Значення перекладу в історії людської культури

 

Ця загроза стає особливо реальною у зв’язку з тим, що редакції словників дотримуються принципу безконтрольної реєстрації у словнику всього, що було вжито — у творі українського письменника, в українській газеті ще 30-х років, у перекладі останніх років. Ось уже в II томі Українсько-російського словника українська мова засвідчується навіть засудженими в пресі буквалістськими перекладами. При цнотливій, я б сказав, необізнаності деяких мовознавців з питаннями перекладу, а в окремих випадках при ігноруванні критеріїв стилю, завжди характерному для буквалізму, принцип безконтрольної фіксації всіх явищ мови не може дати добрих наслідків

Не вжите, а вживане належить до мови, і то — дивлячись ким і як вживане. Той самий баз, виявляється, є вже в Українсько-російському словнику, бо його вжив у 1939 році якийсь кореспондент у газеті. Щодо перекладів, то треба пам’ятати, що там мова опосередкована, що над перекладачем завжди тяжить мова оригіналу. Та й в оригінальній літературі не все законне: нема письменника, в якого не було незаконно вжитого слова чи й кількох (а іноді й дуже багатьох) слів і граматичних форм. Це трапляється і в творах, написаних загалом гарною, соковитою мовою. У кожній літературі неминуче бувають огріхи, але ж огріхи не репрезентують мови, інакше вони не були б огріхами. Коли в письменника трапилася фраза — «всі, що були на виду,зняли руки догори», або «він з силою ковтає повітря»,— то треба її обминути, а для словника пошукати кращої. Словник повинен бути на сторожі народної органічності, точності, краси літературної мови, він повинен демонструвати зразки стилю, а не пропагувати ось такі перекладацькі красоти:

«Хай заговорить зо мною чоловік хоч одним чином вище мене (на один чин вищий від мене), зараз душа в п'яти, а язик немов у багно зав'язає».

«Забавно показував, як ходять риби навколо принади».

«Увечері він навіть не займався ходінням, раніше за всіх завалився спати».

«Ці дурниці говоряться завидниками, невдачниками».

«Грізний буран погрожував обернути бійців у льодові крижинки (крижані крижинки)».

«Батько заклопотався десь на полі» тощо.

Стор . 136 

 

А річ у тому, що ні зав’язає, ні забавно (кумедно), ні заклопотався, ні завалився в цих значеннях не вживається, не має підстав ні в творчості народу, ні в літературі, і редакції доводиться документувати перекладами.

Академік Щахматов, стоячи на своїй позиції нейтрального фіксування мовних явищ у словнику, принаймні точно зазначав джерело цитати, пропонуючи розбиратись, наскільки воно авторитетне. Наші словники не дають і цієї змоги, документуючи анонімними перекладами. Самий факт появи слова в будь-якому тексті вважається за підставу для заведення його до словника. В цьому доводиться вбачати не тільки відмову від боротьби за точне слово, але й підтримку тієї мовної стихії, в якій бродять різні жаргонні, діалектні, гібридні елементи, яка є в кожного народу і якої ніякий народ не вважає за тотожну своїй літературній мові, мові свого мистецтва, своїх творчих зусиль.

Саме на допомогу народові в цих його творчих зусиллях мовознавство й покликане дбати про мову, щоб цей інструмент мав якнайвищий коефіцієнт корисної дії.

Різні побічні міркування як у мистецтві, так і в науці  — річ незаконна. Серед мовознавців, та й серед редакторів, часто можна почути, що таке-то слово незручне, а отаке-то занадто просте, а таке-то не звучить — треба його замінити на таке-то. Особливо чудні міркування не тільки можна почути, але й побачити здійсненими в перекладах, — щодо імен. Мотив, що, мовляв, дане ім’я занадто просте, найчастіше фігурує як аргумент проти українського. Візьмемо одне з таких імен — Ганна. Навіть російські письменники українку з цим іменем називають не Анна, а Ганна: такий перший заголовок розділу «Майської ночі» Гоголя — «Ганна», так пише це ім'я К. Паустовський в «Повести о жизни». Наче підказують нам — ось як вимовляє ваш народ. Проте в перекладах у нас заведено писати так, як народ не вимовляє: Анна.

Законодавство у мові вершать  не тільки мовознавці, а й різні  реднаради, комісії тощо. Ось витяг  з протоколу засідання правописно-термінологічної  комісії при видавництві «Радянська школа».

«Слухали: Як правильно писати імена історичних осіб — Александр (чи Олександр) Македонський та Константин (чи Костянтин) Багрянородний?

