Естетико-культурологічний аспект маніпуляції свідомістю

Розвиток суспільства, в якому домінуючим засобом впливу є маніпуляція, у великій мірі залежить і від типу школи, яка завжди була одним із найстійкіших і найконсервативніших суспільних інститутів, «генетичною матрицею» культури, у відповідності до якої відтворювалися наступні покоління. Формування людини, сприйнятливої до маніпуляції, неодмінно мало передбачати зміну принципових основ шкільної освіти. Добуржуазна школа, заснована на християнській традиції, яка вийшла із монастиря і університету, головним завданням ставила «виховання особистості» - особистості, направленої до Бога (ширше – до ідеалів). Вирощена із богослов’я «університетська» школа відрізнялася від школи «мозаїчної культури» тим, що на кожному своєму рівні намагалася дати цілісний звід принципів буття, у ній було видно зв'язок університету з античною школою, яка досить сильно проявилася у виді класичної гімназії. Суперечки про той вид школи, яка орієнтувалася на фундаментальні дисципліни, гуманітарні знання та мови, ведеться давно, завдання її полягало не в тому, щоб наділити дитину навичками та інформацією для вирішення власних практичних завдань, а в тому, щоб «направити на шлях істинний».

Для «людини маси» таку систему необхідно було зруйнувати, - нове суспільство потребувало школи для «фабрикації суб’єктів», які мали наповнити заводи, фабрики і контори як безлика робоча сила. У цій школі Бога було замінено наукою, а в світогляд школяра впроваджувалося модернізоване уявлення про час і простір – розділені на маленькі, точні і контрольовані частини. На такі ж контрольовані частини поділялася маса самих учнів – усім складом школи, системою оцінок і заохочень. Така школа не давала їм цілісної системи знань, необхідної аби мислити вільно й незалежно, - вона мала сформувати добропорядного громадянина, робітника та споживача, - для виконання цих функцій і підбирали необхідний об’єм знань.

З відривом школи від цілісної системи знань виникла «мозаїчна культура» (на противагу «університетській») та її носій – «людина маси», наповнена знаннями, необхідними для виконання контрольованих завдань, - людина самовдоволена, що вважала себе досвідченою, але досвідченою саме для того, аби бути гвинтиком, спеціалістом. Спеціаліст, як відзначив Х.Ортега-і-Гассет, показує нам яскравий та конкретний приклад «нової людини», - яку не можна назвати грамотною, тому що вона є повним неуком у всьому, що не входить у її спеціальність, і, разом з тим, неуком, бо-таки «людина науки». «…ми повинні були б назвати її «ученим неуком», - продовжує міркувати автор, - і це дуже важливо, це означає, що у всіх питаннях, їй невідомих, вона поведе себе не як людина, незнайома із справою, але з авторитетом і амбіцією, властивими знавцю й спеціалісту.» [140; 108-109] Невизнання авторитетів, на думку Х.Ортега-і-Гассета, відмова підкорятися будь-кому є типовими рисами людини маси, які сягають апогею саме у досить кваліфікованих людей, оскільки вони символізують і певною мірою здійснюють панування над масами.

Тому один за одним на підмостках суспільства з’являються колективні службовці, інтелектуали, споживачі, стандартизованими стають думки й почуття. «Усі ці «циклотрони», - зауважує С.Московічі, - ці соціальні прискорювачі, опускають індивідів до рівня частин, які поступово зменшуються, вони прирікають їх на існування анонімне й ефемерне. Гігантський штампувальний станок уже виконує свою роль фабрики комунікацій: він відливає уми в однакові стандартні форми і забезпечує кожній людській одиниці відповідність заданій моделі. Тим самим проголошується поява нового людського виду – людини-маси, повністю залежної від інших, обробленої цією виключного розміру конформістською течією.» [128; 46]

