Значення перекладу в історії людської культури

Коли Руданський, навіть при збереженні внутрішньої суті образів Гомера, не мав підстав  здійснювати оту, хоча б і зовнішню українізацію в царині імен, то про  зміну віршового розміру цього  зовсім не можна сказати так категорично. Навпаки, вся історія літератури доводить, що античний гекзаметр, безперечно пов'язаний зі специфікою старогрецької мови, у слов’янських літературах не прищепився, як, скажімо, прищепився сонет Дайте і Петрарки, він залишився сферою перекладу (а вже це одно повинно нас насторожити, бо все, штучно перенесене, залишається в межах цієї сфери), що ж до оригінальної творчості, то наші поети вдавались до гекзаметра лише для експерименту: дво-, чотирирядкові» наче написані на мармурі, пушкінські вірші, єдина спроба Тичини тощо. Слов’янська Муза завжди відчувала, що тільки на протязі нетривалого експерименту й можна витримувати напружений регістр цієї форми. Природним для нас гекзаметр не став і не стане, бо він не адекватний грецькому: один з його неодмінних компонентів, мова, там і тут занадто різнозначний. Якби грецький гекзаметр звучав так зв'язано, так заїкався на цезурі, був таким спутаним інверсіями, як слов’янський, то Гомер не був би Гомером і Віргілій Віргілієм. Думаю, що лише у вільному вірші ми відчули б справжню втіху прозорої поезії древніх, як відчуваємо її в ритмах «Пісні пісень».

Я так довго затримався на перекладі Руданського, маючи  на думці сучасні наші поетичні переклади  і нашу занадто малу міру творчої  вільності, що встановилася в нас  як норма.

Наші переклади я назвав би текстологічними. Було б ідеально, якби текстологія уживалася в  перекладі з поезією, але це ревниві особи, одна з них неодмінно мусить

Стор. 108

поступатися другій. Думаю, що треба стати на бік поезії, бо в перекладі відтворюються не тексти, а поезія, не кажучи вже про те, що текстологічний список іншою мовою — це взагалі нонсенс.

*   *   *

Цикл шедеврів-мініатюр, створених на основі розшифрованих ученими-єгиптологами ієрогліфічних написів, Леся Українка назвала в передмові перекладом, хоч «ритміка єгипетського вірша та й сама вимова єгипетських слів нікому невідома», бо «єгипетське письмо дає тільки ідеї, а не звуки», як пише поетеса у своїй дуже цікавій передмові до цього циклу. Вона робить застереження, що «пісні, подані тут, не фантазія і не наслідування», тобто не те, що ми називаємо переспівом, і називає свій цикл саме перекладом. Глибоко розуміючи питання, Леся Українка має цілковиту рацію. Перед нами один з небагатьох випадків, коли перекладається оригінал або, як називає Л. Українка, первотвір, в якому цілком відсутня форма в певному значенні, а наявний лише зміст, «дух первотвору». Тільки цей дух підказує Л. Українці, що це пісні. Заперечуючи твердження професора Відемана, що походження цих написів не «народне», а «літературне», Леся Українка каже: «Минаючи вже те, що сі терміни взагалі не мають твердої наукової основи, українцеві, звиклому до своїх високо-«літературних» народних пісень, скоріше, либонь, здається правдоподібним, що власне народна душа могла зродити сі співи, прості, нештучні і щирі, хоч не позбавлені й майстерності в вислові. В перекладі додержано якнайближчої точності щодо тексту, поданого у проф. Відемана, і нігде зміст не віддавався на жертву формі...» (підкреслення моє.— О. К.).

Переклади Лесі Українки з  староєгипетської і її передмова — дуже цікавий з погляду теорії перекладу літературний факт, який повинен багато важити в мало студійованому, але вже так заплутаному питанні відтворення національної форми, що навіть у друкові можуть знаходити собі місце чудні твердження, нібито дух твору — це його національна форма.

