Естетико-культурологічний аспект маніпуляції свідомістю

Аналізуючи процес формування естетичної свідомості та враховуючи потребу сучасної людини у розвитку її духовного світу, хочеться згадати міркування  настоятельки румунського монастиря в Дялу-Тигровіште ігумені Євфрасії про те, що люди сьогодні стали секуляризованими і тікають від молитви, оскільки бояться зазирнути у своє власне життя, яке досить часто є хаотичним, неосмисленим і невисловленим у Богові, а «молитва відновлює дух людський, повідомляючи йому про стан перебування у братерстві і любові з іншими людьми. Вона робить людину особистістю. Людина молиться, повертаючи своє лице до Бога, як соняшник повертається до сонця – джерела життя і єдності». [67; 68] 

Сугестивний вплив слова зовсім не зменшився з розвитком цивілізації. «Що у багатьох відношеннях дивне  і малозрозуміле, - писав С.Московічі, - це всемогутність слів у психології натовпів. Могутність, яка виникає не від того, що говориться, а від їх «магії», від людини, яка їх говорить, і атмосфери, у якій вони народжуються. Поводитися з ними треба не як із частинами мови, а як із зародками образів, як із зернинами спогадів, майже як з живими істотами». [128; 189] Саме тому найбільш поширеним і актуальним явищем ХХ століття стало свідоме створення нових мов, з їх морфологією, граматикою та синтаксисом.

Російський класик Л.Толстой у  трактаті «Про мистецтво» зауважував, що культурне покликання мистецтва – бути засобом спілкування людей. Таким засобом спілкування «є слово, і для того, щоб це спілкування було можливим, - писав Л.Толстой, - треба використовувати слова так, щоб кожне слово безперечно викликало у всіх відповідні й точні поняття». [177; 209] Сьогодні ж мова стала аналітичною, у той час як раніше вона поєднувала – слова мали багаторівневий, множинний зміст. У більшості випадків вони діяли через конотацію – породження словом образів і почуттів через асоціації. Зараз слова стали раціональними, - науковці очистили їх від розмаїтості смислів, які уже поринули у глибину віків, вони втратили споконвічну святість. Це стало трагедією в історії людства, адже раніше мова була «найсвятішою від усіх цінностей».

М.Фуко, вказуючи на трансформації в мові, які склалися в суспільстві останнім часом, теж зауважує, що класичний порядок мови замкнувся на самому собі, він утратив свою прозорість і свою головну функцію в царині знання. «В XVII і XVIII століттях, - пише автор, - мова являла собою безпосереднє і самовільне розгортання уявлень: саме в мові вони отримували свої перші ознаки, розмежовували і перегруповували свої спільні риси, встановлювали відносини тотожності або приналежності; мова була пізнанням, а пізнання з повним правом було дискурсією. Таким чином, по відношенню до будь-якого пізнання мова займала ключове становище: лише за її допомогою можна було пізнавати речі у світі». [195; 320] Відбувалося це, на думку автора, тому, що мова була першим начерком якогось порядку в уявленнях світу, первинним і неминучим способом представляти уявлення. Але, «починаючи з ХІХ століття, - продовжує далі М.Фуко, - мова замикається на самій собі, набуває власної щільності, розгортає власну історію, власні закони і об’єктивність. Вона стала об’єктом пізнання поряд з іншими об’єктами – з живими істотами, з багатствами і вартістю, з історією подій та людей» і «пізнати мову уже не означає тепер наблизитися до пізнання як такого; це означає лише застосувати загальні методи знання в особливій предметній галузі». [195; 320] Таке зведення мови до стану звичайного об’єкту створює передумови для маніпуляцій у сфері мови.