Стор. 137 

 

Думка завідуючого словниковим  відділом Інституту мовознавства тов. Кириченка: єдиноправильним написання українською мовою буде в усіх випадках «Олександр» та «Костянтин».

Ухвалили: Комісія, цілком погоджуючись з думкою товариша Кириченка про  єдиноправильне написання в усіх випадках «Олександр» та «Костянтин», змушена, проте, визнати, що в підручниках, де поряд з авторським текстом  можуть стояти цитати, в яких ми повинні  зберігати орфографію і пунктуацію оригіналу, неодмінно будуть розбіжності, що внесе плутанину в знання учнів: тому комісія вважає за доцільне рекомендувати в виданнях «Радянської школи» як виняток написання Александр Македонський та Константин Багрянородний».

Отже, ми можемо собі міркувати, сперечатися, піклуватися про красу літературної мови, про єдність її звучання, про її народність, а якась видавнича комісія, про яку ніхто й не знає, тим часом затверджує своє домашнє правило і здійснює його всього лише через мільйонні тиражі стабільних підручників, нав’язуючи всьому дитячому населенню республіки, тобто всьому наступному поколінню нашого народу!

Й. А. Багмут у своїй статті, надрукованій в № 5 журналу «Дніпро» за 1955 рік, пише словами академіка Шахматова: «Є лише два авторитети, які тільки й можуть мати вирішальне значення в питаннях мови — це, по-перше, авторитет самого народу з його безпосереднім слововживанням, по-друге, авторитет письменників — представників духовного і розумового життя народу».

Приєднуючись до цієї думки  академіка Шахматова І тов. Багмута, я вважаю, що не може бути правил, в  яких було б знехтувано закони обох цих авторитетів — закони народної мови і мови літературної.

Імена Олександр і Костянтин  — це ті самі грецькі імена, якими  звалися Македонський і Багрянородний, тільки так їх одвічно вимовляв і  вимовляє український народ. Ім’я Александр  ми, умовно кажучи, окаємо, а в імені  Константин усуваємо збіг шелестівок. Такий закон мови українського народу.

Жоден письменник, що має  хоч будь-яке відчуття мови, не напише в українському художньому тексті Александр і Константин, як не напише Алекса, як не напишесовістний, бо ці слова порушили б єдність

Стор. 138 

 

звучання, вони вилазили б  з тексту, привертали б увагу, як друкарська помилка.

Отже, це правило суперечить законам народної мови і мови літературної.

Саме тому це правило не наукове.

Воно не наукове і тому, що випливає не з лінгвістичних міркувань: нібито український народ має зберігати А для одного на світі Олександра, саме Македонського, щоб часом не порвався зв'язок між цим Олександром і африканською Александрією; і так само зберігати н для одного на світі Костянтина, саме Багрянородного, щоб часом хто не забув, що він заклав Константинополь. Лінгвістика повинна вивчати об’єктивні закономірності мови народу і за ними впорядковувати, оберігати й розвивати мову, а не довільно диктувати народові, як йому вимовляти таке-то слово на вдоволення якихось окремих міркувань. Навіть якби була ота розбіжність між цими іменами і назвами міст, однаково це не давало б нікому права наламувати народ на незвичну для нього вимову. Але й нема такої розбіжності, бо всяке на світі місто, незалежно від того, на Кіровоградщині воно чи в Африці, назва якого походить від імені Олександр, саме тому має зватися по-українському Олександрією. Александрія — буде вже не від імені того, кого український народ називає Олександром Македонським.

Все це стосується й імені  Багрянородного. Учені можуть не турбуватися, що народ не зв'яже імені Костянтин з Константинополем, бо корінь у цих словах один, і ще з часів Київської Русі народ виводив і тепер виводить назву цього міста від імені Костянтин — Костянтинополь. Візьміть найстародавніший список «Правды роуськой», писаний в XIII сторіччі уставом на пергаменті,— в передмові цього списку говориться: «Ачи кто възметъ я исъ церкви... да боудетъ проклятъ святыми семью Сборовъ вселенскыхъ... иже въ Ефесъ и въ Халкидонъ и въ Костянтинополи на Аригена...». (Цитую за збірником «Русскія достопамятности», ч. І).

Отже, нема потреби схрещувати Македонського і Багрянородного гібридними іменами.

