Формування творчої активності молодших школярів засобами декоративно-прикладного мистецтва

Техніка воскового розпису  трубочкою — найдосконаліша. Вона дає змогу проводити рівномірні лінії різної товщини і найскладніших задумів орнаменти та зображення. Писанки, виконані цією технікою, переважно багатоколірні і відзначаються витонченим ювелірним декором. Народні майстри, що опанували унікальну техніку багатоколірного воскового розпису писанок, і сьогодні працюють у селах Космач, Замагорів на Гуцульщині.

Типологія писанок. Писанки можна класифікувати за техніками розпису: крашанки, дряпанки, шпильчасті та ін. Їх можна розрізняти за типами композиційного поділу сферичної форми яйця на відповідні «меридіани» і «паралелі». Однак виділити писанки за функціональними відмінами немає змоги, бо функціональних різновидів просто не існує. Писанки — це магічний, символічний предмет — знак весни і пробудження життя з усіма його циклічними атрибутами: народження, зростання, цвітіння, плодоношення і відмирання.

Іграшка – один із видів  народної творчості (декоративно-ужиткової  діяльності людини).

Народна іграшка належить до групи ремесел, в яких творчий  і виробничий процеси займають приблизно однакове місце [93].

 Іграшки багатьох  країн і континентів різні  та своєрідні, але у них є  загальні особливості, які дозволяють  широко використовувати народні  іграшки у творчому розвитку дитини. Саме через спрощені іграшки-знаки дитина пізнає світ, навчається мислити узагальненими поняттями і яскравими образами, врешті вона приєднується до одного з джерел народного мистецтва [6].

Історія народної іграшки  сягає глибини століть, її еволюція нерозривно пов'язана з духовним і мистецьким розвитком українців [6, 30, 41, 78].

Першими прототипами  іграшки на Україні вважаються фігурки, виявлені на пізньопалеолітичній стоянці  в с. Мізин Корейського району Чернігівської області. Вони являють  собою узагальнені жіночі постаті, а також маленькі анімалістичні фігурки вовка або собаки, виготовлені близько 25 тисяч років. Всі ці зооморфні фігурки, ймовірно, мали також обрядове, тотемне значення, а тому їх загалом можна віднести до культової пластики малих форм і лише опосередковано пов'язати з іграшкою, точніше з її прадавніми витоками

Особливої доскональності вироби з глини (посуд, фігурки) досягають  у період трипільської культури (ІV-ІІ тис. до н.е.). Зароджується керамічна дрібна пластика жіночих статуеток у сидячій позі, витончених стоячих жіночих постатей, а також різноманітних фігурок тварин (бики, корови, вівці, барани, коні). З'являються ліпні порожнисті фігурки пташок (могильник с. Високе Бродівського району Львівської області), що згодом трансформуються на зооморфні іграшки-свищики.

Особливий інтерес становлять керамічні яйцеподібні тарахкальця, моделі житла трипільців із деталями інтер'єру, розписом білою та чорною фарбою по червоному глиняному тлі.

Найдавніші іграшки  Київської Русі виявлені при розкопках  Донецького городища (у районі Харкова). Тут була знайдена майстерня, де виготовлялися глиняні фігурки (ХП-ХШ ст.). Фігурки бика, ведмедя, собаки, птаха, кішки, людини, знайдені тут, не набагато відрізняються від іграшок більш пізнього періоду. Подібні ж фігурки Х-ХІІ ст. були знайдені у Новгороді, Києві. Птахи, коні, різноманітні свистунці були виконані дуже примітивно, грубо та міцно, тоді як фігурки жінки з дитиною на руках зроблені більш дбайливо. Деякі з них мають вушка для підвіски. Все це дає право думати, що перші були іграшками, а останні, очевидно, мали ритуальне призначення, може бути, підвішувалися як обереги біля дверей.

 Цікаво, що на зламі  ІХ-Х ст. керамічна справа у  Київській Русі перетворюється  у ремесло. Приблизно з цього  часу починаються значні зрушення  давньоруської кераміки в її художньому розвитку. Форма виробів стає різноманітнішою. Одночасно розвивається їх декорування орнаментами. Найбільш типовими візерунками були паралельні, концентричні, прямі або хвилясті лінії, які наносились загостреною паличкою. У декоруванні виробів почали використовувати багаті за кольорами глазурі та ангоби, що було великим досягненням Київської Русі.

У ХІV-ХV ст. найбільш широко застосовувалось декорування по сирій поверхні з допомогою різних інструментів та штампів. При цьому утворювався злегка заглиблений виразний орнамент із рівних або хвилястих ліній, решіток, рисок, зубців.

Поряд з цим з'являються  іграшки, випалені в окислювальному вогні. Вони мають світлий рожевий  чи жовтий колір із пензлевим розписом, виконаним червоною або коричневою глинами.