Г.Лебон писав, що тисячі таких індивідів, навіть будучи віддаленими один від одного, можуть у визначені моменти підпадати одночасно під вплив деяких сильних емоцій і набувати таким чином рис одухотвореного натовпу. А оскільки засоби масової інформації зробили непотрібними зібрання людей, які б інформували одне одного, то останніми десятиріччями ми можемо спостерігати, як населення перетворюється на великий натовп, - він не на площі, а у затишних будинках біля телевізорів, слухає одних і тих же лідерів та пророків, не вступаючи з ними в діалог. С.Кара-Мурза писав, що він не біжить сам громити Бастилію чи лінчувати сербів, а лише схвалює такі дії своєї влади. «Коли говориш із західним обивателем, про руйнівні дії, які він підтримує, - зазначив автор, - охоплює жах. Ці люди дійсно можуть знищити Землю без будь-якого злого помислу, просто «не подумавши».» [84; 201]

Однією з передумов утвердження такого масового суспільства стало поширення масової культури. Р.Сапенько зауважує, що культура, яка перестає функціонувати згідно моделі саморозвитку, втрачає власну силу. Це може статися тоді, коли відповідальність за розвиток культури переноситься із видатних особистостей на маси. Масові політичні рухи на початку ХХ століття і зміни в культурі показали тодішній еліті, до яких наслідків вони можуть привести. «Уже тоді, - пише Р.Сапенько, - маси відчували власну значимість, яка витікала з їх кількості, але маси не усвідомлювали власної ролі і впливу на культуру. Саме тому так легко вдалося привернути маси до різновидностей комунізму і фашизму.» [162; 61] Отже, маси є тим великим сугестивним середовищем, в якому маніпуляція може стати керівним принципом, а їх роль у соціумі є визначальною, оскільки маса – це утворення, здатне як швидко самоорганізовуватись, так і розпадатись.

Трансформації в культурі, філософії та мистецтві у ХХ столітті стали ідеологічним і практичним підґрунтям для утвердження нових соціальних формацій, змінили форми та методи комунікативних відносин, створили новий вид сучасної людини – «одновимірної» «людини маси». Головним продуктом споживання в такому «атомізованому» суспільстві було визначено інформацію. Саме удосконалення й урізноманітнення способів її поширення утворило «маніпулятивну павутину», в тенетах якої перебуває сьогодні майже кожна людина. Мистецтво, література, архітектура та живопис, відірвавшись від основ класичного мистецтва і перебуваючи в постійних пошуках відновлення душевної рівноваги, втратили своє відначальне призначення – виражати велич і красу оточуючого світу.

Досягнення науково-технічного прогресу стали запорукою формування нового суспільства, в якому головним природнім ресурсом виступає інформація. Проте, на відміну від попередніх поколінь, вона виготовляється сьогодні як будь-який інший споживчий продукт. Мистецтво, набувши нових якостей і намагаючись не відставати від невпинного інформаційного «коловороту», теж намагалося у повній мірі виразити себе. Його різноманітні теорії від початку ХХ століття передбачали нові бачення призначення творів мистецтва, зокрема, їх практичну та утилітарну функцію. Так естетизація оточуючого середовища, удосконалений дизайн, довершене садово-паркове мистецтво, архітектура, створили нову естетичну досконалість світу, в якому віднині проживала людина. Проте це не відновило її духовної рівноваги, - швидше навпаки, такий світ виступив жорстоким господарем, який диктує їй свої умови. Усвідомивши це, вона змушена сприймати те, що він запропонує. Нав’язуючи людині нові форми мислення, процес комунікації її з собі подібними і світом в цілому почав передбачати маніпулятивні тенденції. Маніпуляція свідомістю стала домінуючою в процесі спілкування. Відчуваючи свою неспроможність опиратися маніпулятивним впливам, людина навчилася пристосовуватися до них, адже це економить її духовні зусилля, крім того, вона й сама навчилася користуватися ними. Лише за кілька останніх десятиріч розроблено безліч рекомендацій, як вплинути на свідомість та поведінку іншої людини. Усвідомивши таку свою безпорадність, вона почала шукати нові зв’язки для спілкування та уникнення самотності, оскільки це на деякий час знімало у неї фізичний страх перед життям. Такими новими формами стали групи людей, поєднані в «маси», різноманітні види «натовпів» та «публіки». Сподіваючись, що це найбільш рятівний для неї вихід, людина боїться не випасти з такого «масового» суспільства, і тому сприймає усе, що воно їй диктує. У нього свої закони – раціональної доцільності, своя культура – технізована і «мозаїчна», своя свідомість – масова. Ось чому проблему маніпуляції свідомістю сьогодні слід досліджувати і в естетико-культурологічному аспекті. Естетика й культура мають стати головними фортецями збереження і відродження духовності, виховання високо свідомої особистості та неповторної індивідуальності. 

