Значення перекладу в історії людської культури

У світлі нових досліджень староруського письма цілком вірогідним стає древній запис так званої паннонської легенди, що Кирило задовго до своєї поїздки в Моравію, бувши в Хазарському царстві, стикався зі слов’янами і «обрЬть же тоу іеваггел(іе) і (пс)алтирь росьски писмены писано». Отже, було своє письмо, існували літературні факти, був переддень віку Бояна, перед яким схилить свою геніальну голову автор «Слова о полку Ігореве», і в піснях гудців слов’янських уже створювалась його, Боянова, традиція. Жива слов'янська мова була єдиною мовою великого народу, що кілька

Стор. 101

сторіч уже спілкував  з Візантією, Римом і германською  північчю, перебуваючи в певній дифузії  з цими сусідами (самі перекладачі  були громадянами і слов'янського і візантійського світу), і в цій  мові, в її наявних і потенціальних можливостях були всі дані для того, щоб освоїти збірки античної словесності і зробити їх живим поетичним надбанням слов’ян, заклавши тим самим тривкий грунт і для оригінальної слов’янської літератури. Проте таких перекладів не було зроблено. В моравську Біблію перекочувало багато грецьких лексичних елементів і граматичних форм, а подекуди, транзитом через переклади ще з староєврейської на арамейську і далі на грецьку, залишились і староєврейські слова. Перекладачі з їхнім апаратом зело скорописців «не могли,— як каже М. Ломоносов,— миновать и довольно остеречься, чтобы не принять в перевод свойств греческих, славенскому языку странных», і тому «многие места оных переводов не довольно вразумительны».

Крім того, замість слов’янських слів вписувалися латинські й німецькі, бо вони, як думає славіст Ягич, стали звичними для духівництва з християнського вчення, що прийшло з Заходу.

«Автори чи перекладачі наших  духовних книг,— пише М. М. Карамзін,— створили мову свою цілком по-грецькому, наставили скрізь прийменників, порозтягали, поз’єднували чимало слів і цією хімічною операцією (підкреслення автора.— О. К.) змінили первісну чистоту давньої слов’янської. «Слово о полку Ігоревім», дорогоцінний залишок її, доводить, що вона (слов’янська мова) дуже значно відрізнялася від мови наших церковних книг».

Так тисячу років тому було створено особливу слов’янсько-перекладацьку  мову, яка стала зватися на відміну  від живої мови народу церковнослов’янською. Ця мова в науці так і зветься  «мовою перекладу християнських богослужбових книг».

Церковнослов’янська суконна  мова перекладу, якій слов’яни ще не могли  протипоставити своєї фіксованої творчості, стала нормою: нею пишуться офіціальні по-сланія, житія і літописи. Сам  Нестор, каже М. Карамзін, наслідував стиль моравської Біблії. Тобто перекладацька мова стала офіціальною літературною мовою, що до певної міри ізолювала від народу молоду культуру

Стор. 102

і тим знекровила її. Треба  було сторіч, щоб творчість слов’янських геніїв, ідучи від живих народних джерел і набуваючи дедалі більшої  питомої ваги, нейтралізувала напівмертву  церковнослов’янщину.

*  *  *

Теоретично-творчі засади наших  українських класиків у питаннях перекладу мало вивчені і висвітлені в літературі. Ця тема вимагає кропіткої праці й часу, вона ще чекає на свого дослідника.

Аналіз теоретичних тверджень, художніх засад у питаннях перекладу, як вони відбилися в нашій класичній літературі, приводить до висновку, що переклад на Україні завжди належав до сфери мистецтва, як правило, йшов у загальному річищі розвитку реалістичної літератури, був складовою її частиною і здійснювався її художніми силами. Виняток становлять хіба що ті, значною мірою випадкові і випадковими людьми роблені для неділешнього читання скороминучі переклади, про які в наведеній цитаті говорить І. Франко. У сфері класичної літератури письменник брався до перекладу з ідейно-творчої солідарності з автором, з мистецького потягу відтворити улюблене чи дати своїй літературі цінне, прекрасне, збагатити її, і працював як над власним твором, і збагачував літературу. Приміром, гоголівські «Вечорниці на хуторі під Диканькою» в перекладі Лесі Українки стали надбанням української класичної літератури, і сьогодні вони повноцінні в сучасному розумінні, без будь-яких застережень і пільг на давність перекладу, цілком відповідають сучасній теорії перекладу, цілком адекватні гоголівським «Вечорам» усіма ідейно-художніми якостями. Тобто це справжні твори Гоголя в матеріалі української мови.

