Теорія аграрних відносин та аграрна політика

Третім фактором виробництва є капітал. Він представляє засоби виробництва та знання. В СРСР до 70% сільськогосподарської продукції вироблялась за рахунок механізації. Зараз ця частка знизилась до 40% і на неї припадає виробництво 61% валової продукції. Значну частину матеріальних благ цього сектора і сьогодні продовжують створювати особисті підсобні господарства громадян, де частка ручної праці ще більша. 

За роки розбудови  в українському аграрному секторі відбулась суттєва деградація його матеріально-технічної бази. Вартість основних засобів виробництва знизилась у 2 рази, будівель та споруд – в 2,6 раза, забезпеченість сільськогосподарською технікою – в 2,5 – 5,4 раза. Інвестиції в основний капітал складають 5,7% від загальної суми в економіку, де 1,8% - закордонні інвестиції. Питома вага амортизації в структурі витрат скоротилась до 5,2%.

Більшість тваринницьких  ферм не експлуатується, а їх матеріальна база майже зруйнована. Будівлі та споруди вартістю 17,9 млрд. грн. представлені, в основному, комплексами і фермами, які використовуються для втримування великої рогатої худоби лише на 10,9%. Зрозуміло, що в таких умовах не має ніякого сенсу відновлювати їх на старій основі. Тому необхідна їх модернізація, а вона потребує довгострокові фінансові бюджетні ресурси та довгострокові кредити. Однак ці можливості в умовах доринкового типу значно обмежені.

Важливим аспектом виробництва  є знання, що уособлюються у кваліфікації робітника. За часів Радянської влади відмічалось загальне поступальне зростання освітнього та кваліфікаційного рівня населення в Україні, в тому числі, і сільських жителів. Регулярно та планомірно велась підготовка та перепідготовка висококваліфікованих кадрів для села, починаючи від виробничих спеціальностей і до фахівців у галузі побуту, освіти, охорони здоров’я та культури тощо. Це дозволяло формувати висококваліфікованих працівників, те, що зараз називається основним капіталом.

Вступ України в СОТ  ставить перед нею завдання щодо зменшення підтримки вітчизняного товаровиробника в параметрах Світового співтовариства, на яке погодилась наша країна. Тому необхідно створити умови для отримання товаровиробниками доходів, які б забезпечили розширене відтворення сільськогосподарських підприємств, яке дасть можливість посилити їх конкурентоспроможність взагалі та вижити як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Останній, четвертий  фактор – це організація, пов'язана з усвідомленням ризику щодо з отримання комерційного прибутку. Однак прийняття цих рішень постійно натикається на відсутність у нашій державі антимонопольного захисту товаровиробників від промислового і фінансового капіталів, а також порушення законів про передачу їм частини майна і потужностей переробних підприємств. Це, в даний час, неможливо зробити через відсутність власних кооперативних підприємств і формування відповідних каналів збуту. З іншого боку, не має відповідного захисту від рейдерства і диктату сміжників-монополістів. У результаті рентабельність сільгосппідприємств залишається сьогодні значно нижчою, ніж при командно-адміністративній системі, коли діяли чіткі канали реалізації продукції за твердими цінами.

Вийти з цього складного  положення можливо лише за активної участі держави в регулюванні товарно-грошових відносин. За період так званого реформування галузі, коли увага була сконцентрована на проблемах власності, так і недоведеної до логічного кінця, стан товаровиробників різко погіршився. Вони продовжують працювати в оточенні монополістів, порушених виробничих та економічних зв’язків між сферами АПК. Суттєво знижується інвестиційна привабливість галузі. Багато сільських товаровиробників не в змозі відшкодувати навіть власних витрат на виробництво. Держава самоусунулася і в підтримці селян шляхом інтервенційної діяльності.

Виходячи з вище зазначеного, основну увагу треба приділити  забезпеченню умов розширеного відтворення в аграрному секторі економіки. Для цього треба створити комплексну Програму розвитку галузі на перспективу на державному рівні, яка б дозволяла знайти оптимальні шляхи об’єднання в справі забезпечення продовольством усіх укладів, які утворилися на селі. Причому, основним стратегічним завданням Програми повинен стати перехід від феодального принципу панування над працею до принципу обміну праці на працю, який втілює в себе основу капіталістичного суспільства. Однак прискорений розвиток ринкової системи (економіки) стане можливим лише за умов активної участі держави, яка створить умови для регульованого ринку через активну участь у цьому процесі потужних банківських і фінансових систем з направленням їх грошових ресурсів на вирішальні (пріоритетні) напрями розвитку сільського господарства.

