Теорія аграрних відносин та аграрна політика

Ураховуючи рівень корупції в Україні, зловживання владою та розкрадання державних коштів чиновницьким апаратом, можна впевнено сказати, що в умовах уведення ринку землі їх дія значно посилиться, а гаманці з грішми потовщають.

По-друге, скупка землі та формування касти земельних рантьє теж є реальним ризиком. Так, існує справжня можливість через масову скупку чи узаконення прав власності на землі легко отримати ділянки, а потім здавати їх  в оренду і безбідно  жити тільки на доходи від неї. Навіть за умови необхідності надання підтвердження наявності законного походження суми більше п'ятдесяти тисяч гривень при покупці землі, що пропонується в урядовому законопроекті явно недостатньо, так як його можна легко обійти. Тобто виникне своєрідний прошарок рантьє. Половинчатою є пропозиція обкладати податком доходи, що отримуються від здачі  землі в оренду  в обсягах, наприклад, більше 15-20 гектарів з обмеженням площі землі на одну особу в залежності від природно-сільськогосподарської зони.

Поки що в урядових законопроектах, представлених до розгляду Верховною Радою України, чітко простежується лінія на забезпечення інтересів олігархічних кланів. Так, у них прописана норма згідно з якою одна особа може купити до 2100 гектарів. Тобто для родини, у якій хоча б є три особи, це вже більше 6 тисяч гектарів земельних угідь. А фермер з родиною, навіть за наявності сучасної техніки і при забезпеченні необхідної сівозміни, може самостійно обробити лише 200-300 гектарів земельних угідь.

Таким чином, ділянка землі перетворюється у таку, де на виробництві можуть бути задіяні до сотні найманих працівників. А це ще один крок, в умовах нашого нерозвиненого ринку, до появи латифундій. Очевидно, що українська держава яка відстоює інтереси цієї групи людей нічого іншого робити не збирається і пропозиція автора статті обмежити максимальну норму угідь на одну особу від 200 до 400 гектарів є утопічною.

По-третє, слід ураховувати, що в наших умовах з виникненням ринку землі з пануванням купецького та лихварського капіталів неминуче буде розвиватися таке явище, як рейдерство. За відсутності на сьогоднішній день чіткого єдиного реєстру прав власності роздача земель селянам уже призвела до масових випадків шахрайства в різних регіонах України. Немало  випадків, коли на одні і ті ж самі земельні ділянки управліннями земельних ресурсів були видані декілька актів на право їх володінням, а реєстри та вся відповідна документація з таких управлінь зникала, що давало можливість передати, за відповідне винагородження, земельні ділянки «потрібним» людям. Кому – здогадатись не дуже важко.

Слід враховувати, що після формування єдиного земельного кадастру, робота над яким буде тривати ще багато років, таке стане неможливим. Тому «реформатори», поспішаючи передати у власність пануючих верств основну частину земель, заявили, що зараз для прозорості процесу приватизації буде надана інформація про основні характеристики земельних ділянок, але … без повідомлення про їх власників. Це наводить на досить сумні роздуми. Адже, при повній інформації про землю і її володарів значно знизяться ризики рейдерських захоплень земельних ділянок, а значить загальмуються темпи її примноження невеликою частиною населення.

По-четверте, процес знищення українського села пов’язаний з рядом причин, таких як перехід найкращої землі у власність багатіїв, скороченням строку  довгострокової оренди за сплату землі від 20 років до 5 років, коли половина суми при цьому має бути оплачена зразу. Очевидно, що земля, яка опиниться в руках наших олігархів та осіб до них наближених, суттєво ускладнить прихід на неї наших фермерів (так як умов, в першу чергу економічних, для нормального розвитку вітчизняного фермерства в даний час, практично, немає), а це, відповідно, відкриє дорогу для проникнення в галузь іноземного капіталу із викачуванням останніх соків з української землі та завершенням повної руйнації соціальної сфери села. Адже гроші за сплату оренди у закордонних фермерів, на відміну від наших є, а земельному власнику байдуже, хто буде їх платити. Головне, щоб вони надходили у значній кількості і, бажано, без затримок. Як показує сучасний досвід, високопродуктивна техніка як і технології дійсно прийдуть, але будуть в основному задіяна людьми інвестора. Закордонного інвестора будуть цікавити доходи від землі, а не соціальна сфера села. Досить згадати новий стан соціальної інфраструктури міст, коли власність державних підприємств перейшла до нашого, вітчизняного капіталу.