Тут і проблеми ніякої нема. Наші мовознавці створили проблему штучно, і виникла вона з хибного постулату, нібито іноземні міста ми не тільки не маємо права по-своєму називати (хоч називаємо, наприклад, Відень),

Стор. 139 

 

але й вимовляти по-своєму нам заказано; адже Олександрія це та ж Александрія, лише в українській вимові. Всі народи називають це місто відповідно до своєї мови, і не спаде ж на думку, скажімо, арабським лінгвістам заборонити арабам називати Олександрію Іскандере і наламувати їх на грецьку вимову.

Геніальний Ломоносов, стоячи над колискою російської мови, граматики, поезії і взагалі культури, розумів усе значення перекладу; Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов, заклопотано плекаючи літературу, присвятили багато своїх філософських роздумів питанням перекладу.

Наша сучасна українська критика не виявила такої заклопотаності і турботи в цих питаннях, не проаналізувала тих відкрить, що дали майстри українського перекладу нашому читачеві, не розглянула збагачення українського арсеналу поетичних засобів, художніх прийомів, культури мови, що стимулюється творчістю велетнів минулого й сучасного і розвивається, перемагаючи штучні, наївно спрощені форми, в напрямі мови високорозвиненої соціалістичної республіки. Нарешті, критика наша не зацікавилась глибокофілософськими питаннями перекладу, як-от питання форми, проблеми передачі специфічно національного, чи є специфічно національне складовою частиною того, що Бєлінський вкладав у поняття «дух создания», а Леся Українка — «дух первотвору», чи залишається національна форма в перекладах твору на п’ятдесят мов, а коли залишається, то чи не є вона вже спільною для всіх народів, отже, не є специфічно національною (італійський сонет) і т. д. Від розв’язання цих питань залежить якість наших перекладів, засади, з яких ми виходимо, текстологічність, буквалізм, отсебятина. Не розглянувши цих питань у всеозброєнні засад марксистсько-ленінської естетики, ми не можемо побачити тих курйозів, через які іноді й висококваліфіковані переклади залишаються поза літературою, не можемо аналізувати й узагальнювати великий досвід радянських перекладачів.

На жаль, питання перекладу  просто випало з уваги нашої критики.

Щоправда, перекладацька  справа на Україні викликала, і не могла не викликати до життя свою критичну літературу, так би мовити, поза секцією критики. Це

Стор. 140 

 

виступи в пресі письменників-перекладачів, з яких особливо багато дав українському читачеві М. Рильський, не тільки переклавши Міцкевича, Пушкіна і багатьох інших, але й висвітливши їх творчість. До цієї критичної літератури належать статті перекладачів Ковганюка, Лукаша, Хуторяна, Пархомовської; редакторів Н. Андріанової, М. Лещенко, Лісовенко... Трохи специфічний характер мають виступи українських мовознавців у питанні перекладу, з яких особливо заслуговують на увагу праці І. Білодіда. Прямим літературно-критичним виступом є стаття академіка М. К. Гудзія про українські переклади поезії Пушкіна. На жаль, деяких поглядів шановного автора, як-от у питанні про дотримання синтаксису оригіналу і деяких вимог текстологічної точності, особисто я не поділяю.

Є підстави чекати поповнення перекладацьких кадрів з такого нелітературного  джерела, як вища школа. Приміром, розглядаючи дипломну працю В. Щербака про український переклад поеми «Василий Теркин», а також статтю Павлюка про переклад Рильського «Пана Тадеуша», ми бачимо, що теоретичні положення, які ми ще тільки доводимо і проти яких так уперто бореться буквалізм, у авторів цих статей правлять за постулати, що самі собою розуміються, і їхні роботи в основі своїй звучать переконливо і грамотно з погляду сучасної науки про художній переклад. Виходить, у масі своїй фаланга творчих працівників художнього перекладу відстала, з погляду фахової теоретичної культури, від школи.

Проте люди працюють над  собою, зростає загальний Інтерес  літературної громадськості до питань перекладу, узагальнюється досвід праці, і все це дає підстави сподіватися, що найближчим часом ми зможемо усунути всі недоліки в перекладацькій справі і зробити її справжнім чинником спілкування соціалістичних братніх культур, чинником розвитку нашої літературної мови і літератури.

1956 р.

Стор. 141

Примітки

¹ У своїй біографічній повісті «Історія мого сучасника» Короленко нібито каже: «Виявилося, що якісь незнайомі нам мужики зовсім розламали наш парадний ґанок», і те, що письменник виростав не в селянській сім’ї, робить особливо дошкульним цей огріх перекладу: Короленко виходить паном, та ще й типу тих панів, що називали селян мужиками.