Особливу увагу у даному питанні слід звернути на товарну пропозицію на аграрному ринку, яка, як було вказано раніше, визначається факторами виробництва. Нагадаємо, що пропозиція – це бажання і здатність продавців надати  товари і послуги для їх продажі на аграрному ринку. На ринку сільськогосподарської продукції має місце  індивідуальна і сукупна пропозиція. Остання складається з приватних пропозицій кожного окремого товаровиробника.

Як відомо з курсу мікроекономіки, шкала пропозиції показує прямий зв'язок ціни та кількості товару, який реалізує себе у вигляді закону пропозиції. Суть його полягає в тому, що виробники бажають виробляти і продавати більшу кількість свого продукту. Крім ціни, всі інші чинники, які визначають пропозицію є незмінними. Крім цінових чинників, на пропозицію активно впливають і нецінові: тривалість часового періоду виробництва, ціна взаємозамінюваних товарів, ціна на фактори виробництва, організація ринку, кількість господарств, які виробляють певний продукт, а також специфічний чинник, який діє у аграрному виробництві –  залежність від погоди.

Важливий фактор, що визначає положення і вигляд кривої пропозиції – полягає у вдосконаленні технологій в аграрному виробництві. Впровадження прогресивних систем обробітку ґрунту, вирощування тварин, допомагає знижувати витрати виробництва. Це, в свою чергу, дає змогу аграріям пропонувати свої продукти за значно нижчими цінами.

Іншим суттєвим чинником, що впливає на величину пропозиції, є ціни на взаємозамінювані товари. Якщо підвищується ціна на один товарозамінник, то пропозиція іншого замінника зменшується. Так, зменшення пропозиції, наприклад, свинини спричинене підвищенням цін на яловичину.

Наступний чинник пропозиції – це рівень цін ресурсів (землі, праці та капіталу). Зниження цін цих факторів виробництва здешевлює виробництво продукту, а, отже, товаровиробники можуть запропонувати його кількість за меншу ціну.                   

У багатогалузевих аграрних підприємствах для уникнення ризику надається перевага багатогалузевій спеціалізації. Якщо в них будуть виникати проблеми з обсягами виробництва чи цінами в одній галузі, то втрати можна компенсувати за рахунок іншої. В умовах обмеженості ресурсів аграрне підприємство за певних цін на продукт використовує виробничі комбінації, які дають змогу максимізувати прибуток. Так, при зниженні ціни на молоко, селяни будуть розширювати альтернативне виробництво, наприклад, відгодівлю свиней, а при зниженні ціни на курячі яйця – розводити м'ясні породи курей.

У короткий період підприємство не може збільшити пропозицію через зростання обсягу виробництва, оскільки не встигає оперативно вплинути на цей процес. У середньостроковій перспективі внаслідок підвищення інтенсивності виробництва (використання прогресивних технологій обробітку ґрунту, догляду за рослинами), із зростанням виробництва продукції з одиниці земельної площі виникає можливість для відповідного зростання ціни продукту за рахунок збільшення його об’єму. В довгостроковій перспективі, якщо підприємство розраховує на високі ціни, то воно має бути готовим до зміни виробничої спеціалізації. Наприклад, при підвищенні цін на овочі розширювати посівну площу під ними.

Для формування пропозиції багатогалузевих господарств важливе значення має питання про питомі витрати на виробництво. Наприклад, амортизаційні відрахування, а також платежі відсотків за придбану техніку, які не залежать від розмірів земельних ділянок і лягають на загальні витрати, тобто затрати на гектар. Це підштовхує виробників використовувати техніку на максимально великій площі або передбачати часткову спеціалізацію, щоб виправдати витрати на машини.                             

Концепція цінової еластичності в повній  мірі відноситься і до пропозиції, яка показує, на скільки відсотків зміниться пропонована кількість товару, якщо ціна продукту зміниться на 1 %.

        Коефіцієнт еластичності пропозиції, як відомо з курсу мікроекономіки, змінюється в межах від 0 до оо. Якщо E^s < 1, то пропозиція нееластична, якщо E^s > 1 – еластична, якщо E^s = 1 – має місце одинична еластичність. Якщо E^s = 0 – пропозиція абсолютно нееластична, якщо E^s = оо – абсолютно еластична.

Дуже важливим чинником, що впливає на еластичність пропозиції, вважається час, який є в розпорядженні виробника для того, щоб відреагувати на зміну ціни продукту. Аналізуючи вплив часу на еластичність пропозиції,              ряд науковців розмежовують надкороткий, короткий та довгостроковий періоди.

