Формування творчої активності молодших школярів засобами декоративно-прикладного мистецтва

Широкі пізнавальні  мотиви передбачають інтерес до оточуючих предметів і явищ, інтерес до знань, постановки перспективи в отриманні нових знань. Засобами декоративно-прикладного мистецтва ми маємо можливість розвивати ці інтереси, використовуючи, у даному випадку, інформаційну функцію декоративно-прикладного мистецтва. Розвиток інтересу формує творчу активність молодшого школяра, яка підвищує рівень навчальної діяльності та відтворюється у таких показниках підготовки учнів як: обізнаність, мова, орієнтація у вивчаємому матеріалі.

Навчально-пізнавальні  мотиви визначають інтерес та його розвиток використовуючи у навчальному процесі мотиваційну, асоціативну функції декоративно-прикладного мистецтва. Вони забезпечують формування пізнавальної та творчої активності молодших школярів, спрямованої на установлення таких показників підготовки учнів як: здатність самостійного аналізу, суджень, висновків, узагальнень.

Навчально-творчі мотиви визначають інтерес та його розвиток, використовуючи у навчальному процесі  мотиваційну, асоціативну, аксіологічну функцію декоративно-прикладного мистецтва. Формування творчої активності молодших школярів можна здійснювати на основі пошуку невідомого за допомогою механізму взаємодії інтуїтивного та логічного, де інтуїція є збірним елементом і включає у себе множину різних механізмів (установлення, випередження, догадка, інтелектуальні емоції та ін.). Творча активність, у даному випадку, спрямована на установлення наступних показників: здатність до самостійного аналізу, судження, висновки, узагальнення, їх новизні та оригінальності.

Інтелектуально-творчі мотиви визначають інтерес до володіння прийомами творчої діяльності на різних рівнях її здійснення (інтерес пошуку у створенні незрівнянного, здатність фантазувати, інтерес до співучасті та співпереживання у процесі творчості). У цій проблемі слід використовувати евристичну, сенсорну та асоціативну функцію декоративно-прикладного мистецтва. Творчу активність молодших школярів, у даному випадку, буде зорієнтовано на встановлення наступних показників: сформованість ідей, нових підходів у вирішенні задач, здатність до фантазування, а також сформованість креативних здібностей спрямованих на виконання творчих завдань.

Таким чином, розширюючи коло пізнавальних мотивів (навчально-пізнавальних, навчально-творчих, інтелектуально-творчих) засобами декоративно-прикладного мистецтва, на нашу думку, можливо визначити шляхи успішного формування творчої активності молодших школярів у навчально-виховному процесі на уроках і у позакласній роботі з образотворчого мистецтва, трудового навчання та художньої праці і її направлення в установленні основних компонентів.

1.2. Історія, педагогічні та творчо-активізуючі  можливості декоративно-прикладного мистецтва

Вивчення декоративно-прикладного мистецтва за зразками українських народних на уроках і у позакласній роботі з образотворчого мистецтва, трудового навчання та художньої праці як педагогічного явища, його ролі та можливостей використання у якості засобу формування творчої активності молодших школярів передбачало дотримання певної логічної послідовності у теоретичному аналізі.

Для визначення місця декоративно-прикладного мистецтва у системі матеріальної та духовної культури суспільства важливими бачаться загально філософські роботи з проблем культури (Е. Маркарян, В. Межуєв, Е. Соколов, Н. Чавчавадзе). Здобутки у цій галузі виступають в якості теоретико-методологічної основи як для визначення ролі декоративно-ужиткового мистецтва у житті суспільства, так і для виявлення її соціокультурних функцій.

Велике значення, на наш  погляд, мають дослідження у царині естетики (Ю. Борєв, О. Єремеєв, М. Каган, М. Киященко, М. Коротков, Ф. Мартинрв, Л. Столович). Вони дозволяють зрозуміти взаємодію декоративно-прикладного мистецтва з професійним мистецтвом та предметним оточенням людини, визначити її місце та роль у системі естетичного виховання.

Заслуговують на увагу і психолого-педагогічні дослідження, в яких містяться численні матеріали з проблем декоративно-прикладного мистецтва (Л. Виготський, Д. Ельконін, Р. Жуковська, О. Запорожець, Б. Йєменський, Л. Обухова, Е. Флеріна).