Дух твору може бути вираженим  поза звуками-словами і ритмами-строфами — у ієрогліфах-ідеях. Збагнути

Стор. 109

цей дух допомагає Лесі Українці єгиптологія, вивчення інших видів мистецтва Єгипту й зіставлення з даними текстами і вивчення історії. «Дух же той, гадаю, не можна було передати, перекладаючи пісню не піснею...» «Деякі з тих пісень, попри екзотичні подробиці, в цілому промовляють чимсь таким близьким, знайомим, що ритм рідної нашої пісні самохіть пристає до того тричі тисячолітнього змісту. Таке було почуття перекладача», — пише поетеса. Тобто, за Лесею Українкою, дух оригіналу, відчувається і передається в формах, властивих для творчості того народу, для якого перекладається (як ми бачили, творчі шукання Руданського привели його до цього ж).

Ось як вийшла єгипетська мініатюра  у відтворенні Лесі Українки:

Ой, ляжу я долі посеред  осади,  
уже ж бо я хворий з тяжкої досади.  
Ось ідуть одвідать сусіди зблизенька,  
а помежи ними йде моя миленька.  
Оступись, лікарю, хай мила лікує,  
тільки мила знає, що мені бракує.

Це, безперечно, — пісня, безперечно, — народна і, безперечно, — змістом, нагадую — вираженим  ієрогліфічно, близька для нашого народу. Більше того — це наш сюжет. Згадайте пісню —

Дозволь мені, мати,  
За жарти вмирати,  
Чи прийдуть дівчата  
Мене виряджати.  
Усі дівки прийшли  
Мене виряджати...

Так з континенту на континент, через моря і тисячоліття перекидається міст від народу до народу, і ці далекі один одному в часі і просторі народи знаходять спільних знайомих, у даному разі — пустотливого закоханого хлопця. І в кожних двох народів є такі спільні знайомі або стають спільними через переклад супутниками в житті їх веселі й натхненні, смішні й героїчні, потворні і прекрасні образи, — єдине, що є об'єктом перекладу.

Стор. 110

*   *   *

Який образ був перед  очима в наших перекладачів, коли вони гоголівські «Вечера на хуторе...»  переклали як «Вечори на хуторі...»?

Очевидно, ніякого образу. Просто «Вечера» — значить — «Вечори». Вийшла часова категорія, — «вечір надворі, ніч наступає». Тобто — час дії гоголівських оповідань. Але ж ці історії відбуваються не всі увечері і зовсім не на хуторі біля Диканьки. А що ж відбувається на хуторі в Рудого Панька? На хуторі збираються дівчата з роботою, потім приходять парубки, починаються жарти, сміх, пісні... Уже на перших сторінках ці гулянки докладно описуються, і ці гулянки по-російському Гоголь назвав вечерами.Перекладене українським вечори, це слово втратило свій зміст, бо такі гулянки по-українському вечорами не звалися. Це навіть не вечірки, це типові, класичні, всім відомі українські вечорниці. На цих вечорницях, між іншим, розказуються страшні історії, і таким чином створюється обрамлення чи сюжетне поєднання різних оповідань в один цикл: «Вечорниці на хуторі під Диканькою».

Леся Українка перекладала  не слово, а суть, тому в неї в  заголовку розкрилося те, що мав  на думці Гоголь. Сам Гоголь знав слово вечорниці, але вжив його лише в тексті,виділивши курсивом і пояснивши: «это у нас вечорницы». В цьому виявилася уважність письменника до російського народу-читача, демократичність письменника, і це цілком відповідає його твердженню про те, що вживати українізми треба обережно, щоб не затемнити змісту. (Див. лист до Максимовича). У заголовок російської книжки поставити слово, яке можна вжити лише для колориту в певному контексті, Гоголь не міг і назвав вечорниці російським словом «вечера». Наші перекладачі дбали лише про те, щоб зберегти різницю між заголовком і відповідним словом у тексті! Тобто — не виявили тієї демократичності Гоголя, не зважили на те, Що їх читач — український народ, отже, обминули один з основних принципів соціалістичного реалізму на догоду мертвій формальності. Дотримуючись послідовно буквалізму, слово вечорниці в українському тексті теж виділили курсивом — як незнайоме для українського народу! Бо так, мовляв, у Гоголя. Та що говорити про курсив!