В іграшці цінується не стільки витонченість, скільки простота і щирість. Підвищений інтерес до природи, викликаний новим стихійно-матеріалістичним світоглядом, що народився у боротьбі з середньовічним релігійно-аскетичним світосприйняттям, виявляється у неповторному багатстві орнаментації, яка блискуче поєднується з формами іграшки.

Накопичивши великий  художній і технічний досвід, українська іграшка у кінці ХІ – на початку XVII ст. здобуває художню самостійність.

Іграшки з глини – один із своєрідних видів побутової скульптури. Вони сполучають у собі всі якості пластичного мистецтва: конструктивність форм, лаконічність виразу, простоту технічної обробки, майстерне володіння матеріалом і знаряддям, виразне й безпосереднє сприймання художнього образу. Виготовляли іграшки з глини майже у всіх гончарних осередках переважно жінки та діти гончарів [82]. Вони виліплювали їх для себе і для сусідів, а з окремих визначених центрів, таких як Опішне, Бубнівка, Адамівка, Вишнівець, Стара Сіль іграшки вивозили на ярмарок.

У кожному іграшкоробному осередку були своєрідні місцеві  особливості, традиції ліплення та розпису. Наприклад, для жіночих фігурок  із Опішного Полтавської області  характерні низькі дебелі постаті з  півнем під пахвою.

Усі анімалістичні пустотілі іграшки були водночас і свистунами. Резонатором служив циліндричний корпус для тварин і яйцеподібний для пташок. Тварину або пташку розрізняли переважно за формою голови: коник, бичок, баранець, коза, півник.

На Поділлі керамічні іграшки  виготовляли більше ніж у десяти осередках. Серед них найвідоміші: Бар і Бубнівка – Вінницької області.

У 20-30 роках традиційні дитячі іграшки виготовляли майже  у всіх гончарних осередках, але найбільшого значення здобули Опішне, Ічня, Адамівка, Бубнівка, Косів.

У 50-60 роках зменшується  кількість центрів з виробництва  іграшки. Керамічні іграшки виготовляли  опішнянський завод, керамічні майстерні  Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування, а також гончарі сіл Адамівки, Бубнівки, Великого Купиця,             м. Косова.

Найбільшим центром  керамічних іграшок було смт. Опішне. Традиційні зооморфні свищики виготовляли  у смт. Вишнівець, а іграшковий посуд "монетки" – у с. Гончарівка Тернопільської області. У прикарпатських осередках гончарства іграшки не набули значного поширення.

У 70-80 роках відбувається занепад багатьох гончарних осередків, у них припиняється виробництво  народних іграшок. Та все ж важливими  корінними центрами і по сьогоднішній день є Опішне, Бубнівка й Косів [20, 52, 70]

Своєрідну категорію  іграшок становлять ритуальні у  минулому іграшки з тіста. Нині значно менше місць, де зберігається традиція сезонного виготовлення фігурного печива з тіста – ластівок, голубів, зайчиків, оленів, корів. У 1960-1980 роках таке печиво робили (для себе і на продаж) в окремих місцевостях Поділля, Полтавської, Львівської та Івано-Франківської області. У сім'ях, де живуть фольклорні традиції із цими іграшками розігрують невеличкі сценки під співаночки про зайчика, вовчика, свинку [49].

Звичай пекти фігурки  з тіста дуже поширений на Україні. Пов'язаний він з різними народними  святами. Напровесні випікали "жайворонки" або "сороки" –невеличкі булочки  з тіста, формою схожі на птаха  з широким пишним хвостом. "Жайворонками" обдаровували дітей, які вітали людей з весною і співали "веснянки" [30, 93].

Окрім цього слід сказати про давній звичай виготовлення всіляких казкових фігурок із незвичайного для ліплення "матеріалу – сиру. Цей різновид народної творчості поширений у Карпатах, на Прикарпатті. [35, 50, 93].

Ліплення фігурок не становить великих технічних  труднощів, але вимагає від майстра  фантазії й творчої винахідливості. Цікава технологія створення сирних іграшок. Підігріте молоко заправляють  так званим молочним квасом. Коли сир  звурдиться, сироватку зливають. Лишається біла. Саме з неї роблять іграшки. Щоб матеріал був еластичнішим, його заливають окропом. Майстриня бере свіжий сир і дуже швидко, поки він не прохолонув, виліплює іграшки. Сирну масу витягують на тоненькі ниточки, зв'язують вузликами, скручують і прикрашають фігурки тварин. Їх роблять з окремих частин. Виготовляють коника, вершника, сідло, рушницю, потім усе це за допомогою тоненьких ниточок прив'язують і з'єднують в єдине ціле. Коли фігурка готова, її вмішують у холодний соляний розчин, потім підсушують на печі, іноді підфарбовують, розписують за допомогою загостреної палички дрібними геометричними узорами – низками цяточок, хрестиків, кружечків.