Особливо цінним для  розуміння таких понять як морфологія, функціонування декоративно-прикладного мистецтва, а також її естетична виразність важливими бачаться теоретичні дослідження на конкретному матеріалі історії (О. Авдєєв, М. Бахтін, П. Богатирьов, Ю. Лотман, О. Найден, В. Пропп, Б. Смірнов) та мистецтвознавчі роботи (М. Бартрам, О. Бакушинський, Г. Блинов, М. Бахман, О. Бенуа, М. Грушевський, І. Дайн, Г. Локуцієвська, І. Макарова, О. Найден, Т. Перевезенцева, С. Ханемен), в яких показаний генезис та основні етапи розвитку декоративно-прикладного мистецтва. У роботах зазначених авторів виділяється художня специфіка декоративно-ужиткового мистецтва.

 Значний інтерес викликають роботи з етнології, де розкривається роль декоративно-прикладного мистецтва у соціалізації дітей, у залученні їх до світу дорослих серед різних народів і племен (І. Кон, М. Мид, Л. Павлинська, Б. Рибаков, В. Харузіна). У цих дослідженнях піднімаються такі питання, як форми і засоби виховання дітей у різних народів, зв'язок декоративно-прикладного мистецтва з досвідом, традиціями, віруваннями народу.

Доцільно підкреслити, що проблема "педагогізації" іграшки  хоч і має давню історію, ніколи раніше не стояла так гостро, як у наш час. Згідно висновків учених-психологів (Л. Виготського, П. Гальперіна, А. Запорожця, Д. Ельконіна, О. Леонтьєва), розвиток дитини відбувається шляхом соціального наслідування, надбання досвіду, накопиченого попередніми поколіннями, причому вирішальну роль у цьому присвоєнні (привласнені) відіграє практична діяльність самої дитини, направлена на опанування духовної та матеріальної культури. Декоративно-прикладне мистецтво у цьому процесі виступає як суттєвий компонент культури, об'єкт діяльності дитини, який значною мірою визначає її розвиток.

У сучасних психолого-педагогічних дослідженнях (Н. Ветлугіна, О. Запорожець, Р. Жуковська, Д. Ельконін, Т. Локупієвська, Г. Маркова, С. Новосьолова, Н. Подд'якова, О. Фонарьовська та ін.) важливе значення надається декоративно-прикладному мистецтву як засобу організації дитячої діяльності.

Так, Д.Ельконін висунув гіпотезу про виникнення та пріоритетність декоративно-прикладного мистецтва. Ця гіпотеза вперше дозволила розглядати декоративно-прикладне мистецтво як засіб передачі дитині суспільного досвіду, розвитку орієнтування дитини у різних видах життєдіяльності та взаємовідносинах з дорослими.

Аналіз мистецтвознавчої, етнографічної, психолого-педагогічної літератури дозволив зробити висновок, що декоративно-прикладне мистецтво є об'єктом дослідження у багатьох країнах світу. Це Італія, Естонія, Німеччина, Чехія, Франція, Польща, Росія, Японія та ін. У цих країнах декоративно-прикладне мистецтво активно вивчають, репродукують, створюють музеї декоративного мистецтва, проводять серйозні дослідження змістів та психолого-педагогічних впливів національно-традиційних виробів декоративно-прикладного мистецтва на розвиток особистості, випускають численні монографічні, науково-популярні, педагогічні видання.

Розглянемо і ознайомимось з мистецтвом виготовлення виробів  різних видів декоративно-прикладного  мистецтва.

Вишивка — найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів.

У розробці класифікації (ділення за певними спільними  ознаками) і типології (ділення на групи, що відбивають суттєві відмінності) вишивки дослідники йшли за виразними  основними ознаками: матеріал і техніка, орнамент, композиція, колорит, функціонально-практичне призначення.

Матеріали зумовлюють художній рівень твору. Згідно з призначенням вишивальні матеріали поділяються на два типи: 1) основа, на якій вишивають,— вовняні, лляні, полотняні, домашнього виробництва тканини, шкіра, сукно та пізніше — тканини фабричного виготовлення: перкаль, коленкор, батист, шовк, шкіра та ін.; 2) матеріал, котрим вишивають: нитки ручно-прядені -  лляні, конопляні, вовняні та нитки фабричного виготовлення; металеві, золоті та срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металеві пластинки. Вишивальні матеріали поступово вдосконалювалися. Так, на зміну ручнопряденим приходили нитки фабричного виготовлення. Для окремих компонентів одягу та інтер'єрних тканин використовували інший матеріал. Полотняний одяг переважно вишивали лляними, вовняними, ручнопряденими нитками, бавовняними фабричного виготовлення; вовняний — вовняними нитками фабричного виготовлення; кожухи — вовною, сап'яновими стрічками, шовком тощо.

Творча винахідливість, сила художньої фантазії виявлена у різноманітних способах використання вибілених і невибілених ниток, рецептів фарбування лляних, конопляних, вовняних вишивальних ниток природними і хімічними барвниками.