Стор. 111

Під першою сторінкою українського тексту повісті «Тарас Бульба» стоїть така виноска до слова «свитка»: «Верхній одяг південних росіян». Тобто — переклад робився не для народу, який сам створив слово «свитка» і не потребує пояснень, а нібито для нотаріальної контори, яка без виноски не завірила б копії.

Леся Українка, звичайно, в тексті підкреслення слова «вечорниці» зняла.

Цікаво порівняти переклад Л. Українки з теперішнім. На жаль, текстів для такого порівняння небагато, лише передмова Рудого Панька та ще незакінчений у Л. Українки переклад повісті «Стара Ізергіль», названої в сучасному перекладі, звичайно, «Старуха Ізергіль». Оповідання «Пропащая грамота» і «Заколдованное место», які переклала Л. Українка, в теперішньому виданні подано в перекладі С. Васильченка.

Фразу «Слышало, слышало  вещее мое...» Л. Українка перекладає: «Чуло, віщувало моє серце...», тобто  так, як вона розуміє; в сучасному  перекладі, звичайно, слово в слово, тобто так, як на Україні не кажуть: «Чуло, чуло віще моє...».

Слова «уже пять лет, как  не видал меня... почтенный иерей», передані в нас нейтрально, без розуміння тону, в якому говорить Рудий Панько,— «...поважний ієрей»,— у Л. Українки набирають відтінку приятельської пошани: «...шановний панотець».

Фразу «вьнимал из-за пазухи опрятно сложенный белый платок... и, исправивши, что следует, складывал  его снова, по обыкновению в двенадцатую  долю и прятал за пазуху» — Л. Українка переклала так: «доставав  з-за пазухи гарненько зложену білу хустку ... і, зробивши що там слід, складав її знову, як завжди, удванадцятеро і ховав за пазуху». А ось у нашому виданні: «виймав з-за пазухи чепурно згорнену білу хустку ... і, справивши, що слід, згортав її знову, як звичайно, у дванадцяту долю і ховав за пазуху». Одне слово, ті, що працювали над книгою, не турбувались, як звучатиме для українського читача ця дванадцята доля і як можна хусткою справитищо слід, але правил буквалізму дотримували пильно.

Або отаке: «Припомнил и имя, голубчик!» тобто «Згадав, як і  звуть, неборак!», як і переклала  Л. Українка, в нас читаємо: «Пригадав і ім’я, голуб!». Саркастичний жаль до хлопця, який згадав назву граблів лише

Стор. 112 

тоді, як вони його вдарили, переданий у слові «голубчик» («неборак»), переклали відповідником звертання.

Далі, в Гоголя: «Подумаешь, право: на что не мастерицы эти  бабы!»; в Л. Українки: «Подумаєш тільки, до чого не здатні ті жінки!», у нас: «Подумаєш справді (так висловлюється недовіра!): на що тільки не майстерниці ці баби!».

Леся Українка передає  слово баба залежно від образу чотирма варіантами: коли жінка,коли молодиця; дідову дружину в «Запропащій грамоті», яку Гоголь назвав по-українському «баба», Леся Українка називає — стара, а у зневажливій фразі козака — баба: «козакові сісти з бабами в дурня грати!».

Любовно відтворюючи кожен  творчий порух гоголівського  генія, Леся Українка в перекладі  дає свої інтонації, в одному місці авторську ремарку переносить перед прямі слова, зрідка порушує застаріле розташування тексту, незвичне для читача нових часів — вносить абзац: фразу «место, кажись, не совсем незнакомое», що звучала б для українського читача занадто книжно, переводить з негативного в позитивний план —«місце, здається, трохи знакоме»; (між іншим, аналогічно зробив і С. Васильченко: «місце ніби трохи по знаку!»), а батька в розповіді персонажа називає не на ти, як у Гоголя, а на ви, як абсолютно типово називати на Україні, де відбувається дія: «батько посварились на мене, покивали головою та й кажуть...». З цього погляду мав рацію І. Сенченко, коли вимагав дозволу, щоб у його перекладі з Горького хлопчик називав діда на ви, і, безперечно, не мали рації ті, що заборонили таку «вільність». Треба сказати, що бувають випадки, коли ти на Україні у звертанні, наприклад, до старої незнайомої людини звучало б дуже грубо.