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ МАНІПУЛЯЦІЙНОГО ВПЛИВУ НА  ДУХОВНО-ЕСТЕТИЧНІ ОБ’ЄКТИ

2.1. Маніпуляції у сфері знакових систем

Людина живе у двох світах – світі природи та світі культури. Якщо подивитися на цей подвійний характер оточуючого нас середовища під іншим кутом зору, то можна сказати, що живе вона у світі речей та світі знаків. Світ знаків є більш різноманітнішим і пов’язується із складними й мінливими речами досить невловимими відносинами. Тому саме він є першою «мішенню» (за Є.Доценко) для маніпуляторів.

З метою правильного  підбору мішеней впливу «маніпулятор намагається знайти такі структури, - пише Є.Доценко, - «натиснувши» на які  можна отримати уже запланований результат. Якщо в готовому вигляді таких мішеней немає, то в багатьох випадках вони навмисне виготовляються – завчасно або ситуативно». [64; 208] Отже, маніпуляція передбачає не тільки руйнування якихось наявних уявлень чи ідей, але й створення, конструювання нових міркувань, прагнень, цілей. Це тимчасові, «службові» споруди, головним завданням яких є спричинити плутанину в думках, зробити їх нелогічними й безладними, змусити людину засумніватися у стійких життєвих істинах. Найефективнішим цей вплив буде тоді, коли здійснюватиметься узгоджено, цілеспрямовано і тривалий час. Це й робить людину беззахисною проти маніпуляції.

До найбільш вагомих  «мішеней» впливу відносять такі види психічної діяльності людини, які найбільше формують її як свідому особистість та забезпечують нормальну життєдіяльність, зокрема це мислення, почуття, уява, увага та пам'ять. Оскільки естетична свідомість є основою формування духовності людини, особливої уваги вимагає питання формування естетичного світосприйняття. Тому нагальною є потреба через призму духовно-естетичних об’єктів розглянути можливості застосування маніпуляційного впливу на свідомість людини.   

Слова та числа. У штучному світі культури, який від народження оточує людину, виділяють особливий світ – світ слів, або логосферу, яка поєднує мову як головний засіб спілкування (комунікації) та усі форми «словесного мислення», де думки втілюються у слова. М.Фуко у праці «Слова і речі» писав, що «мова виражається аналізом думки: не простим розчленуванням, але основоположним утвердженням порядку в просторі». [195; 116] І тому мова як система понять, слів, думок, якими оперує людина, виявилася головним засобом підкорення. 

Останнім часом більшість учених схиляються до думки, що підкорення починається  не із пізнання, яке служить основою переконання, а через почуття. І початковою функцією слова на світанку суспільства виступав саме його сугестивний  вплив – навіювання, підкорення не через розум, а через сферу почуттів. Цим пояснюється той факт, що навіть сучасна поміркована людина відчуває гостру потребу у навіюванні, - у моменти життєвих незгод вона шукає «втішань і напучувань» сторонніх людей, які, фактично, не містять особливо корисної інформації, проте справляють велику цілющу дію, - заспокоюють і переконують у позитивному вирішенні проблеми. Слово стає головним інструментом навіювання.