Часто для вишивання  одного візерунку використовували лляні вибілені нитки, нитки з сірявим, охристим відтінком, бавовняні нитки, вовняні нитки ручного прядіння й фабричного виготовлення, металеві золоті й срібні нитки, бісер тощо. Вишивання різними за якістю й структурою шовковими, вовняними нитками посилювало рельєфність візерунків, їх об'ємно-просторове звучання.

За матеріалом вишивки  поділяються на основні типи: лляна, вовняна, шовком, золотом (сріблом). Загальнопоширене в усіх районах України поєднання матеріалів лежить в основі поділу вишивок на окремі підтипи: золото-шовкова, вовняна тощо.

Техніка. Українська народна вишивка славиться багатством технічного виконання. Безперечно, слово вишивка походить від слова шити. На думку дослідників, давня назва вишивки — «шити», «шитво», «шов». У народній термінології вишивка ще й зараз називається «нашиттям», «пошиттям», «розшиттям», «прошиттям» тощо.

Шити, вишивати — це різними  способами протягати, закріплювати нитку, заволочену в голку, наносити стібки на тканину або шкіру. Від того, як ці стібки прошивали тканину, як вишивальна нитка лягала на основу, через які проміжки (скільки ниток основи), чи були стібки прямими, нахиленими чи скісними, натягнутими чи вільно постеленими на тканині,— залежали відмінності, специфіка виконання.

Результати аналізу  збережених зразків вишивок X—XII ст. орнаментального й образотворчого гаптування (вишивання золотом, сріблом, шовком) дає змогу виділити такі техніки, як «прокол», «шов по формі», «шов в ялиночку», «шов в прикріп». Техніка гаптування «в прокол» полягає в тому, що металевою ниткою проколюється основа тканини і на лицьовому боці стеляться стібки. Різноманітність густоти і напрямок їхнього розташування створюють привабливу неоднорідність структур окремих елементів, мотивів та форм.

Технікою «шов по формі» (скісними стібками застелювались заокруглення, хвилясті обрамування) та технікою «шов в ялиночку» — поверхневим нанесенням зустрічне скісних стібків зображувалися галузки, вузькі стрічки.

Техніка «в прикріп» полягала в тому, що металеві нитки щільно накладали одна біля одної на тканину і пришивали до основи тканини шовковими нитками. Такою ж технікою виконувалася вишивка перламутром, коралами, бісером, шкіряними стрічками, вовняними шнурами тощо. У XVII ст. була поширена техніка «в прикріп» по м'якій підстилці, коли під металеві нитки підстелювали м'які лляні, шовкові, а також техніка «у прикріп» по твердій підстилці, коли під металеві нитки, підкладали картон. В українському сюжетному гаптуванні ці техніки можна побачити на плащаницях, ризах, покровах, завісах тощо. Художнє звучання підсилювалося введенням дрібненьких-скісних стібків на підстеленні — «шов по мотузці», прямих стібків часто в шаховому порядку — «панцерний шов». У сюжетних зображеннях — обличчя, руки — вишивали шовковими нитками плоскісно, густо, гладенько застеляючи площини різними, згідно з формою, стібками.

Упродовж століть домінуючими  способами вишивання було нанесення  вишивальною ниткою прямих, скісних, зустрічно-скісних стібків. Ці три способи накладання розвивалися по-різному в певних середовищах, у творчості вишивальниць у поміщицьких, дворянських, монастирських, міських майстернях та в народній творчості.

Результати аналізу  датованих вишивок XVII—XIX ст., виконаних ручнопряденими лляними, вовняними нитками тощо, дає змогу виділити два основних методи нанесення стібків вишивальної нитки на основу: двосторонній і односторонній.

Двосторонньо на тканину  наносяться стібки такими техніками: перебір, штапівка, «позад голки», двостороння  гладь, стебелевий шов, соснівка, штапівка, різні техніки виколювання, вирізування, мереження, рубцювання, обметання тощо. Вони відомі в усіх областях України, але вирізування набуло особливого поширення на Полтавщині, а штапівка — на Вінниччині.

Не менш різноманітні на території України і техніки  одностороннього вишивання, тобто нанесення вишивальних стібків з виворотного або лицевого боку тканини. Вишивання з виворотного боку (низинка, занизування) — це послідовне протягання вишивальної нитки від одного кінця тканини до другого, під час якого застеляється певна кількість ниток основи поперемінне один раз — з виворотного, а другий — з лицевого боку. Внаслідок цього на виворотній стороні тканини утворюється візерунок зворотний, тобто негативний тому, що є на лицевій стороні. Відома поперечна, поздовжня, із замочками, «розквітчана» низинка.