Социальное сопровождение семей с детьми-инвалидами

 

 ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО СУПРОВОДУ СІМ’Ї З ДІТЬМИ З ОБМЕЖЕНИМИ ФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ…………………………………………………………….5

1.1 Аналіз психолого-педагогічної та соціально-педагогічної літератури стосовно дослідження……………………………………………………………5

1.2 Соціальний супровід та його сутність…………………………………….. 15

1.3 Соціально – педагогічна робота з дітьми, які мають обмежені та функціональні можливості……………………………………………………..21

РОЗДІЛ 2 ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОГРАМА ЩОДО КОРЕКЦІЇ ТА РЕАБІЛІТАЦІЇ СІМЕЙ, ЯКІ МАЮТЬ В СКЛАДІ ДИТИНУ З ОБМЕЖЕНИМИ ФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ………………….. 26

2.1 Виявлення сімей у яких є діти з обмеженими фізичними можливостями.26

2.2 Експериментальна програма щодо корекції сімей, які мають дитину з обмеженими фізичними можливостями. ………………………………………35

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..40

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….43

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність  дослідження. На даний момент приділяється велика увага сім’ї, яка відіграє важливу роль в розвитку держави і суспільства. Така пильна увага до сім'ї і проблем сім'ї з боку держави не випадково, оскільки аж до теперішнього часу становище сім'ї в Україні охарактеризувати як важкий. Особливо погіршилося матеріальне становище багатодітних сімей, одиноких матерів, сімей з дітьми-інвалідами, студентських сімей. Тому серйозна соціальна підтримка і захист сім'ї сьогодні життєво необхідна, що повною мірою усвідомлюється на самих верхах державної влади.

Соціальний захист сім'ї  та дітей сьогодні набула особливої  актуальності у зв'язку з динамічними  процесами, що відбуваються в суспільстві  і пов'язаними з його розшаруванням  і зміною статусу сформованих  раніше соціальних категорій населення.

Сьогодні сім'ї, як ніколи, потрібна соціальна допомога та захист держави - не разова, а постійна, гарантована, адресна. Велику роль в цьому відіграє реалізація державної сімейної політики, в тому числі система організації  територіальних служб і, перш за все, центрів допомоги сім'ї і дітям, що в цілому складає соціальне  обслуговування сім'ї.

Тому тема даної роботи актуальна, тому що соціальний супровід є важливою складовою загальної державної системи допомоги родині.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні та апробації ефективності експериментальної програми щодо соціального супроводу сімей з дітьми,які мають обмежені фізичні можливості.

Завдання дослідження:

1. Опрацювати соціально-педагогічну,  психологічну літературу стосовно  нашого наукового дослідження.

2. З’ясувати й уточнити  сутність понять: «інвалід», «інвалідність», «соціальний супровід», «соціальний  супровід сім’ї»,

3. Виявити рівень потреби  сім’ї в соціальному супроводі.

4. Розробити й апробувати  експериментальну програму щодо  соціального супроводу сім’ї.

Об’єкт: сім’ї, які мають у складі дитину з обмеженими фізичними можливостями.

Предмет: процес надання допомоги сім’ї, яка має в складі дитину з обмеженими фізичним можливостями за допомогою соціального супроводу.

База дослідження: сім’ї, які проживають в Одеській обл., Великомихайлівському районі. В експерименті взяли участь 7 сімей.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, загальний текст курсової роботи містить 45 сторінок. У списку використаних джерел - 33 найменувань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНГО ПАТРОНАЖУ  СІМ’Ї З ДІТЬМИ З ОБМЕЖЕНИМИ ФІЗИЧНИМИ  МОЖЛИВОСТЯМИ

 

1.1. Аналіз психолого-педагогічної та соціально-педагогічної літератури стосовно дослідження.

В українській мові до кінця  XVІІІ ст. людина з вадами розвитку тлумачилась як «каліка», «калька», «хромець», «слєпець»( давньоруською), ці слова знаходимо у пам’ятках  давньоруської літератури. Так, в Уставі князя Володимира Святославича серед переліку митрополичих та церковних осіб є список світських людей, які підлягають особливому судочинству, серед них – «каліка», «хромець».

На початку XVІІІ ст. у  слов’янських мовах починає  вживатися  слово «інвалід» - безсилий, слабкий, важко поранений – воно прийшло  в українську і російську з  французької і до кінця XІX ст.. вживалося в значенні «відслужилий, заслужений воїн; непридатний до служби через каліцтво, поранення, старість».

Велику роботу в цьому напрямку провела А.Й. Капська, яка розробила ряд принципів і закономірностей соціальної роботи з дітьми-інвалідами, в основу яких покладено процес реабілітації. В своїй роботі А.Й. Капська визначила 2 головні мети організації такої роботи: забезпечити соціального, економічного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення за допомогою організації соціальної, матеріальної та медичної підтримки, а також попередження виникнення вторинних дефектів у дітей-інвалідів [10].

Крім того наукова розробка даної теми висвітлена в працях Л.І. Акатової [13], О.В. Безпалько [22], Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової [23], М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича [16], О.І. Карякіна [11] та інших, які за основу соціальної роботи з дітьми-інвалідами беруть реабілітаційний процес. Для осмислення проблеми аналізу інвалідності у дітей як соціального феномену важливою залишається сутність соціальної норми, яку вивчали Е. Дюркгейм, М.Вебер, Р.Мертон, П.Бергер, П.Бурдьє та інші.

