Внешняя политика Аргентины

   Активно ведеться робота  на азіатсько-тихоокеанському напрямку. Відносини із країнами регіону  розвиваються, насамперед , у торгово-економічній області й обміні передовими технологіями. Основними партнерами є Китай, Індія, Австралія. [15, с.86-94]

   РОЗДІЛ 3

   ГОЛОВНІ ВЕКТОРИ ЗОВНІШНЬОЇ  ПОЛІТИКИ АРГЕНТИНИ

   Адміністрація президента Н.Кіршнера в міру подолання наслідків соціально-економічної кризи послідовно нарощує свою зовнішньополітичну активність. У цей час зовнішня політика Аргентини сконцентрована на забезпеченні міжнародної підтримки діючої адміністрації й проведеного нею курсу у створенні сприятливих умов для економічного розвитку країни.

   Аргентина прагне зберегти  свої позиції на таких важливих  для себе напрямках, як регіональна проблематика, діяльність у міжнародних організаціях, МЭО, участь в ОПМ.

   У концептуальному плані  аргентинське керівництво жорстко  дотримується стратегії "мультилатерализма" - багатосторонності при визначенні  своїх підходів до ключових проблем регіонального й міжнародного порядку денного. Буенос-Айрес як і раніше вважає за можливе поетапне формування й нарощування сукупної ваги латиноамериканського полюса впливу, у якому має намір відігравати вагому роль.

   Зроблена аргентинцями в  2005 р. на Міжамериканському саміті  в Мар-дель-Платі заява на посередництво  у відносинах між США й лівим  крилом латиноамериканського політичного  спектра не принесла очікуваних  дивідендів. У результаті керівництво  країни змістило як внутрішній, так і зовнішній курс убік  лівого центра.

   Аргентина активно декларує  як  пріоритет розвиток всебічних відносин з партнерами на Південноамериканському загальному ринку (МЕРКОСУР), в орбіту економіко-політичного "притягання" якого вже ввійшли практично всі країни Південної Америки.

   Опираючись на  механізми,  що формуються, південноамериканського співробітництва, аргентинці мають намір вибудовувати більш збалансовані відносини із провідними світовими центрами впливу, насамперед із США та країнами ЄС, намагаються істотно диверсифіцировать зовнішні зв'язки, зміцнюючи при цьому відносини з Японією, Китаєм, Індією.

   Адміністрація Н.Кіршнера проводить прагматичну лінію на розвиток "зважених" відносин із США. У традиційно значимих для Аргентини відносинах з Вашингтоном, адміністрація Н.Кіршнера веде роботу над побудовою "збалансованих і відповідальних" двосторонніх зв'язків, повною мірою  враховуючі національні інтереси. Реальний обсяг аргентино-американського співробітництва "переважує" виникаючі розбіжності й наявні тертя з Вашингтоном.

   На європейському напрямку  зовнішньої політики Буенос-Айреса  спостерігається певний спад  активності. Пробуксовують переговори  з європейцями по створенню  зони вільної торгівлі МЕРКОСУР - ЄС. У відносинах з рядом європейських країн позначаються проблеми, що виникли в європейських інвесторів, що втратили значні засоби в ході реструктуризації Аргентиною свого зовнішнього боргу. Критика Буенос-Айресом позиції Євросоюзу у ВТО, у т.ч. у рамках гонконгської міністерської конференції, також впливає на   тональність аргентино-европейського діалогу. [29]

   Аргентина надає ключового  значення збереженню центральної  ролі ООН у міжнародних справах,  тому що бачить в ній "унікальну  площадку для узгодження загальних  критеріїв", особливо необхідну  для захисту інтересів середніх  і малих країн. Буенос-Айрес дотримується прагматичної лінії, прагнучи в нинішній непростій міжнародній ситуації не нанести збитку раніше сформованому й діючому універсальному багатобічному механізмам ООН. Аргентинці акцентують увагу на пріоритетності підвищення якісних показників і рівня транспарентності роботи її провідних органів, насамперед  Ради Безпеки.

   Це із чіткістю проявляється  в рамках діяльності Аргентини  в СБ ООН як  непостійний член, насамперед , під час обговорення проблематики реформи ООН. Будучи активним учасником групи "Об єднаних за консенсус", Буенос-Айрес наполегливо протидіє спробам "четвірки" (Німеччина, Японія, Індія, Бразилія) і ряду країн Афросоюза (Нігерія, ПАР) домогтися розширення категорії постійних членів СБ ООН. У той же час кількість непостійних членів, на думку Буенос-Айреса, може бути збільшено.

   В Аргентині, що приймає  участь у роботі СБ як  непостійний член в 2005 – 2006 р., відзначають, що розширення постійного складу СБ ООН неминуче призвело б до збільшення числа країн, що мають право вето. Це, як вважають аргентинці, настроєні на поступове обмеження цього права в майбутньому, стало б серйозним "кроком назад" у реформуванні ООН, не відповідало б ні цілям досягнення "демократичного консенсусу" при прийнятті рішень, ні в цілому "духу часу".

