Значення перекладу в історії людської культури

Комуністична партія, завжди пильна й далекоглядна, вчасно повела боротьбу за мову українського народу, і наше мовознавство й література з честю вийшли з цієї боротьби. На наших словниках останніх двох десятиріч націоналістична тенденція  майже не позначилася, а коли й  трапляються окремі вкраплення цього  характеру, то вони, безперечно, випадкові, дуже незначні й потрапили У словник, як недогляди. Інститут мовознавства, очищаючи українську літературну мову від націоналістичного сміття, стояв на висоті своїх завдань. Невластиві

Стор. 129 

українській літературній мові слова і форми не заводились у словник, і їх перестала вживати література. Лексикографія керується принципами радянської науки, яка служить народові в його боротьбі за побудову комунізму і створює для нього знаряддя з доброго матеріалу, відкидаючи все гниле й віджиле.

Цей дійовий принцип радянської науки допоміг українському мовознавству дати відсіч націоналістичним підступам у царині мови. Науковий контроль у фіксації і узаконенні слів та граматичних форм, контроль, який базується на положенні про загальнонародність мови, сприяв цілковитому очищенню наших словників від націоналістичного мотлоху.

Очевидно, принцип активного, науково обгрунтованого втручання в мову повинен застосовуватись у роботі мовознавства повсякчасно.

В російському мовознавстві у різний час різні філологи дотримувались цього принципу або заперечували його, обстоюючи об’єктивістське академічне фіксування явищ мови. Ось як ця боротьба описується у «Вопросах культуры речи»:

«Традиції М. В. Ломоносова і  академіка О. X. Востокова, які завжди дбали про нормалізацію літературної мови на наукових основах, було забуто. Завданням мовознавця вважався лише об’єктивний опис фактів мови. Найяскравішим вираженням цього погляду були словникові праці академіка О. О. Шахматова. Видаючи академічний словник, він зовсім відмовився від думки встановити в ньому межі словникового складу і граматичні норми літературної мови. До словника включалися слова і граматичні форми слів, відзначених у творах письменників, у народних говірках та інших різноманітних джерелах, зібраних у словниковій картотеці Академії наук. Таким чином, питання норми розв’язувалось тут не науковим аналізом, а посиланням на авторитет джерела. Заперечуючи проти такої нейтральної позиції, учитель І. О. Пахман зазначав у своїй записці з приводу плану академічного словника, що й письменники часто відступають від звичайного вживання, і прямо пропонував «факти мови піддавати суворій критиці і в разі потреби виправляти їх і навіть відкидати, незважаючи ні на які авторитети». Шахматов відмовився «вказувати, як треба говорити», воліючи «показувати, як говорять».

Стор. 130

І далі: «Нормалізаторські  спроби... лише в радянський час відбилися в лексикографічній практиці — у відомому «Толковом словаре русского языка» під редакцією Д. М. Ушакова». «В радянську епоху питання нормалізації мови, впорядження слововживання і вимови набули великого суспільного значення, набрали характеру боротьби за підвищення культури мови, за правильність і точність мови, за її ясність і чистоту, за вміле користування всіма виражальними засобами мови»,

У світлі наведеної суперечки  нас цікавить самий принцип, чинний у сучасній українській лексикографії: є то принцип ученої безсторонності у фіксуванні явищ мовної стихії чи принцип наукового контролю, боротьби за точність, чистоту, красу мови? Одне ясно, в умовах: літературної дійсності, де перекладний потік видань значно переважає оригінальну творчість, а в перекладному потоці ринуть струми перекладацької мови, приклади якої я тут дуже скупо, по дві-три фрази з тома, демонструю, — в цих умовах принцип роботи Інституту мовознавства має вирішальне значення. Принцип пильного наукового контролю допоміг би відкинути, кажучи словами М. Горького, «з мовної стихії все випадкове, тимчасове й нетривке, химерне, фонетично спотворене, що з різних причин не відповідає основному «духові», тобто будові загальноплемінної мови», і значною мірою убезпечив би українську літературну мову від впливу штучної перекладацької мовної стихії. І навпаки, принцип ученої безсторонності узаконив би слова й граматичні форми, вжиті в перекладах (а не вживані в мові) з хибних засад, через літературну безграмотність, обумовлені нехтуванням законів мови, її специфіки, її загальнонародності. Робота лексикографа за цим принципом перетворилася б у виловлювання і фіксування саме огріхів, бо він у мові твору шукає нового, а яке-не-будь позабути є новим для української мови, так само як баз, втопнути й інші лексичні і граматичні гібриди.