Аналіз соціальної проблеми інвалідізації в цілому, а також організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами зокрема здійснюється в площині соціологічних конвенцій. Так К. Девісом, Р.Мертоном та Т.Парсонсом були розглянуті проблеми інвалідності дітей як специфічного соціального стану індивіда, соціальної реабілітації, соціальної інтеграції, соціальної політики держави відносно дітей-інвалідів, на базі чого і формуються сучасні засади організації соціальної роботи.

В Україні протягом тривалого  часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей  з вадами психічного та фізичного  розвитку, яка організаційно розподілилася  між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством  у справах сім’ї та молоді України, Державним комітетом України  з фізичної культури і спорту.

Правові засади щодо задоволення  особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській  діяльності відображені у Законах  України: «Про основи соціальної захищеності  інвалідів в Україні», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про фізичну  культуру і спорт», «Про сприяння соціальному  становленню та розвитку молоді в  Україні», «Про благодійництво та благодійні організації», в Основах законодавства  України про охорону здоров’я, Основах законодавства України про культуру [5].

Нині в Україні немає  єдиного терміна стосовно осіб, які  мають фізичні та психічні відхилення у здоров’ї. Так, у засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття:

• інвалід;
• особи з обмеженими функціональними можливостями;
• люди з обмеженою дієздатністю;
• люди з особливими потребами;
• особи з вадами розвитку.[23].

У законодавчих документах, як правило, домінує термін «інвалід».

Інвалід – особа, яка має  порушення здоров’я зі стійкими розладами  функцій організму, обумовленими захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального  захисту.

Інвалідність – це обмеження  в можливостях, обумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати у житті сім’ї та держави на тих же умовах, що й інші члени суспільства.[22].

Існує багато класифікацій відхилень у здоров’ї та розвитку. Однією з найбільш поширених є тризіркова шкала обмежених можливостей:

• недуга – втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів анатомічної структури, що утруднює певну діяльність;
• обмежена можливість – втрата здатності( внаслідок дефекту) виконувати повну діяльність у межах того, що вважається нормою для людини;
• недієздатність – внаслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих чи соціальних факторів.[7].

 

 

Табл. 1.1

Види відхилення у здоров’ї

(за О.В. Безпалько [22])

Види відхилень	Суть відхилення
Фізичні	Тимчасові чи постійні відхилення в розвитку і (або) функціонуванні органу(ів) людини; Хронічні соматичні захворювання; Інфекційні захворювання
Психічні	Тимчасові чи постійні відхилення у психічному розвитку людини( порушення  мовлення; пошкодження мозку; порушення  розумового розвитку; затримка психічного розвитку; психопатії)
Складні	Поєднують в собі фізичні  та психічні відхилення( дитячий церебральний параліч тощо)
Важкі	Таке поєднання фізичних та психічних відхилень, при яких оволодіння освітою в обсязі державних  стандартів є неможливим( ідіотія, аутизм тощо)

Зараз у світі існує  кілька моделей реабілітації людей  з обмеженими функціональними можливостями.

Модель соціально –  педагогічної роботи – це сукупність теоретичних положень та технологій практичної діяльності.

У межах медичної моделі інвалідність розуміється як особиста проблема інваліда, тобто обмежені можливості розглядаються в контексті  взаємозв’язку  між певною людиною  та її недугою. Завдання соціально –  педагогічної роботи полягає в підтриманні  життєдіяльності особистості в  переважній більшості за допомогою  медичних заходів та домінантному акценті на соціальному захисті інвалідів.

Стрижнем соціальної моделі є взаємозв’язок  між людиною  з обмеженими можливостями та соціумом, а не відхилення у її здоров’ї та розвитку. Обмежені можливості розуміються  як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів, тобто інваліди розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна.[17].

Щоб подолати це,необхідна  інтеграція людей з обмеженими можливостями в суспільство через створення  їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування  інвалідів до норм та правил життя  здорових людей. Суспільство повинно адаптувати чинні в ньому стандарти до потреб людей з обмеженими можливостями, для того, щоб вони не почувалися заручниками обставин  та обмеженої дієздатності.

Таблиця 1.2.

Типологія інвалідності

( за А.Й. Капською[21]).

Класифікаційна ознака	Групи інвалідності	Види порушення здоров’я
Причина інвалідності	Інваліди з дитинства	ДЦП, сліпота, глухота, розумова відсталість, роджені вади серця  тощо
	Інваліди через хворобу	Ураження вегето-судинної, ендокринної, шлункової та інших  систем організму
	Інваліди праці	Обмеження життєдіяльності  внаслідок професійних захворювань  чи травм на роботі
Ступінь мобільності	Мобільні	Захворювання вегето- судинної,ендокринної, видільної, нервової та інших систем організму
	Мало мобільні	Хворі на церебральний параліч, сліпоглухонімі, особи з ураженням кінцівок та інші
	Нерухомі	Особи з пошкодженням спинного мозку, кістково - м’язової системи

 Інвалідність у дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні для її віку виховні і педагогічні процеси, у зв’язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги. Це – значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку и зростання дитини, здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому.[11].