Це питання переконливо  трактує у своїй статті «О некоторых  принципах художественного перевода»  П. Топер: «Питання про звернення  — важливе питання саме тому, що воно визначає взаємини героїв на протязі  всього твору. Розглянемо один простий, але характерний приклад застосування на практиці «прийомів точності»... Перекладачі Діккенса примусили всіх його героїв, незалежно від їх взаємовідносин, статі й віку, розмовляти один з одним на «ви». Не вдовольняючись тим, що мати каже «ви» до своєї малої дитини, перекладачі «Холодного

Стор. 113 

дому» примушують маленьку дівчинку казати своїй ляльці: «Ви знаєте, Доллі, яка я дурненька». В одному з романів англійська ввічливість доходить до того, що на «ви» звертаються до собаки». І далі: «Дотримуючись «теорії» формалістів, треба уявити собі, що англійський колонізатор звертався на «ви» до свого раба».

Підписом Рудого Панька закінчується монолог-передмова старого пасічника  в Лесі Українки. Мабуть, і на думку  не спадало поетесі перекладати  ту приписку Гоголя, яку перекопіювали наші перекладачі: «На всякий випадок, щоб не спом'янули мене недобрим словом, виписую сюди, в азбучному порядку, ті слова, які в книжці цій не всякому зрозумілі». Напрошується запитання: про які незрозумілі слова йдеться, коли всі слова українського тексту зрозумілі? Який глузд у такій приписці? А коли дано цю приписку, то чому не виписано й тих 74 українських слів? Пояснили ж у «Тарасі Бульбі» слово «свитка»!

Видаючи Гоголя українською  мовою, в нас керувалися не принципом — дати українському читачеві художні твори геніального майстра слова, а принципом — видати текстологічні списки з його творів ... українською мовою. А з таким принципом трудно уникнути нісенітниці.

Високохудожні переклади  Л. Українки трьох оповідань з «Вечорниць на хуторі під Диканькою» не знайшли собі місця в нашому виданні Гоголя.

Сама психологія творчого процесу в Лесі Українки була якісно відмінна від психології копіювання: вона не перекладала слова, а писала сприйнятий образ, тим-то над нею не тяжіли формальні елементи мови оригіналу, їй не доводилось натягати українську фразу на копил невластивої мові фразеологічної форми чи викривляти образ заради зовнішньо схожого слова. В неї просто не було такої потреби, творчий метод убезпечував її від цього. Тому в тексті Лесі Українки не могло з'явитися ні барана, нісударя — така можливість просто виключена. Це вже в наші дні ввійшло у звичай ставити творчий процес догори ногами — перекладати слова з метафізичною надією, що з них механічно складеться той самий образ; і саме з метафізичності такого розуміння художньої мови став виникати цілий ряд «проблем» «неперекладності», яких не можна розв'язати без поступок, натяжок і насильства над мовою. І створилося таке

Стор. 114 

становище з нашої вини, бо Спілка письменників, критика та й значною мірою секція перекладу цілими роками не дбали про те, щоб забезпечити мистецькими силами чи хоча б мистецьким контролем той великий процес спілкування братніх літератур, що, стимульований партією, набрав масового характеру; коли потік перекладної літератури ринув величезною повінню, справа перекладу значною мірою перейшла до рук різних заробітчан, бюрократизувалася і стала ніби відокремленим від літератури відомством.

Та література залишилась літературою, і в її загальному плині не переставала йти течія мистецького перекладу. Як і в оригінальній літературі, традиція реалізму в перекладі не завмирала на Україні ніколи. Принесена з класичної літератури С. Васильченком, М. Рильським, П. Тичиною та іншими, підхоплена такими художниками слова, що прийшли в літературу вже за радянської епохи, як Бажан, Сосюра, Головко, Яновський, Малишко, Первомайський, Терещенко, Забіла й багато інших, вона дедалі ширше розвивається в наші дні. У цій традиції українські письменники вже зробили духовним надбанням українського народу все найкраще, що створила російська художня й філософська мисль, від «Подорожі з Москви до Петербурга» Радіщева та безсмертної п’єси Грибоєдова «Лихо з розуму» до романів, які лише нещодавно вийшли в Москві, як-от Івана Новикова «Пушкін у вигнанні» тощо.