Обумовлений тодішніми мізерними  можливостями, царським указом про  заборону українського друку 1876 р. і  цензурою, потік класичних українських  перекладів був порівняно невеликий. Так, у цитованій уже статті І. Франко називає лише «Іліаду» в перекладі С. Руданського, «Одіссею» — П. Ніщинського, тринадцять шекспірівських драм — П. Куліша, «Тартюфа» — В. Самійленка, «Сербські думи та пісні» — М. Старицького та переклади П. Грабовського. Хоч ідеться про визначні

Стор. 103

переклади на українську мову взагалі, проте перекладів з російської І. Франко не вносить у цей перелік, бо напочатку сказано «з чужих  мов», а мова російська — не чужа. Тим більш близька російська  література українській — вони споріднені одвічними братніми зв'язками, природною співзвучністю, однакові своїм демократичним спрямуванням, глибокою народністю, гуманізмом, і саме тому погляди українських письменників раз у раз звертаються до творчості росіян. Починаючи з часів Пушкіна, дедалі більше з’являється окремих віршів та оповідань у періодичній пресі, а з другої половини минулого сторіччя — збірок і цілих томів російських класиків українською мовою у виданнях здебільшого західноукраїнських видавництв — львівського та коломийського, де друкувались переклади і наддніпрянських письменників — тих же Руданського, Старицького, Самійленка та багатьох інших.

Особливо-визначне місце  в історії українського перекладу посідає Леся Українка. Тонко знаючи мови-найперше свою, українську, і так само російську, а також кілька європейських, вона перекладала з російської і на російську, з німецької і при потребі на німецьку, з французької і на французьку, з англійської, з італійської, з старогрецької, з індійської і навіть з староєгипетської. Розсуваючи своєю оригінальною творчістю географічні межі української тематики, Леся Українка своїми перекладами виводила народ у широкий світ, ніби показуючи йому простори інших країн і епох.

До її перекладацької творчості  ми ще будемо повертатись, а тепер зупинимось на одному з найдавніших визначних українських перекладів — на «Іліаді» С. Руданського.

Дуже талановитий, оригінальний український поет Степан Руданський переклав«Іліаду» з грецької мови на початку шістдесятих років минулого сторіччя. Повністю поема була надрукована у Львові в 1903 році з передмовою Івана Франка. Друге видання вийшло в 1912 році і третє — в 1914.

Про цей переклад «Іліади» І. Франко сказав:

«...се не популяризований, але  справді націоналізований наш український Гомер, і то націоналізований так щасливо, що я не знаю нації, яка могла б похвалитися подібною працею».

Стор. 104

Справді, поет вклав велику, воістину творчу працю в цей переклад. Не маючи ні зразків, ні добре виробленої мови, ні навіть усталеного правопису, він поставив перед собою завдання дати таку українську «Іліаду», щоб люди могли сприймати її, як його власні вірші, що, як бачимо, стали значною мірою народними, і так вона звучить з початку до кінця.

«Екторе й Онею! Вам тепер  і дбати 
За троян, Ликіян, бо ви єсьте лучші 
Із цілого війська до війни і ради. 
Станьте тут та військо в браму не пускайте, 
Всюди зупиняйте, щоб воно не впало 
До жінок та сміхом ворогам не було. 
І коли ви військо вспієте підняти, 
То ми уже станем з данаями битись, 
Хоч буде і трудно — так нічого діять. 
А ти йди до міста, Екторе, до неньки 
Своєї й моєї, хай вона покличе 
Молодиць троянських до храму Паллади, 
І ключем одчинить двері до святині, 
І візьме найдовшу, найкращу намітку, 
Якая є в домі її наймиліша, 
І покладе в ноги красної Паллади, 
І нехай дванадцять телиць одноліток 
Обіщає дати, як тілько Пал лада 
Помилує місто, і жінок, і счадків 
Та нам од Ільйону оджене Тид’єнка, 
Буйного вояку, гонителя злого, 
Що, знать, із Ахєїв самий найсильніший; 
Не так ми боялись і того Ахілла, 
Що богиня, кажуть, сплодила, як сего. 
Ніхто з ним не може силою рівнятись». 
Промовив — і Ектор брату не перечив. 
Зараз із теліжки скочив із оружжям, 
Ратищами брязнув — і пішов до стану 
До бою будити...

Так вільно звучить уся  «Іліада» в перекладі Руданського  більше як через дев'яносто років  після створення цього тексту.

Щоб показати, як нелегко  це досягається, нагадаю ту Цитату з  «Енеїди» в перекладі Валерія  Брюсова, що її було наведено на Другому  з'їзді письменників у доповіді про  переклад:

Брань и героя пою, с  побережий Тройи, кто первый  
Прибыл в Италию, Роком изгнан, и Ливинийских граней  
К берегу, много по суше бросаем и по морю оный  
Силой всевышних под гневом злопамятным...

