Значення перекладу в історії людської культури

Значення перекладу в  історії людської культури, у розвитку її до наших днів, у будівництві  комунізму — величезне. Історична спадкоємність культур, взаємовплив їх, взаєморозуміння народів і їх співробітництво були і є можливими лише через переклад. Без можливості перекладу людство являло б собою не ту органічну з певного погляду єдність, яку воно являє і яка є запорукою комуністичного майбутнього, а страшний, дикий бедлам.

Кожен народ має свої особливі стосунки з людством, з культурами минулого, з сусідами, і тому історія  перекладацької справи в кожного народу своя. Але роль перекладу в розвитку національної культури, його співвідношення з оригінальною творчістю, з літературною мовою народу має свої закономірності. Деякі з цих закономірностей визначимо зразу, щоб далі виходити з них як з постулатів.

1. І. Франко каже, що  «добрі переклади важких і  впливових творів чужих літератур  у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства». Це справді одна з історичних закономірностей.

2. Є незаперечним законом, що творчий переклад збагачує оригінальну культуру. Творчий переклад засобами своєї мови — це освоєння; освоєне стає своїм, дорівнює оригінальному. Коли ми в школі вивчали:

...Під ним блакить ясніша  неба,  
Над ним проміння злотом б'є,

стор. 95

йому ж, свавольцю, бурі треба,  
Неначе в бурях спокій є, —

то для нас це був  просто український вірш, а що належить він Лермонтову і що переклав його Старицький, тобто питання, так би мовити, паспортизації твору для нас було другорядним питанням. Взагалі твір як ідейно-художній чинник формування настроїв, світоглядів, мови діє в суспільстві незалежно від того, хто його створив і яким способом — відображаючи дійсність безпосередньо з натури чи за твором іншої мови. Тільки внутрішні якості твору обумовлюють його вплив на читача.

3. Художній переклад іде  в одному річищі з оригінальною творчістю, він розвиває мову, розширює коло понять, збагачує культуру народу. Перекладаючи твір, письменник дошукується засобів вираження, ще прихованих у його мові. Маючи перед собою образ, він на базі своїх слів пускає в ужиток нові переносні значення, лексичні утвори, крилаті слова, окреслює засобами своєї лексики нові поняття, переймає способи, — не лексику і не граматичну будову, а способи лаконізму, інструментовки, образної типізації, емоціонального наснаження і загалом здійснює для свого народу засобами своєї мови освоєння культури іншого народу, отже, й культури його мови. Щоб перекласти мало не сім тисяч рядків написаної в строгій формі геніальної поеми Руставелі, щоб забезпечити кожну зі строф цієї поеми однією римою, Микола Бажан повинен був мобілізувати всі скарби української мови, розкриваючи і її потенціальні можливості. І справді, вчитайтесь у «Витязя в тигровій шкурі», якою глибокою скибою піднято в поемі увесь грунт мови, як органічно зростає на ній лексична і фразеологічна творчість, стимульована барвистою поезією стародавнього Кавказу. Словник таких перекладів, зроблений з художнім почуттям, узвичаїв би надбання наших перекладачів у сучасній літературній мові і тим підняв би її на вищий щабель.

4. Можливість освоєння  духовних скарбів іншого народу, як і можливість створення оригінальних художніх цінностей, не обмежується наявними мовними ресурсами,— інакше мова не розвивалася б, а молоді культури не могли б сприймати мистецьких багатств інших народів,— кожна мова має в собі, крім наявних ресурсів, потенціальні можливості, які послідовно розв’язуються

Стор. 96

творчими зусиллями письменників оригінальних і перекладних жанрів. Отже, тільки творчість розвиває літературну мову.

5. Є також незаперечним  законом, що рабське копіювання не проходить даром для оригінальної культури, особливо для літературної мови,— воно неодмінно псує її, засмічує неточними й беззначними словами, гібридними формами, надає ознак жаргону. Ви тільки в даній фразі вирішили вжити російське слово баз, не думаючи вводити його в мову, але ваш колега, пославшись на вас, теж переніс це слово з російського в український текст, і ось уже ви чуєте його в театрі з уст українського артиста, а розгорнувши новий словник, бачите, що баз — це вже українське слово, хоч українські пастухи і їх діти, як і все їх оточення, не перестали називати обору оборою, загороду загородою і стігло стіглом. Так ви ввели в літературну мову німе, незнайоме для населення, ні з яким українським коренем не зв'язане, беззначне слово. І не випадково ввели, а виходячи з певних засад, отже, не один цей баз лежить на вашій совісті, а ще й декілька гібридів типу закатити, розтріпати. А ваш же колега працює у цьому ж напрямі. А у вас же колег багато. Так ви спільними зусиллями, переводячи художні цінності братніх літератур, плюндруєте українську мову.