Навіювання словом – глибинна властивість  психіки, яка виникла набагато раніше, ніж здатність до аналітичного мислення. Це видно із процесу розвитку дитини. У ранньому дитинстві слова та заборони дорослих мають великий сугестивний вплив, і дитина не потребує ніяких логічних пояснень чи доказів. Але ще до того, як дитина навчилася розуміти роздільну мову, вона правильно почала сприймати «мову тіла» батьків (звуки, міміку, видані ними з різною інтонацією), тобто, «попередників слова». Етологи (К.Лоренц) досконально описали таку мову й визначили силу її впливу на поведінку тварин. У своїх спостереженнях вони доводили, що краще пристосовувалися й виживали ті колективи (зграї), вожаки або інші авторитетні члени групи яких навчилися видавати звуки-символи. Впливаючи стимулюючим і організуючим чином на психічний стан сородичів, такі звуки були здатні знімати у них тяжкий невротичний стан.

Від того часу силу слова почали вбачати  не стільки в його інформаційному наповненні, як у здатності до сугестивного впливу, - люди завжди відчували потребу в сильному, вагомому слові й хотіли підкорятися йому беззаперечно. Так виник особливий клас слів-символів – замовляння (або заклинання). Досліджуючи причини їх виникнення та поширення, науковці доходять висновку, що ««священна драма» язичницького обряду первісно розігрувалась (із використанням слова), і лише згодом стала більш або менш повно описуватись у слові». [183; 14] Такі замовляння «вводять нас у той світ (і в той людський стан), де і коли слово для того лише й існує, щоб негайно і нефігурально стати ділом». [183; 15] Благодатним ґрунтом для використання таких слів стала релігія – саме силою слова (у молитві) та вірою в нього вона знімала тяжкий психологічний стан і давала людині заспокоєння.

В основі релігійної молитви завжди лежали магічний заговір та заклинання. Це слова, які ніби мають чудодійну силу й властивість впливати не тільки на інших людей, тварин і сили природи, але й на духів та богів. У «Записках з предмету Закону Божого» вказано, що молитва – це «возношеніе ума и сердца нашего къ Богу, выражаемое во внЪшнихъ благоговЪйныхъ знаках, напр., въ произнесеніи словъ, изображеніи крестнаго знаменія, поклоненіи Богу и другихъ». [70; 207] Відчувши на собі сугестивну силу слова, людина почала вірити, що вимовленим із особливою силою словом вона зможе захистити себе від людей, тварин і злих духів. Сповідь, у зв’язку з цим, теж пов’язують із молитвою: каючись у своїх гріхах, набожний не тільки просить прощення, але й вірить, що якщо проситиме щиросердно, то отримає його. Під час сповіді він ніби перекладає тяжку ношу власного проступку на плечі сповідника, і цим водночас ділиться відповідальністю за нього, що посилює дію катарсису.

В процесі історичного розвитку людина розділила молитву на три види: «славословіє», «благодареніє» і «прошеніє». «Во время славословія христіанинъ долженъ прославлять Бога за Его божественныя совершенства; въ благодарственной молитвЪ долженъ благодарить Бога за Его благодЪянія; в просительной молитвЪ – просить Бога о своихъ нуждах». [70; 207] Молитву також поділяють на індивідуальну, або «домашню» (яка здійснюється людиною наодинці), та колективну, або релігійну (яку використовують у храмах або в церкві). Перевагу зазвичай надають колективній молитві: «Общественная молитва имЪетъ преимущество предъ частною, во 1-хъ, въ томъ отношеніи, что примЪръ молящихся въ храмЪ и священныя пЪснопЪнія, которыя читаються или поются здЪсь, могутъ возбуждать и усиливать въ человЪкЪ расположеніе и усердіе къ молитвЪ; во 2-хъ, во время общественной молитвы скорЪе можно удостоиться невидимаго присутствія и благодатнаго содЪйствія Самого Іисуса Христа…» [70; 209] Отже, колективна молитва може ефективно керувати поведінкою людини, але однозначно говорити про маніпуляцію її свідомістю не можна, оскільки така молитва передбачає віру. Відповідно, якщо людина не вірить, то й маніпулювати її свідомістю складно.