Іграшки з сиру бувають  великі й дрібні, орнаментовані її неорнаментовані однак кожна місцевість має свої пластично-стильові особливості, кожна майстриня по-своєму відчуває матеріал, форму, образ. Образи, які створюють майстри-іграшківці, попри їхню умовність і стилізацію, відображують дійсність, сповнені лагідного гумору, теплоти і щирості. Серед відомих майстрів – Юстина Якиб'юк, Марія Матійчук, Марія Кошевко, Марія Шатрук, Ганна Грепиняк, Докія Хим'як, Параска Копчук, Настя Іщук.

Майже по всій території  України було поширеним виготовлення ляльок із соломи, трави, очерету, льону, конопель, кукурудзи, головок маку, кори моху, гілочок і листя [93, 105]. В окремих місцевостях і понині їх роблять способом зав'язування та накручування, дещо схожим на той, яким виготовляли вузлові ляльки. Це здебільшого забавлянки та обереги, що їх роблять при нагоді дорослі або самі діти. Часто вони є атрибутами різних дитячих забав.

Одним із найпоширеніших типів українських народних ляльок є вузлові ляльки [93], яких виготовляли на території Київщини, Полтавщини, Черкащини. їх робили способом крутіння, завивання, перев'язування. Крім внутрішньої вузлової основи (хустка, напхана ганчір'ям і зав'язана у вигляді голови – єдиної об'ємної частини), спільною прикметою цих ляльок є обличчя із хрестом, набраним із різноколірних або однотонних ниток таким чином, що посередині утворюється ромб або квадрат.

Ці яскраві, розмаїті декоровані ляльки, за відомостями, робилися взимку та на початку весни. Вони уособлюють образи наречених в обрядовому вбранні (у місцевих варіантах) та матерів  з діточками. Вузлові ляльки належать до так званих неодягнених ляльок. Ляльки, виготовлені на решті території України, вдягнені, їх одяг спеціально кроїться й шиється. Ці ляльки значно більш натуралізовані, часом із документально відтвореним у мініатюрі місцевим одягом та етнічно характерними рисами облич, вишитими або намальованими.

У прикарпатських та карпатських  селах ляльки — дитячі іграшки  характерні майстерно зробленою вишивкою та традиційними прикрасами (коралове намисто, дукачі, селянки). До того ж у селах Карпат робилися на продаж великі декоративні ляльки з витонченою на верстаті дерев'яною основою, вдягнені у майже точні копії гуцульського святкового вбрання старих часів.

Граючись такою лялькою  або намагаючись її зробити, дитина засвоювала перші уроки народної культури, знайомилася з основами пластичних та декоративних місцевих традицій.

Міцний зв'язок із традиціями народного життя виявлявся у  виготовленні народних іграшок з  дерева [49]. Найбільш відомий центр  дерев'яної іграшки – Яворів Львівської області. Їх виготовляли з явора, липи_: осики, верби, сосни, рідше з бука і груші. Окремі деталі, відмінні за конструкцією і розмірами, вирізували пилкою з відповідного дерева.

В Яворівських народних іграшках особливо цікаві коники. Основні  конструктивні частини їх: підставка у вигляді прямокутної горизонтальної дощечки, дві осі, чотири колеса і коник. Голова коника з виступаючим лобом у вигляді трикутника, спина без вигинів, корпус не заокруглений, ноги прямі, чотиригранні. Коники вільно розміщені у просторі. Це зображення дещо фантастичне, зрозуміле дітям, пов'язане із задумом дитячої гри, вигадкою, казковістю. Декоративні якості іграшок підсилював розпис. Виконаний на природному кольорі дерева, що характеризується не перевантаженістю і доцільністю. Легкими мазками на поверхню коників, візочків наносяться рослинні мотиви верхівки розетки.

Інший вид дитячих  іграшок – колиски для ляльок. Вони мали профільовані і розмальовані бічні сторони – "бочки" і  ніжки для гойдання – "ходила". Принцип розпису подібний для коників.

На стінках малювали вербівки, цяточки і концентричні кола-сонечка. Основну роль відігравав світлий природній колір деревини, на якому чітко виділявся традиційний червоний або темно-зелений орнамент.

Яворівські майстри  виробляли для дитячої гри  також сопілки, крісла, дивани-"бамбетлі". Конструктивно-композиційне трактування цих маленьких іграшок висотою до 8-10см подібне до справжніх меблів, що побутували в яворівських хатах.

Меблі-іграшки розписували  переважно на спинках верхівками, що надавало їм особливої живописності. З такими світлими і радісними меблями приємно господарювати дівчаткам, розставляти, комбінувати залежно від задуму гри.

Інші типи іграшок  – сопілки, скрипки, дзиґи – виготовляли  згідно з традиційною технологією  й декоруванням.