Ви думали, перекладаючи книжку, що мова її буде мовою тільки тієї книжки, але ми переклали тисячу книг, і мова наших перекладів стала  у значній мірі українською літературною мовою, бо не може тисяча книг не позначитися на літературній мові. А літературна мова — це знаряддя народу в його боротьбі за комунізм, це мова Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Між живим і мертвим  у літературній мові завжди точиться боротьба. Формалізм у перекладі  — річ косна, писарству притаманна тенденція узаконити себе в практиці, бо копіювання завжди легше від творчості. Можна вважати за об'єктивний закон, що чим більша в літературі питома вага перекладацьких копій, тим мертвішою, дальшою від народної основи стає літературна мова. І навпаки, чим багатша література народу, тим точніша й барвистіша його літературна мова. На терезах цього співвідношення мистецькі переклади, тобто такі, в яких реалістично відображена художня правда оригіналу,

Стор. 97

ставши художніми творами  даної мови, лягають на тарелю оригінальної літератури. «Дорога свободи» Говарда  Фаста в перекладі О. Холмської  для російського читача важить так  само, як твір російського письменника про американських негрів. «Вечорниці на хуторі під Диканькою» в перекладі Лесі Українки сприймаються так само, як її твори. Але великий потік перекладної літератури трудно охопити мистецькими силами. Тоді на сцену виходять люди випадкові. Іван Франко у статті про переклад Ф. Твердохліба поеми «Каменярі» так характеризує це співвідношення в самому перекладному потоці: «Особливо постання періодичних видавництв, журналів з літературно-науковими цілями та газет із літературними претензіями причиняється багато до розвою перекладної літератури. Ті видавництва зобов'язані ненастанно і періодично подавати читачам духовну страву і, не можучи настарчити для сього оригінальних відповідної вартості, мусять давати читачам також переклади. Певна річ, періодичність таких видань і потреба подавати готове на певний час оскільки, з одного боку, побільшують число перекладів, остільки, з другого, змушують їх до поспіху. Се веде за собою ту недогоду, що ці переклади, роблені людьми, мало для них підготовленими, а ще до того поспішно опубліковані без постороннього перегляду та критики, виходять слабими та недокладними».

Отже, практично, в умовах погано поставленої перекладацької справи, збільшення перекладного потоку дорівнює збільшенню канцелярщини в літературі і псуванню літературної мови. Підкреслюю, практично, в умовах погано поставленої справи. Загалом, це не є законом, бо перекладний потік можна коли не забезпечити мистецькими силами, то в усякому разі можна забезпечити мистецький контроль над ним, контроль письменницького колективу, критики. Але залежність літературної мови від співвідношення художнього й нехудожнього в літературі залишається об'єктивним законом. Далі ми зупинимось на тому, як на нашій літературній мові відбивається мова перекладів, і побачимо, що канцелярщина неминуче узаконюється в мові — як стихійно, так і піклуванням якоїсь частини працівників культури. Це підтверджує історія перекладу, це відбувається і на наших очах.

Стор. 98

У світлі цього закону тривожним  здається стан нашої літературної мови. Ми часто перекладаємо недбало. І перекладаємо не тільки ми, письменники, перекладає ціла армія людей, які не мають ніякого відношення до художньої творчості,— перекладають у центральних видавництвах і в обласних, у редакціях всіх газет до районної включно, у театрах, столичних і на місцях, на кіностудіях і в усій сітці радіомовлення, перекладають у наукових закладах, хто хоче і де хоче. Постає питання — яка міра літературного і писарського в цьому потоці? Що, коли це просто величезний автомат, який перемелює багатства української мови?

*  *  *

Відколи існує перекладна література, ще з часів, коли перекладали  з староєврейської на арамейську, з арамейської на грецьку, і до наших днів практично існувало лише два засоби перекладу: реалістичний, творчий, внаслідок якого правдиво передавався оригінал — тобто власне переклад, і другий спосіб — буквалізм, послідовне копіювання слів, внаслідок якого з'являвся текст, невідповідний оригіналові, тобтовласне не переклад. Тут ми можемо прийняти визначення Чернишевського: «Буквальність не є близькість, а тільки невідповідність». Справді, нема на світі двох цілком однотипних мов, отже, буквальний переклад твору завжди в результаті дасть невідповідність.

Таким чином, буквалізм просто випадає з художньої сфери, це, кажучи не метафорично, без перебільшення,—  канцелярська сфера.