Це стосується і демократичних  процесів, про які нині «модно» вести мову. Вважають, що демократія передбачає вільне висловлення думок, тобто свободу слова, але мало говорять про те, що свобода слова саме-то і створює підґрунтя для маніпуляцій. Дійсно-таки, елементи утримання влади на відміну від попередніх століть змінилися, - замість застосувань фізичної сили (методами економічного або морального тиску, утримання у в’язницях, фізичного насильства) демократизація вимагає більш досконалого і результативного керування, тому ефективним засобом управління демократичного ладу стало слово.

П.Рікер у праці «Навколо політики» зауважував, що філософи завжди протиставляли найнепримиреннішу форму влади тиранію – філософії, тобто промові, сповненій сенсу, оскільки вона завжди приходить на територію філософії – у мовлення. «Справді, - писав він, - тиранія ніколи не була брутальним та німим застосуванням сили. Тиранія діє через спокусу, переконання, через лестощі; тирану більш до вподоби послуги софіста, а не ката… Так, софіст потрібен для того, щоб насильство набуло голосу – голосу значущого, голосу семантичного». [155; 141] Іноді слово може прагнути радикальних і революційних перетворень. Тому П.Рікер зазначив, що «насильство революційне» «мобілізує слово у момент формування свідомості». Саме слово може в один момент згуртувати суспільство й надати йому єдиної волі. Ця воля інколи може стати «волею видатного індивіда-холерика, який раніше чи пізніше заговорить мовою страху, гніву, ображеної гідності, хвастощів, - словом, мовою насильства». [155; 141] Саме так, на думку автора, виникають величні слова, що піднімають натовп, а іноді й ведуть його на смерть. Це відбувається тоді, коли «єдина воля, - як пише П.Рікер, - підкоряє волю кожного саме завдяки витонченому мистецтву номінації. Віршуючи наші особисті балачки у спільну байку про славу, ця єдина воля знаджує також волю кожного з нас і цідить з неї насильство, як цідять сік з плодів під пресом». [155; 141-142] Така сила слова робить його головним інструментом маніпуляцій.

Слово та мова є головними носіями культурних традицій народу, саме тут виражено його живу душу. Ставши вагомою і щільною реальністю, як зазначив М.Фуко, мова утворює вмістилище традицій, німих звичок думки, темного духу народів, вбирає в себе фатальну пам'ять. Але «виражаючи свої думки словами, над якими вони не владні, - продовжує автор, - вкладаючи їх у словесні форми, історичні зміни яких від них вислизають, люди вважають, що їх мовлення їм скоряється, не підозрюючи про те, що вони самі підкоряються його вимогам». [195; 322] Тому проблема трансформацій у сфері мови в будь-якому суспільстві є найактуальнішою і найболючішою. Бо «поки живе мова, - писав І.Огієнко, - житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національности: вона геть розпорушиться поміж дужчим народом…» [136; 240]

Український народ на протязі всієї своєї історії  споконвіку обстоював власну мову та релігію, і тому дивно чути, що політики сьогодні ведуть мову про можливості використання як державної іншої  мови, маніпулюючи думками та зловживаючи національними почуттями. Узаконення іншої мови на території України, а також «удосконалення» її, яке ми спостерігаємо останнім часом, колись може призвести до питання існування української нації. «Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, - зауважував І.Огієнко, - аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш…» [136; 240] Запорукою нищення рідної мови має стати підтримка та розвиток української національної культури, яка несе одвічні моральні цінності, естетичні смаки та уподобання, увесь багатовіковий досвід українського народу.

С.Кара-Мурза вказує на те, що викорінення  «тубільної мови» є ефективним засобом маніпуляцій у сфері мови. «Тубільною» він називає мову, що природно виростала і корінням входила у товщу культури народу, – на відміну від мови, створеної індустріальним суспільством. Ця «тубільна мова», якої дитина навчається в сім’ї, на вулиці, почала цілеспрямовано замінюватися «правильною», якої навчають «вчені професіонали» – мовою газет, радіо та телебачення. Головна відмінність між ними полягає у тому, що перша народжується із особистого спілкування людей, які логічно і зв’язано висловлюють свої думки, а інша передбачає «слова диктора, - як зазначає С.Кара-Мурза, - який читає текст, що дав йому редактор, доопрацювавши матеріал публіциста у відповідності із зауваженнями Ради директорів. Це безособова риторика, створена цілим конвеєром платних працівників, або однобічний потік слів, спрямованих на певну групу людей з метою переконати її у чомусь». [84; 82] Коли людина довго «споживає» таку мову, то згодом і сама починає так розмовляти.