   Незважаючи на розбіжності  Буенос-Айреса та Бразилії щодо  можливих шляхів реформування  СБ ООН, аргентинці й бразильці домовилися про включення своїх диппредставників на взаємній основі в національні делегації в СБ.

   Буенос-Айрес послідовно виступає за нарощування міжнародної взаємодії в боротьбі з тероризмом. Аргентинці активно підключилися до практичних дій по припиненню "супутніх" погроз і каналів фінансування тероризму по лінії Міжамериканського комітету у боротьбі з тероризмом (СИКТЕ). Аргентина є учасником всіх основних міжнародних антитерористичних угод, включаючи Конвенцію про припинення фінансування тероризму. Аргентинці підтримують наші зусилля по розробці й прийняттю міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, бере активну участь у новій редакції конвенції про захист ядерного матеріалу. Аргентинське керівництво неодноразово виступало з осудом терористичних актів на території Росії.

   Аргентинці надають великого значення реформі КПЧ ООН. Вони повністю поділяють ініціативу створення на основі Комісії Ради з прав людини  з доданням їй більш широких повноважень.

   Будучі одними з найбільш активних учасників миротворчих операцій (653 миротворця, 10 ОПМ: Боснія й Герцеговина, Хорватія, Косово, Гватемала, Ірак, Кувейт, Синайський півострів, Кіпр, Східний Тимор, Західна Сахара, Демократична Республіка Конго), аргентинці висловлюються за підвищення ефективності зусиль ООН на цьому напрямку й згодні з нашими оцінками принципів їхнього здійснення. В 1997 р. Аргентина підключилася до процесу формування під егідою ООН "багатонаціональних сил швидкого реагування" і з'явилася ініціатором залучення підрозділів т.зв. "білих касок" (працюють у Мозамбіку, Косово, Колумбії й Венесуелі).

   У питаннях глобальної  безпеки аргентинське керівництво  надає важливого значення подальшому  розвитку процесів роззброювання  й нерозповсюдження. Буенос-Айрес  у числі перших підписав ДВЗЯИ. До Московського договору 1963р.  про заборону випробувань у трьох середовищах Аргентина приєдналася в 1987 р. Буенос-Айрес виступає на користь додання універсального характеру ДНЯО, до якого Аргентина приєдналася в 1995 р. До Договору Тлателолко про заборону ядерної зброї в Латинській Америці Буенос-Айрес приєднався в 1994 р. Разом із Бразилією Аргентина активно просуває ініціативу створення Зони миру й співробітництва в Південній Атлантиці.

   Аргентина виступає за  додання ООН провідних функцій у процесі постконфліктного врегулювання в Іраку. Буенос-Айрес, незважаючи на тиск Вашингтона, критично оцінює дії США й вважає, що останнє загострення обстановки в Іраку - прямий результат однобічних дій Вашингтона.

   У питанні про Близький Схід Аргентина виступає за всеосяжне врегулювання на основі відповідних резолюцій ООН, включаючи положення про створення незалежної Палестинської держави, при належному врахуванні інтересів обох сторін. Буенос-Айрес засуджує як акти насильства з боку палестинців, так і масоване з Ізраїлем військової сили на окупованих територіях.

   Аргентинське керівництво  твердо дотримується в колумбійському  питанні лінії неухильної поваги  суверенітету цієї країни й  надання політичної підтримки зусиллям уряду по досягненню національного примирення.

   Нинішня аргентинська адміністрація займає зважену позицію відносно  кубинського керівництва. На черговій сесії КПЧ ООН Аргентина втрималася при голосуванні по антикубинському проекті. Аргентинці також уважають контрпродуктивными американські методи тиску й блокади (у т.ч. закон Хелмса-Бэртона).

   В області МЭО аргентинці  приділяють пріоритетну увагу формуванню більше справедливих умов світової торгівлі. Як учасник Кернской групи Аргентина активно домагається обговорення в рамках ВТО питань полегшення доступу сільгосппродукції на ринки розвинених країн і скасування ними практики субсидування. [21, с.76-83]

   3.1. Інтеграційні процеси  в басейні Ла-Плати (МЕРКОСУР).

   На думку Ф. Броделя,  Іспанська Америка була одна  з світових економік прединдустриальної цивілізації. Його гігантський ланцюг портів, торговельних факторій й ярмарків розкинувся від Севільї й Кадиса (центр системи) до Маніли на заході від Веракруса й Портбельо на півночі до Кордови й Буенос-Айреса на півдні. Господарське життя в ньому те пожвавлювалася, то завмирало, підкоряючись періодичності прибуття караванів судів з Іспанії.