Стор. 105

і т. д. Як бачимо, строфа ця звучить  важко, зв'язано, незрозуміло й не по-російському. Так виходить завжди, коли перекладач забуде, що він пише для земляків, яким нема діла ні до чийогось синтаксису, ні до порядку слів у чиїйсь поетичній фразі,— бо земляків цікавлять тільки живі образи як уособлення сусіднього народу, його доля, лад його душі. В першому уривку ви відчуваєте рух, тривогу і гідність воїнів, бачите звичаї, картини, лаконічний портрет Ректора, але тут нема античного гекзаметра. У другому уривку ви бачите тільки гекзаметр — і це все, що там є латинського; ні духу, ні образів високої античної поезії там нема, бо нема живої людської мови. А тим часом Валерій Брюсов — поет високого таланту. Виходить, і талановиті люди можуть робити неповноцінні переклади. Саме це я й хочу підкреслити.

Два питання постає перед  нами, коли ми читаємо в основі своїй  реалістичний переклад С. Руданського: питання українізації грецького твору і питання форми.

Глибоко народний, демократичний  поет, Руданський керувався цілком правильною настановою — дати твір про греків, наскрізь зрозумілий його читачеві — українському народові, але самий український народ Руданський мислив в особі того неграмотного селянства, що становило в шістдесяті роки XIX сторіччя основний масив населення України, в особі тих хомутинецьких односельчан, які знали його справді народні вірші напам’ять. Поет не розраховував на вічність, не думав про потомків, про народ наших днів, коли середня освіта буде обов'язковою, студенти налічуватимуться сотнями тисяч, між інтелігентом і робочою людиною трудно буде знайти межу, і народ, єдиний у всіх своїх прошарках, сам творитиме культуру і не потребуватиме, щоб йому ім’я богині поезії — Музи перекладали знайомим словом — Співа. Руданський називав Пріамового сина Пріаменком не тому, що хотів підмінити звичай стародавніх греківукраїнським звичаєм, а тому, що орієнтувався на наївного хомутинецького гречкосія, необізнаного з життям інших народів, не прилученого до вселюдських духовних надбань, і хотів полегшити йому сприймання. Але, з хибних міркувань українізувавши ім’я Гомерового героя, Руданський в образі того ж Пріаменка, коли він «із теліжки скочив із оружжям, ратищами брязнув — і пішов до

Стор. 106

стану до бою будити», —  показує нам таки троянця, а не українського парубка, а загалом  в «Іліаді» маємо, як каже І. Франко, таки українського Гомера.

С. Руданський у листі  до Драгоманова писав, що він читав  грецькі імена так, як їх читали наші попи, а не так, як читають німці. Наприклад, грецька (ета) — за українське И. Трактуючи українську вимову окремих  букв у грецьких іменах, він далі каже, що ніде на початку імені перед голосівкою не ставив німецького h, «бо його найшли для нас лишнім і первії переводчики наші Кирило та Мефодій». На цій підставі іменаГомер, Гера, Гектар Руданський пише — Омир, Ира, Ектор... Тут поет звірився на зовсім не бездоганних перекладачів-візантійців і не врахував схильності українського народу навіть слова, що у слов'янських мовах починаються з голосівки; вимовляти з свого (а не німецького) h: острить — гострити, а? — га?, Анна — Ганна тощо.

В усякому разі ні ці орфографічні зміни імен, ні український спосіб називати по батькові не знімають глибокої внутрішньої правди перекладу Руданського, його народності і мистецької простоти, як не знімає цих якостей і зміна розміру. Для теорії цікаве міркування з цього приводу самого Руданського і його творчий досвід.

У тому ж таки листі до Драгоманова Руданський писав:

«Що ж до розміру, то я  більшу половину 1862-го року бився з сею першою піснею, перекладаючи її на екзаметри і на різні розміри наших дум та пісень, і кожний раз під кінець сеї пісні доходив до того, що взятий розмір мій не годиться. Напослідок взявши собі в думку, що Омара при довгім розмірі гріх і доповняти лишніми словами, а при короткім розмірі декотрі придатні Омирові слова, під нашу мову не підходящі, не гріх і пропустити або замінить їх нашими короткими підходящими словами (підкреслення моє. — О. К.), я в кінці 1862-го року попробував отсей короткий розмір, і він таким придався легким, що я до кінця 1863-го р. пройшов увесь дословний перевод Іліади. Розмір сей, як він не простий, а його наслухаться можна і в приказках ігрових і в приспівках колискових, і в піснях звичайних, веселих і сумних, і такий розмір якраз і годиться для переводу Омирової мови».

Стор. 107

Далі Руданський наводить з фольклору чотири дворядкових приклади і, аналізуючи віршову будову їх, доводить багатство інтонаційних можливостей цього розміру, потрібних для перекладу такого многогранного твору, як «Іліада».

У зв’язку з трактовкою Руданського згадується дотепне спостереження К. Чуковського, що всі шекспірівські персонажі у скопійованій англійській метриці виходять астматичними. Саме цього, як видно з його листа, і уникав Руданський, дошукуючись відповідного розміру.