По-п’яте, втрата селянами землі внаслідок економічної політики уряду реальна, як ніколи, при відсутності прогнозованої ефективної і сталої політики підтримки сільгоспвиробників. Зараз вона є, але переважно надається агрохолдингам, хоча здоровий глузд повинен був би спрямовувати її ОПГ. Втручання ж уряду в рух сільгосппродукції та цін на неї поки що більше провокує збитки, особливо малим та середнім аграрним товаровиробникам, які потенційно можуть використовувати землю в якості застави під банківські кредити. Зрозуміло, що подібна ситуація виникає в результаті поганих природних умов чи дискримінаційних дій уряду по відношенню до аграріїв призведе до того, що таким підприємствам покривати свої витрати буде нічим і земля закладена у банк буде відбиратися у якості  застави.

Виходячи з вище наведеного, підведемо підсумки деяких можливих перспектив, що вимальовуються в найближчі часи з прийняттям Закону «Про ринок землі» в запропонованому зараз варіанті .

В українських умовах, враховуючи найбільші в Європі розміри  угідь та ріллі, поява та функціонування великих вертикально інтегрованих аграрних компаній – процес цілком об'єктивний та позитивний, але далекої перспективи. Тому з цим положенням автора можна повністю погодитись, але з відміченим вище застереженням. Так розвивається більшість розвинених країн світу.

Однак, і це головне, за умови, що результати виробництва підуть  на інтереси всього населення України, а не на мізерну його частину представлену двома десятками сімей та агробаронів. Необхідно максимально сприяти розвитку малих та середніх агровиробників з відповідною спадкоємною економічною політикою українських урядів з протидією формуванню касти земельних рантьє, прозорим земельним кадастром. Правда, кому він буде потрібен, коли його планують завершити до 2020 року, коли всі ласі шматки землі опиняться у руках відомих людей.

Зараз, без ретельно виписаного законодавчого закріплення механізму захисту прав та обов'язків орендарів та орендодавців, обмеження строків оренди сільськогосподарських земель до 5 років, без жорсткого контролю з боку держави, спрямованого на збереження та зростання їх родючості, неможливо підняти сільське господарство України.

Однак з упровадженням приватної власності на землю і відповідного йому ринку землі вже з 2013 року суспільство може зіткнутися з кричущим розшаруванням мільйонів українських селян, які залишать своїх нащадків без права обробляти свою землю, та однією-двома сотнями аграрних баронів, що контролюватимуть переважну частину українських земель. Те, що такий розвиток подій не сприятиме політичній та соціальній стабільності в Україні, то це безсуперечно.

 З вище наведеного видно, що формування ринку землі в нашій державі є однією із найскладніших, заплутаних та найсуперечливіших проблем аграрної реформи. Питання далеко не теоретичне і від його вирішення буде залежати як доля української землі, так і України.

Система аграрних відносин, як було вказано раніше, має свої особливості, які суттєво її модифікують. Тому дослідження аграрної структури, як важливого сегмента суспільства потребує знання як проблеми власності взагалі, так і особливостей її дії в аграрному секторі. Крім того, перед аналізом зазначеного питання, необхідно враховувати трансформаційний стан суспільства, у якому ще зберігаються великі напластування доринкових форм, що особливо  притаманні аграрному сектору так і специфіку українських умов як-то у вигляді менталітету нації, її культури, образу мислення і т.п.

Тому уточнимо поставлене питання і розберемося з усім цим по порядку. Ми вважаємо, що складність питання, перш за все, криється в досить примітивному тлумаченні самого поняття «власності» так і того, що з нею пов’язане. Так, у багатьох  посібниках з політичної економії власність розглядають або як складовий елемент економіки, або ще гірше як її основа. Крім того, частина науковців досі не розрізняє таких понять як «власність», «право власності» та «юридичні закони». Наслідком безладу в цих питаннях є плутанина відносно власності на землю та її можливих форм та наслідків.

Спробуємо розібратися  із питанням власності як політекономічної категорії взагалі без вирішення  якого неможливо нічого зрозуміти відносно форми власності на землю. Потім перейдемо до її специфіки в доринковому та ринковому суспільстві та нарешті, функціонування та наслідки зміни в різноманітних формах власності на землю із урахуванням як  позитивних, так і негативних сторін кожної із форм від приватної до суспільної.

Нагадаємо, що власність  як політекономічна проблема зовні  предстає як ставлення людини до речі, яка реалізує себе через вкладання волі або в іншу людину або мертву річ. Залежно від того, куди вкладається воля можна виділити дві системи відносин - позаекономічну (доринкову) і економічну (ринкову). При вкладанні волі людина в людину виникає система позаекономічного примусу або особистої залежності людей. Найбільш яскраво вона проявляє себе в системі відносин рабовласництва і феодалізму.

Коли воля вкладається  в мертву річ, утворюється система ринкових відносин, яка досягає розвиненого стану з появою промислового капіталу. Елементарною формою цього є мінова вартість, в якій відображається не тільки пропорція обміну, а і сила купівельної спроможності людини, що її здійснює. Звідси обмін – це не стільки купівля речі, скільки юридична зміна її власника. Причому, чим сильніше буде бажання купівлі, тим більша буде пропорція обміну і навпаки.