Найкоротший період характеризується тим, що виробники не встигають відреагувати на зміну попиту. У випадку з продуктами, які швидко псуються (ягоди, ранні овочі тощо) споживачі зазвичай мають справу з кривою абсолютно нееластичного попиту. Зростання ціни з меншої до більш вищої лише інформує про зростання споживання певної кількості продукції, але ніяк не приводить до її виробництва. В короткому періоді виробничі потужності підприємств і галузі залишаються незмінними. Однак виробники мають достатньо часу, щоб використати їх більш-менш інтенсивно. Результатом буде певне зростання виробництва, як реакція на передбачуване збільшення попиту і відносно меншу зміну ціни. Така реакція зі сторони виробників буде означати вищу еластичність пропозиції. Довгостроковий період достатній для того, щоби виробники пристосували ресурси до зміни ситуації. Розширення виробничих потужностей означає активну реакцію пропозиції, тобто високу його еластичність.

3. Проблеми формування ринку землі та сільськогосподарської продукції та їх особливості в умовах України

В аграрному секторі ринкового суспільства виділяють два види ринків. Перший пов'язаний з ринком землі, а другий – з сільськогосподарською продукцією. І хоча вони між собою тісно пов’язані це не одне і теж. Тому при розгляді проблем сільського господарства треба спочатку чітко поставити питання: чи буде введення ринку землі сприяти стимулюванню, розвитку та поглибленню ринку сільськогосподарської продукції. Свого часу  великий філософ Китаю Конфуцій сказав фразу, яку часто повторював батько китайських реформ Ден Сяо Пін: «Немає значення якого кольору кішка. Головне, щоб вона ловила мишей». Таким чином ринок землі, якщо він вводиться, повинен стимулювати ринок продукції на ній, зниження витрат виробництва з постійним примноженням якості цього унікального фактора виробництва та гарантувати збереження її у власності українського народу. 

В економічній літературі значна частина авторів ратує за приватну власність на землю як головну умову для нарощування товарності сільського господарства. До головних позитивних змін, що відбудуться у цьому випадку, автори відносять безкоштовне отримання від держави селянами землі з правом вільно розпорядитись нею, поява з цим стимулу зберігати її родючість, фіксацію амортизації у витратах виробництва на землі. Однак зауважимо, що навіть палкі прихильники приватної власності на землю і вільного обігу сільськогосподарських земель вбачають у її появі низку серйозних загроз.

Одна із них – відсутність  у більшості випадків у селян  можливостей та бажання самостійно обробляти цю землю і мізерні  кошти, що надходитимуть від її оренди. У більшості малих та навіть середніх аграрних підприємств із-за низької продуктивності праці та відсутності можливостей придбати більш ефективну аграрну техніку немає змоги виплачувати більшу орендну платню.

Крім того, на сьогодні, в Україні, за офіційними даними, третина земель сільськогосподарського призначення взагалі не обробляється, а тому охочих переплачувати за оренду землі, зрозуміло, буде небагато.

До цього можна додати селян, особливо похилого віку, продаж землі  якими виглядає доволі привабливою перспективою, навіть якщо кошти, які вони отримають за це, будуть значно менші, ніж про це розповідають урядовці.

Таким чином, особливо у перші роки після введення ринку землі, ціни на неї різко впадуть, що дасть можливість її легко скупити тіньовим ділкам, не дивлячись на запропоновані в законодавстві правові перепони. Тому виникає питання про значущість права більшості населення  самостійно розпоряджатись своєю власністю та необхідність швидкої відмови від радянського рудимента – заборони купівлі-продажу землі. Звідси з ухваленням після впровадження вільного її обігу, треба зачекати, так як існує велика вірогідність того, що виникнуть ризики як побічні ефекти, що можуть перекреслити всі позитивні моменти відміченого кроку. Спробуємо перерахувати основні із них.

Перш за все – це масова скупка земель за безцінь з причини суттєвого зниження її вартості, особливо у перші п'ять-сім років після впровадження її вільного обігу. Свої, в середньому 2-4 га землі, що має майже кожний селянин, більшість не зможе продати, так як комерційний інтерес, перш за все, викликатимуть великі земельні масиви, які зручно обробляти високопродуктивною аграрною технікою. А якщо частина селян і знайде покупців на свою землю, то її скуплять добровільно або під  кримінальним тиском не ті хто у переважній більшості збирається на ній господарювати.

Крім того, внаслідок бездумного роздачі землі селянам через паювання, виникло черезсмужжя або «клаптикування», коли ділянка розташована між декількома земельними наділами належать на праві власності одній особі та оточена в одному земельному масиві земельними ділянками, які є власністю інших осіб. Це нагадує ситуацію на території сучасної Німеччини, коли на початку ХІХ ст. була створена проблема їх оренди. Адже обробляти такі розрізнені клаптики вкрай неефективно.

Звідси, спочатку «реформаторам» необхідно було б провести роботу з формування єдиних масивів, які можна було б віддати в одні руки – державі через надання їй права придбання відокремлених земельних наділів через державні земельні агентства чи земельний банк. Якщо ж така земля скуповуватиметься за завищеною ціною, то потім продати  її буде важко і держава нестиме суттєві збитки.