Реалізм у перекладі —  це правдива передача реальної дійсності, відображеної в оригіналі. Реалістично перекласти означає передати засобами своєї мови все відчуте і усвідомлене автором оригіналу. Тобто — перекладач-художник пише теж реальну дійсність, сприйняту і осмислену через оригінал.

У самій сфері творчого перекладу трапляється різна  міра «отсебятини», намагання розшифрувати образ, викласти його спрощено, публіцистичною мовою,— все це гріхи, проти яких треба боротися, але в нас на Україні Досі ще є найактуальнішим питанням — буквалізм. Для того, щоб показати це конкретно, наведу лише один

Стор. 99

приклад. Навесні 1955 року вийшов в українському виданні один з найвизначніших творів радянської епохи — «Тихий Дон» М. Шолохова. Наводжу, не вибираючи, першу фразу українського видання епопеї «Тихий Дон»: «Мелеховський баз — аж край хутора», До «база» дається виноска — «баз — двір». Досить сказати, що це і немелеховський (притаманний Мелеховим), і не баз, [ не двір, і не — аж, і не — крайхутора, а «Садиба Мелехових — з самого краю села». Можна додати до цього, що реальна дійсність у буквалістичному перекладі з перших сторінок малюється так: навідшибі — баз, на базу курінь (не хата, а курінь), а коло куреня нелюдим Прокіп і йогобаба. Як бачите, буквалізм — не тільки калічення слова, спотворення фрази, плюндрування мови,— це разом з тим і руйнування художніх образів, картин, перекручення відображеної в творі реальної дійсності. За українським текстом Мелехови живуть не в селі, не в станиці — вони хуторяни і мешкають на якихось базах, у куренях, очевидно, зроблених з віття... Одне слово, з цього ясно, що буквалізм — це антиреалістичний спосіб перекладу..

Але сьогодні нас цікавить не сама суть буквалізму,— повторюю, це питання вже ясне,— а вплив  буквалістичної продукції на літературну  мову, і з цього погляду я  дозволю собі звернутись до історії.

Уже в відомих словах Ціцерона, що «читач вимагатиме від нього точності не за рахунком, а на вагу», і в лаконічній формулі перекладача Біблії на латинську мову, Ієроніма,— «не від слова до слова, а від смислу до смислу» — почувається полемічна аргументація творчого методу проти буквалізму. Буквалізм домінував у перекладах (так званого святого письма на мови західноєвропейських народів і іноді здійснювався навіть зовнішньо канцелярськими способами при адміністративній участі різних правителів церкви та князів-феодалів. Щось схоже було і в роботі перекладачів збірок античної словесності, Біблії і Євангелія на слов’янську мову.

Нема сумніву, що Кирило і  Мефодій володіли всіма ресурсами  мови тодішнього слов'янства, можливо, навіть з її говірками,— ці високоосвічені придворні візантійські мужі, знавці античних мов і взагалі античної культури, в Моравії жили довгий час, якщо й не народились там, стикались  і з наддніпрянськими слов'янами: їхнє місіо-

Стор. 100

нерство втілювало ту експансію  Візантії на слов’янську північ, що почалася задовго до них.

Переклад так званого  святого письма був тільки частиною широко поставленої державної справи впровадження греко-християнської церкви і виконувався спішно — спочатку перекладались лише найнеобхідніші для церковної відправи вибірки, а далі й усі тексти. За древнім свідченням, Мефодій посадив із своїх учнів два попи «скорописця зело» і переклав з грецької на слов’янську усі книги повністю за шість місяців, почавши в березні і закінчивши 26 жовтня. Як бачимо, перекладати спішно, використовуючи свій домашній апарат,— це досить давня традиція.

Чи мали слов’яни IX сторіччя достатню кількість понять і відповідних мовних ресурсів для того, щоб сприйняти багатства античної словесності?

Нема сумніву, що уявлення про слов’янську культуру того часу як про цілковиту табуля раса —  спрощене і безпідставне. Є багато доказів того, що задовго до Кирила і Мефодія у слов’ян була своя система знаків, і не тільки знаків рунічного письма, але й свого алфавіту. Зокрема щодо глаголиці, то думка окремих учених, нібито її видумав Кирило чи його учень Климент, безумовно, спростовується спільністю букв глаголиці із знаками найстародавніших південноруських написів на каменях, у Керченських катакомбах тощо. Крім того, поспішаючи з перекладом велетенського матеріалу, обумовленим вимогою двох правителів — імператора і князя, видумати складну, безпрецедентну по конфігурації і цілком незвичну для візантійців азбуку — це значило б поставити собі і своїм зело скорописцям таке гальмо в роботі, яке стало б нездоланною перепоною.