозволяють наполягати на доцільності подальших досліджень латино­американської інтеграції, в тому числі аргентинської. Доцільною є також максимальна адаптація доробку

зарубіжної науки при розробленні  національних концепцій і програм  інтегрування. [17, с.69-71]

   3.2 Відносини з США

   Сполучені Штати Америки  на сьогоднішній день, безперечно, найзначніший актор на міжнародній  арені, і мають більшу вагу  в рішенні міждержавних і глобальних проблем і викликів, займаючи в них активну й самостійну позицію, часом нав'язуючи свою волю іншим акторам. Політика підпорядкування Сполученими Штатами інших держав почалося практично відразу після утворення цієї держави й триває донині  . Зробивши своїм "заднім подвірям" цілий регіон Латинської Америки, американський експансіонізм у наші дні окупує Близький Схід, Балкани й інші регіони.

   Друга світова війна обумовила більш активні дії США в Латинській Америці. Сполучені Штати пояснювали своє прагненням не допустити війну в Західну півкулю. Як справедливо відзначав видний російський дослідник І.І. Янчук, побоювання путчів сепаратистських рухів, інспіруємих фашистською Німеччиною, призвели до одностайного прийняття на нараді в Панамі рішення про "заходи щодо викорінювання на Американському континенті доктрин, що піддають небезпеки межамериканский демократичний ідеал". Більше того, як підкреслював відомий фахівець в області міжамериканських відносин тих років С. Бемис, військові роки стали часом безмежного зближення між США й країнами Латинської Америки настільки , що на ряді міжамериканських форумів знову, через більше ста років після свого проголошення, зазвучали мотиви "Доктрини Монро", до цього викликавщої стійке відторгнення переважної більшості латиноамериканських країн.

   Коли США, маючи на  меті послабити вплив націоналістів, вирішили надати підтримку помірним, як  гарантію її надання зажадали від Аргентини розірвати відносини з Німеччиною і Японією. Однак своїми діями США підірвали позиції своїх союзників - помірних. Після кризи, що відбулася в жовтні 1943 р., віце-президентом став представник ГОУ Э.Х. Фаррель, незважаючи на це президентом залишився Рамирес. Секретаріат праці й соціального забезпечення в новому уряді очолив Хуан Доминго Перон. Із цього моменту починається його кар'єра політичного діяча.

   З початку 60-х років підсилюється вплив США на збройні сили Аргентини. Це було обумовлено кубинською революцією й спробою США не допустити посилення впливу СРСР у регіоні й перешкодити розширенню вогнищ партизанської війни, які створили ліворадикальні сили. Для цього США запропонували реалізувати ідею Міжамериканської ради оборони, а також додати характер військово-політичного союзу вже існуючій раді, що був консультативно-дорадчим, що мав другорядне значення. Здавалося, що ця ідея почала реалізовуватися після того, як міжамериканські сили взяли участь у ліквідації конфлікту в Домініканській Республіці в 1965 р. Однак після цього деякі країни регіону стали більш насторожено ставитися до цієї ідеї. Аргентинські військові почали спробу реалізувати проект ради; варто підкреслити, що вони були більш наполегливі, чим військові ряду інших держав Латинської Америки. Військові Аргентини запропонували створити міжамериканську раду в рамках організації американських держав. На ІІІ Спеціальній міжамериканській конференції в Буенос-Айресі (лютий 1967 р.) під спробою створення загальрегіональної військово-політичної структури була підведена риса. Фрагменти системи безпеки продовжували існувати: як і раніше діяв МСО, реалізовувалися програми допомоги, функціонували американські військові місії, представники аргентинського офіцерського корпуса продовжували проходити навчання в міжамериканських військових школах й академіях. Але вони, ці компоненти, так і не змогли перетворитися в повноцінну регіональну систему безпеки з єдиним механізмом керування.

   Причина в тім, що США  реалізовували в однобічному  порядку свій проект, не з огляду на національну специфіку. У свою чергу, наполегливість аргентинських військових можна пояснити тим, що вони намагалися усталити свої позиції в Латинській Америці як  регіональний лідер, а також, можливо, трохи більшої участі в боротьбі з міжнародним комунізмом. Настрій військової еліти 60-х рр. виразив генерал Лонда в липні 1960 р.: "Ми живемо в обстановці гаданого миру, оскільки на ділі збройні сили перебувають у стані війни. Вони вже протягом  певного часу воюють із ворогом, що називається міжнародним комунізмом". Країна, розділена на округи, з кінця 50-х років являла собою мережі зон оборони. Командуючі зон контролювали не тільки питання оборони підконтрольної території, але й одержали можливість втручатися в політичне життя регіону. Подібна система була спрямована не тільки на зовнішнього, але й на внутрішнього ворога. Тобто армія не тільки на національному, але й на регіональному рівні стала домінувати над цивільною владою. Тому навіть проблема контролю військової влади не втратила своєї актуальності, беручи до уваги досвід взаємин між ними. Як відзначає автор дослідження "Армія й політика в Андських країнах" Сергій Бабуркін, проблема ефективного цивільного контролю, одна з фундаментальних проблем сучасного етапу політичного розвитку Латиноамериканського регіону, залишається невирішеної. А це, у свою чергу, визначає потенційну, а часом і реальну нестабільність військово-цивільних відносин і залишає можливість для швидких зрушень у характері, змісті й формах політичного поводження збройних сил.

   Доцільно підкреслити, що  в 60-і рр. відбувається посилення  позицій не тільки США, але  й олігархії. Перон вів запеклу боротьбу з олігархами, тому після його скинення вони стали активно розвивати відносини з військовими олігархами. Олігархи сподівалися одержати в їхній особі опору. За словами аргентинського публіциста Рохеліо Гарсіа Лупо, представники олігархії, посилено обробляючи офіцерів, виходили із принципу, що "легіони, які повинні зупинити варварську навалу комуністів і перонистів, заслуговують того, щоб з ними загравали". Олігархи, використовуючи антиперонні настрої частини офіцерського корпуса, змогли їх поширити в цілому на збройні сили. Успіх даної ідеологічної кампанії деякою мірою  порозумівався тим, що середні верстви населення, з яких у тому числі комплектувалася аргентинська армія, насторожено ставилися до перонського руху, а значна частина середнього класу була настроєна проти. Пояснення цьому в чималому ступені варто шукати в тім, що середні верстви населення з недовірою ставилися до робітників, побоювалися втратити свій соціальний статус. [9, с.40-44]