Реєструючи це «нове» сміття, мовознавець мусив би виправдувати свою роботу розвитком мови. Деякі  наші лінгвісти так і роблять, забуваючи, що мова розвивається за рахунок нових понять, створених народом і його літературою у відповідності з розвитком різних галузей його діяльності, а не за рахунок лексичних дублетів старих одвічних понять, покалічених слів тощо.

Стор. 131 

Ми вже говорили, що питома вага перекладу в роботі української лексикографії дуже велика і полягає вона не тільки в тому, що українська лексика засвідчується перекладною фразеологією, а головним чином у тому, що наша мова в своєму формуванні до певної міри повторює шлях розвитку російської мови, маючи з нею багато спільних об’єктивних закономірностей, як з мовою дуже близькою. Це дає змогу не тільки наслідувати загальні принципи, але й повторювати тлумачення спільних слів, утворювати нові відповідники російських слів на базі українських коренів, перекладати фразеологію у визначеннях характеру слововживання тощо.

Ось чому має величезне  значення, який принцип перекладу застосовується в українському мовознавстві — реалістичний, переклад змісту слова, фрази, відтворення стилістичного відтінку, внутрішньої суті, чи переклад формалістично буквальний.

Ясно, що буквалізм у словнику — це буквалізм, піднесений до енного ступеня. Це явище просто руйнівне.

Про буквалізм у словнику 1948 року ми вже мали нагоду говорити. Тут є багато слів, просто переписаних  зі словника Ушакова: близ (близ), чулки, брюки, булавка, скоблити, закатати, безпутничати, потріпати і т. ін.; є багато слів однакового з російськими звучання, але з іншими значеннями, поданих у словнику не відповідно до українського значення, а за словником Ушакова: моргати (очима), носитися, відпирати, крякати, зуб’я (як множина, хоч це збірне), удавитися — в російському значенні, що є багато страшнішим. Сюди ж належать такі слова у словнику, як мужик, баба, бабий у значенні баб’ячий...— ось звідки виник «баб’ячий вік».

В багатьох випадках у Російсько-українському словнику замість відповідника ставиться перекладене з Ушакова тлумачення. Наприклад, Ушаков пояснює словощелчок (перен.): неприятность, оскорбление самолюбия. Наш словник подає: образа, прикрість і лише на третьому місці — щиголь. Або слово «возомнить». Словник Ушакова: «преимущ. в выражении: возомнить о себе (ирон. неодобр.) — возыметь, составить преувеличенно высокое мнение о себе». Словник 1948 року дає сумнівний відповідник «здумати» і — «возомнить о себе — скласти надто високу думку про себе». Звичайно, ремарки «ирон. неодобр.» відпали. Пояснення у словнику

Стор. 131 

Ушакова слова «язва» — «(перен.) человек, любящий язвить» — в нас дається як відповідник: «в'їдлива людина (особа)». Але тлумачення не відповідник, воно завжди нейтральне, бо це безпристрасне визначення науки, а відповідник може мати в собі настрій, тон, стильове забарвлення. Так за цим словником дуже виразну фразу «Повесился, язва!» треба перекласти: «Вдавилася в'їдлива особа».

Я вже не раз мав нагоду писати про наші словники і не раз  казав, що в них є дуже багато глибоко, науково розроблених статей, де зі справжнім відчуттям мови даються  адекватні фразеологічні й лексичні відповідники, на які ніколи не насмілився б букваліст. Ця різниця двох систем перекладу у словниках дуже відчувається, і не трудно догадатись, що в нашому мовознавстві є і майстри мови і люди, далекі від правильного розуміння її суті, зокрема суті перекладу, а це в нас має величезне значення. Виступи представників Інституту мовознавства на застенографованій нараді перекладачів з обстоюванням буквалістських позицій тодішнього Держлітвидаву, зокрема виступи Й. Багмута на згаданій нараді і на нараді з приводу статей про буквалізм у Спілці письменників про це переконливо говорять.

Послідовно вимагаючи  вживання слів, запропонованих тоді Держлітвидавом (на заміну українських), як-от, барин, бариня, судар, судариня, баришня, шляпа тощо, тов. Багмут мотивує цю вимогу тим, що ці слова вже вжито (шляпу — один раз, у Курсі української мови, барин — у перекладі тощо) і що ми вже звикли до них.