Сьогодні у повсякденний вжиток активно входить безліч слів, зовсім не властивих українській мові: коаліція, спікер, презентація та багато інших. Це – іншомовні слова. Не знаючи початкового значення, людина використовує їх у повсякденній розмові, намагаючись показати свою освіченість. Іноді це може призводити до викривлення повідомлення або навіть до нерозуміння його оточуючими. Акцентуючи на цьому увагу, С.Кара-Мурза називає такі слова «амебами» - прозорі, не пов’язані із контекстом реального життя, вони перейшли спочатку із науки в ідеологію, а потім і в повсякденний ужиток. Характеризуючи їх, можна помітити, що вони настільки не поєднуються із конкретним предметом, що можуть бути вставлені практично у будь-який контекст, і сфера їх застосування є виключно широкою (наприклад: справедливість, демократія, гласність). Ці слова поділяються й розмножуються, не привертаючи до себе уваги, і водночас «поглинають» старі слова. Важливою ознакою їх є вдавана науковість, тому використання таких слів у повсякденній мові є маленькими щаблями для сходження по суспільній драбині, що дає людині соціальні зручності. Цим і пояснюють їх «поглинаючі» властивості. У «пристойному» суспільстві людина просто змушена їх використовувати.

Створення таких «безкореневих» слів стало найважливішим засобом  руйнування національних мов і зразком  атомізації суспільства. Російський мовознавець  і збирач казок О.Афанасьєв вказував на особливе значення кореня у слові й підкреслював, що забування кореня у народній свідомості відбирає в утворених від нього слів їх природну основу, без чого пам’ять стає безсилою утримати все розмаїття словосполучень. А І.Тургенєв писав про російську мову («язык» російською): «Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий… ты один мне поддержка и опора…» Аби позбавити людину цієї підтримки й опори маніпуляторам необхідно було якщо не скасувати, то хоча б максимально «зіпсувати», «розшарпати» мову.

Число, як і слово, має приховані множинні смисли. Іноді здається, що це – виключно холоднокровні, розсудливі та раціоналістичні смисли. Але це не так. Віддавна числа наділені глибоким містичним та релігійним змістами. Число, як і слово, з давніх-давен було пов’язане з предметом. Послідовники Піфагора вважали, що у числі виражено сутність, природу предмета, до того ж число не може обманювати, і у цьому полягає його перевага над словом. Піфагорійці навіть вважали, що числа – це ті матриці (парадигми), за якими створюються предмети. Предмети «наслідують» числа. Через число тільки й може бути зрозумілим світ. Платон вважав, що «число не є чимось випадковим, але є необхідним для визначення самої сутності; число повинно бути перш за все сущим, тобто наявним у думці, у розумі – розумним числом». [107; 736] М.Кузанський висловився так: де терпить поразку мова математики, людський дух уже нічого не в змозі зрозуміти й пізнати.

Сила «мови чисел» пояснюється  тим, що видається максимально неупередженою  й переконливою. Це знімає частину обмежень із тих, хто оперує числами та надає їм такої свободи, з якою не зрівняється ніяка «свобода слова». Але свобода тих, хто «володіє числом», означає глибоку, хоча і приховану, залежність тих, хто ці числа «споживає». Сила переконання чисел величезна. Магічна сила переконання, якою володіє число, полягає у тому, що якщо людина сприйняла якесь хибне кількісне твердження, то його вже майже неможливо витіснити не тільки логікою, але й кількісними аргументами, - число має властивість застрявати у мозку безвідворотньо. «У наші дні будь-яку політичну промову для більшої переконливості фарширують комп’ютерними статистичними даними, - пише американський соціолог Е.Тоффлер, - крім того, більшість людей, які приймають рішення, рідко піддають сумніву цифри, «перемелені» навмисне для них.» [178; 342] Тому число виступає особливо дієвим комунікативним чинником маніпуляції.