   Аргентина була першою  країною, що визнала утворені 15 листопада 1898 р. Сполучені Штати  Бразилії. Одним з перших справ  нового уряду, який очолив Мануель  Деодоруд Фонсек, було укладання  договору з Аргентиною. Бразильський  міністр закордонних справ відвідав Буенос-Айрес й 30 січня 1890 р. після переговорів був підписаний договір Монтевідео, по якому Аргентина й Бразилія припиняли свої давні територіальні суперечки й відмовлялися від взаємних територіальних претензій. Даний договір викликав велике обурення серед бразильських політичних партій, що накинулися із критикою на свого міністра закордонних справ. У результаті конгрес не ратифікував договір Монтевідео. На арбітражному суді в США бразилець барон Риу-Бранку виграв справу, розширивши територію Бразилії аналогічними позивами із сусідніми країнами.

   Погроза аргентино-чилійської  війни наприкінці  XІ в. автоматично  уможливила  бразильсько-чилійський  союз проти Аргентини. Не маючи  загальних границь дві держави  були природними союзниками проти    Аргентини, що граничить із  ними. Для запобігання війни на  два фронти аргентинський президент  генерал Долі в 1899 р. зробив  візит у Ріо-де-Жанейро, і після переговорів погроза участі Бразилії в конфлікті була ліквідована. У свою чергу президент Бразилії Кампос Сальєс наніс візит у Буенос-Айрес 24 жовтня 1900 р. Аргентинський уряд пішов на певні територіальні поступки, щоб не ускладнювати відносини із сильним сусідом. В 1908 р. між двома країнами була укладена угода про обов'язковий арбітраж при рішенні всіх спірних питань.

   Аж до першої світової війни опозицію США на панамериканських конференціях очолювала Аргентина, економіка якої була орієнтована на європейські ринки, а її панівні класи традиційно підтримували тісні зв'язки з Англією. До того ж розбіжності між Аргентиною й США виникали через конкуренцію на світовому ринку продовольчих товарів.

   У вересні того ж року  міністр закордонних справ Аргентини звернувся до Чилі й Бразилії з відозвою, у якій вказував на те, що вони як три найбільших країни Південної Америки могли б повести інші нації цього континенту по шляху прогресу. Це було першим офіційним кроком на шляху створення блоку АБЧ (абревіатура по перших буквах країн-учасниць).

   Прагнення трьох найбільших  держав Південної Америки: Аргентини, Бразилії й Чилі створити за підтримкою Англії так званий "з АБЧ", що міг би служити противагою зростаючому впливу США, перебувало в руслі оборонної тенденції. Передумови для зближення на цьому етапі виникли після того, як в 1899-1908 р. між ними були укладені обопільні умови про врегулювання прикордонних суперечок.

   В 1914 р. країни АБЧ запропонували  своє колективне посередництво  для врегулювання конфлікту у  відносинах між Мексикою й  США, викликаного втручанням посла  США у внутрішні справи Мексики  й збройної американської інтервенції  в цю країну, що було почато. І хоча місія посередників не принесла значних результатів, зближення цих країн тривало.

   У травні 1915 р. їхні представники  в Буенос-Айресі підписали тристоронній договір про арбітраж. "Договір АБЧ" передбачав мирне рішення будь-яких конфліктів між його учасниками, які не могли бути врегульовані відповідно до  укладеного вже двосторонніми угодами. За умовами договору здійснення арбітражу при суперечках і конфліктах покладало на постійну комісію із представників трьох країн. Однак потенційні можливості узгодження зовнішньополітичної діяльності трьох найбільших держав Південної Америки, пов'язані з "договором АБЧ", реалізовані не були, тому що він не був ратифікований всіма учасниками й не привів до об'єднання їх у міцний союз, що проводив єдину зовнішню політику.

   Участь Бразилії в першій  світовій війні й протилежні позиції по регіональних питаннях призвели до збільшення розриву між нею й Аргентиною в культурній, політичній і технологічній сферах. Виступ Бразилії на стороні Антанти призвів до руйнування існуючих торгівельних зв'язків і проникненню США, що стали головним зовнішньоекономічним партнером, на ринку країни. Наприкінці  війни Бразилія на противагу Аргентині одержала тимчасове місце в Раді Ліги Націй, що сприяло ще більшому зближенню зі США. Різна позиція на міжнародній арені, спроби Вашингтона впливати на політику цих країн, незалежна позиція радикальних урядів Аргентини не сприяли поліпшенню відносин між двома державами. Таке положення зберігалося до кінця 20-х років.

   З 1930 року, після відставки демократичних урядів, починається наступний період в аргентино-бразильских відносинах. У цілому після 1930 р. відносинам між двома країнами було властиве змагання в промисловості й технічному розвитку при посиленні суперництва між військовими урядами.

   Слідом за провідними світовими центрами економічна криза 1929-1933 р. втягла у свою орбіту й країни Латинської Америки, економіка яких у вирішальному ступені залежала від кон'юнктури світового ринку. Різко впав попит на традиційну експортну продукцію латиноамериканських республік. Обсяг національної продукції в Аргентині й Бразилії впав майже на одну третину.