Це аж ніяк не наукове  міркування,— річ не в тому, чи звик до даного слова даний кандидат філологічних наук, а в тому, чи звик народ. Внутрішня краса слова  визначається його місцем у мові народу, його необхідністю, його участю в асоціаціях народу, а значить роллю у його житті. Коли знайомий чоловік пише мені в листі з села Немирівського району, де жила і творила Марко Вовчок, «я закончив свою работу в октябрі місяці і спочиваю до сьогоднішнього дня, сидю в подушках по самі вуха і плету капелюха», то шляпи в цей текст не вставиш, і не тільки тому, що вона б порушила риму, а тому, що капелюхом називають цю річ ті, для кого плете їх Ілля Андрійович, тому, що сам він капелюшник, і влітку, підбираючи стебла пшеничної соломи для своєї

Стор. 133 

роботи під час зимового дозвілля, жартома називає своє виробництво капелюшним. Шляпа вилізла б з тексту листа Іллі Андрійовича, як вилізла б з тексту Коцюбинського, Головка, Гончара, хоч у творі Горького ми її взагалі не помічаємо. Незвичне слово в художньому тексті ухкає, відтягає увагу від суті, викликає подив, ламає внутрішній ритм, гармонійність. Якби народові бракувало цього слова, якби він не мав своїх декількох відповідників, він не чекав би, поки ви будете дошукуватись у такій праці, як курс мови, одного випадку вживання, щоб завести шляпу у словник, а сам почав би вживати усно й на папері. Коли сільська біднота організувалася в комітети, негайно утворилось на базі української лексики слово комнезам і вся країна разом промовила це слово, аж луна пішла, і народ звик до нього одразу, як звик до сільради, колгоспу,до назв новаторських рухів, до означень нових понять, нових машин і професій, до необхідних русизмів, — ось як розвивається мова. А ви кілька років уже клопочетесь перед літературною громадськістю про дозвіл дублювати пана і добродія барином і сударем на вдоволення буквалізму і підкріплюєте такі клопотання тирадами про розвиток сучасної української мови!

В чому суть такої тривалої і пристрасної боротьби за ці кілька російських дублетів і за вживання декількох міжмовних омонімів типу мужика й баби в російських значеннях? В чому секрет цього багаторічного запалу? Невже-таки люди так душевно зацікавлені називати своїх сільських сестер бабами, сусідів-чоловіків — мужиками, а подвір’я, на якому вони виростали, — базом?

Звичайно, річ не в словах: обстоюється принцип — «писати  як у автора». Провадиться боротьба за буквалізм — і в цьому джерело всіх пристрастей. Коли Й. Багмут у виступах на нарадах боровся за ряд згаданих слів, то він же у своєму перекладі вкладає зневажливе українське слово мужики в уста навіть такої демократичної людини, як Короленко¹, і він же у своїй внутрішньови-

Стор. 134 

давничій рецензії на книжку статей про переклад захищає основні засади буквалізму. Розглядаючи критику статті Н. Андріанової і її способу визначати якість перекладу підчитуванням слово проти слова і виловлюванням інверсій, Й. Багмут пише: «якість перекладу можна визначити, тільки зіставивши з оригіналом. Автор вимагає, щоб критик читав переклад як художній твір». Ця вимога ще досі дивує тов. Багмута. Він не згоден, що переклад завжди і в усякому разі треба читати як художній твір, і, не вбачаючи нічого хибного у способі Н. Андріанової, каже: «якщо автора статті не задовольнив вислів «виявлено при звірці», то це інша річ, з цим можна погодитись». Мовляв, у решті тверджень вона має рацію.

Я думаю, що цього тепер  не визнала б і сама Н. Андріанова.

Протест проти читання  перекладу як художнього твору не випадковий, він має своє продовження у ставленні до художніх критеріїв. Про аналіз ритму, яким доведено, що інверсія у фразі була конче потрібна для відтворення ритму, Й. Багмут пише: «Міркування «про шість енергійних наголосів» з висновком, що «будка в кінці фрази відгукнулась луною на бомбу і тим завершила ритм», є суб'єктивно довільним і звучить аж ніяк не переконливо. Це стосується більше фантастики, ніж наукового аналізу перекладу».

Отже, мислиться якийсь науковий аналіз... художнього перекладу... поза художніми критеріями! Звичайно, йдеться про точне зіставлення, про словники й картотеку, щоб було все солідно, науково, а не всякі там ритми й інші художества.

Ми говоримо не про рецензента, а про того, хто підготовляє, як відомо з передмови до перевидання Російсько-українського словника, лексикографічні праці Інституту мовознавства до друку. Тепер виходить словник нашої лексики, граматичних норм, стилістики,— я кажу про чотиритомний Українсько-російський, в якому лексика у значній частині її засвідчується цитатами з перекладів, тобто наша перекладацька стилістика стає українською стилістикою. Досить згадати всі красоти нашої перекладацької продукції, щоб зрозуміти тривожність становища. Мова наших перекладів загрожує стати українською літературною мовою. В історії вже траплялися такі речі.

Стор. 135