У буржуазному суспільстві, яке ще називають громадянським, основним регулятором економічних відносин є ціна. Вона регулює пропорції обміну, а також викликає у зв’язку зі зміною права, в обміні чітку фіксацію, юридичних законів, що захищають як самих людей, що беруть участь в обміні, так і все суспільство. Таким чином у свідомості людей ці економічні закони обміну фіксуються у праві  власності, яке зовні предстає як закріплене в юридичних законах. Причому, останні можуть як відповідати економічним відносинам, так і ні.

Наприклад, можна зафіксувати суспільну власність на землю у вигляді загальнонародної і прийняти відповідні юридичні закони. Однак якщо система об’єктивних відносин у суспільстві не буде їм відповідати то такі «юридичні закони» «працювати» не будуть, так як право власності буде відповідати об’єктивним відносинам між людьми, а не прийнятим у країні юридичним нормам. Звідси при нерозвиненому ринку буде реалізуватись система феодальних відносин як відповідне цим відносинам «право власності» феодального типу.    

Чому так буде, стає зрозуміло, якщо згадати, що права власності виступають у вигляді пучка прав, де кожне з них обов’язково повинно мати умовою отримання доходу.

Назвемо їх:

1. Право володіння.  Тобто право контролю над благами.
2. Право використання. Право користування корисних властивостей благ для себе.
3. Право управляти, тобто, хто і як буде використовувати блага.
4. Право на доход.
5. Право суверена. Право на відчуження, споживання та використання благ.
6. Право на безпеку. Право на захист від експропріації та стихійного лиха.
7. Право  на передачу благ у спадок.
8. Право на безстроковість володіння благом
9. Заборона шкідливого використання
10. Право на відповідальність у вигляді відшкодування
11. Право на залишковий характер.

Тому, якщо ці права не сертифіковані та належать одній особі, наприклад, голові колгоспу у бувшому СРСР, або українському сільськогосподарському баронові в сучасній Україні, що суть справи не міняє, то він отримуючи весь пучок прав і буде виступати як феодал або пан на українській землі. При відсутності розподілу між людьми або державою 9-го права при посіві, наприклад, ріпака, збитки землі від його використання не будуть відшкодовані та т.п. Тому, якщо головним питанням є збільшення товарності виробництва, тобто ринок сільгоспродуктів, а не землі, то форма власності на землю не буде мати визначального значення. Про це, до речі, і писав К.Маркс у своєму «Капіталі»[56]. Останнє підтверджує і досвід деяких країн від дуже розвинених до тих, що зараз нарощують обсяги сільгосппродукції.

Звідси головне завдання буде полягати у пошуку раціонального розподілу (через продаж) прав власності. Тоді ринок виникне сам по собі. Визначені права через дію ринку зразу ж покажуть, кому краще їх  придбати, і за яких форм господарювання, яку власність краще встановити для збільшення товарності продукції. Причому, вона не обов’язково повинна бути приватною. Достатньо згадати досвід сучасного Китаю.

Таким чином, виникає велике питання  про прогресивність масового встановлення приватної власності на землю і обороту сільськогосподарських земель як прогресивного кроку. Куди ми спішимо? Як найшвидше віддати безцінне надбання українців у руки великого  капіталу, а потім іноземців?

Тепер звернемося до аграрних форм власності. В аграрній економічній науці  виділяють форми власності на землю, що наведені нижче.

1. Общинна форма земельної власності. Вона є історично висхідна. Її суть виявляється у праві кожного члена общини користуватися загальною землею згідно зі встановленими правилами, але тільки до того часу, доки людина є членом общини. Прикладом цього може бути общинне землеволодіння у Царській Росії. В багатьох країнах до такої форми власності відносять гірські пасовища, що належать мешканцям однієї сільської общини. В сучасних умовах зазначена форма відновлена в Росії для народів Півночі, які займаються оленярством та іншими промислами.

2. Приватна земельна власність – власність, що переважає і домінує в аграрному секторі країн світу. Наприклад, наприкінці ХХ століття частка приватної земельної власності становила у Німеччині і Великобританії – 61%, Іспанії – 73%, Італії та Данії – 81%, США – 47%, а в Австралії – понад 95%. Приватна власність на землю містить три складові: землеволодіння, землекористування і землерозпорядження. Землеволодіння – це право утримувати об’єкт у своїй власності. Землекористування – це можливість використовувати корисні властивості об’єкта, отримувати з цього доходи чи інші вигоди, закріплені законом. Землерозпорядження – це право на відчуження землі, її продаж, дарування, передання в оренду тощо.