Зорові образи. Якщо осягнути у пам’яті історію розвитку людства, можна дійти однозначного висновку – на людину найбільше впливає те, що вона бачить. Адже недарма народ сформував прислів’я: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тому людина, спостерігаючи за тими явищами, які оточували її в житті, намагалася їх пояснити та поєднати у логічно довершену «картину» світу.

Однією із перших таких картин для  первісної людини став обряд. Відчуваючи свою залежність від природи та страх  перед її потаємними силами, людина намагалася умилостивити та задобрити добрих і злих духів. Члени первісної общини у вигляді обряду починають відтворювати мисливство, імітуючи з одного боку рухи тварин, а з іншого – дії мисливців. Такі дійства не просто повторювали процес мисливства, а й поступово ставали знаковими символами, які виражали радість людей у зв’язку із вдалими ловами та переконаність у тому, що вони забезпечать успіх полювання в майбутньому. Від самого початку первісні обряди несли в собі зачатки естетичного відношення до світу.

Деякі мистецтвознавці вважають, що під час таких обрядів використовувався танець, а згодом обряд відображали  на перших малюнках з тваринами (на глині, піску). Науковці припускають, що обряд повторювався після кожного  вдалого полювання, що врешті сформувало віру первісних людей у магічну силу самого танцю чи зображення, які забезпечували велику здобич. Емоційно-експресивні дії обряду спочатку слугували засобом повідомлення про реальні події, а згодом почали перетворюватися на дії-символи, головний зміст і значення яких полягали у магічному забезпеченні вдалого полювання в майбутньому. Обряд став задовольняти пізнавальну, емоційно-експресивну й навчально-виховну потреби тих, хто його зображав, і тих, хто спостерігав. Реалізація ж естетичної потреби полягала не тільки в зображенні об’єкта чи відтворенні дії, які людина наділяла магічною силою, але й у тому, щоб зняти цим емоційно-психологічне напруження через танець, ритмічні рухи (прототип поведінки людини у «масі»).  

В.Бичков у праці «Естетична свідомість Древньої Русі»  зазначав, що «образ, у тому числі і словесний, відігравав у мисленні древніх слов’ян більшу роль, ніж слово; система образів і міфологем складала основу їх міфологічної свідомості». [36; 8] Як основа мислення образ не втратив свого домінуючого становища у свідомості давньоруської людини і на протязі всього середньовіччя. Пізнаючи світ, який так щиро йому відкривався – природу, історію, суспільство, самого себе і творіння рук своїх, древній русич перш за все переживав це емоційно-естетично – «він радіє, - пише В.Бичков, - зачудовується, дивується, журиться, страхається й замиловується. Й із цих емоційних реакцій на світ… виявляється комплекс його естетичних уявлень». [36; 9] Це приносило йому «світлу радість і духовну насолоду». А Г.Островський, характеризуючи етапи становлення християнства в Київській Русі писав, що «за вказівкою князя Володимира зводились перші кам’яні та дерев’яні храми; церква намагалася поширити й утвердити в масах християнську релігію, князі – возвеличить і укріпити «богом дану» владу», …а «умілі майстри писали ікони, покривали стіни церков фресками і мозаїками». [142; 7] Притому фрески і мозаїки були не просто «прикрасою» для населення, - «християнський храм у древності – це не тільки найважливіша і мало не єдина суспільна споруда, - пише Г.Островський, - не тільки «священне писання для неграмотних», переведене на мову наочних, зором сприйнятливих образів. Це ціла система світобудови, наповнена для людей того часу великим смислом і значенням». [142; 8]