Шпаргалка по "Психологии"

— залежно від специфіки суб´єктів (особистість чи група) виокремлюють міжособистісне, міжгрупове, міжсоціумне спілкування, а також спілкування між особистістю та групою;

— за кількісними характеристиками суб´єктів — розрізняють самоспілкування, міжособистісне спілкування та масові комунікації;

— за характером — спілкування може бути опосередкованим та безпосереднім, діалогічним та монологічним. Пряме спілкування відбувається безпосередньо між людьми, опосередковане — це спілкування через листи, книги, твори мистецтва, кінофільми, наукову діяльність тощо;

— за цільовою спрямованістю розрізняють спілкування анонімне, рольове, неформальне, у тому числі інтимно-сімейне, ділове.

Існують також різні підходи до класифікації рівнів спілкування. Проте основні з них такі:

— маніпулювання — варіанти від грубого поводження з людиною до такої поведінки, де зовнішні прояви мають іноді навіть приємний характер;

— конкуренція, суперництво — варіанти від спілкування, коли "людина людині — вовк" до такого, коли чесне суперництво сприяє певному рухові його учасників уперед;

— співробітництво — це спілкування за принципом "людина людині — людина". Саме на цьому рівні виявляються гуманістичні установки спілкування, високий рівень його культури.

Швейцарський психолог Е. Берн виділяє шість рівнів спілкування: 1) "нуль спілкування" або "замкнення на себе"; 2) ритуали (норми спілкування); 3) розваги; 4) ігри (людина думає одне, а демонструє інше з тим, щоб завести другого в пастку); б) близькість; 6) робота (ділове спілкування). На кожному з цих рівнів людина використовує різні прийоми і засоби, оскільки мета спілкування щоразу змінюється.

10. Історично  сформовані  та індивідуальні  типи міжособистісного спілкування

Оскільки людина є істотою соціальною, то і її пізнавальна діяльність реалізується в соціальному контексті. Спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми (міжособистісне спілкування) і групами (міжгрупове спілкування), в якому здійснюється обмін інформацією; обмін діями; сприймання і розуміння учасниками один одного, спільна взаємодія. Згідно з усталеною традицією, у вітчизняній соціальній психології виділяють три різних за своєю орієнтацією типу міжособистісного спілкування: 1) імперативне, 2) маніпулятивне і 3) діалогічне. Імперативне спілкування - це авторитарна, директивна форма впливу на партнера по спілкуванню з метою досягнення контролю над його поведінкою і внутрішніми установками, примусу до певних дій або рішень. У даному випадку партнер по спілкуванню розглядається як об’єкт впливу, виступає пасивною, “пасивний” стороною. Особливість імперативу в тому, що кінцева мета спілкування - примушення партнера - не завуальована. В якості засобів опису впливу використовуються наказ, вказівки, розпорядження і вимоги. Маніпуляція - це поширена форма міжособистісного спілкування, що припускає вплив на партнера по спілкуванню з метою досягнення своїх прихованих намірів. Як і імператив, маніпулятивний тип спілкування припускає об’єктне сприйняття партнера по спілкуванню, який використовується маніпулятором для досягнення своїх цілей. Ріднить їх і те, що при маніпулятивнім спілкуванні також ставиться мета добитися контролю над поведінкою і думками іншої людини. Корінна відмінність полягає в тому, що партнер не інформується про справжні цілі спілкування; вони або просто ховаються від нього, або підміняються іншими. У маніпулятивнім процесі партнер по спілкуванню сприймається не як цілісна унікальна особистість, а як носій певних, “потрібних” маніпулятору властивостей і якостей. Діалогічне спілкування – це рівноправне суб’єктно-об’єктне спілкування, яке має на меті взаємопізнання. Особливості та результати взаємодії між людьми значною мірою залежать від того, як вони сприймають, розуміють, відтворюють та інтерпретують поведінку одне одного, оцінюють можливості інших учасників спілкування та власні. Процес взаємодії супроводжується взаєморозумінням чи непорозумінням, здатністю чи нездатністю прогнозувати поведінку партнера по спілкуванню. Сфера, способи і динаміка спілкування визначаються соціальними функціями його учасників, їх положенням у системі суспільних відносин. Регулюються вони характером виробництва, обміном і потребами, писаними і неписаними правилами суспільного життя, моральними і правовими нормами, соціальними інститутами і службами. В індивідуальному плані вони обумовлюються: рівнем свідомості особистості; психічним типом та характером розвитку індивіда; засвоєним особистістю культурним рівнем спілкування.

11. Типові обмеження  у спілкуванні. Манера спілкування

Результатом зусиль багатьох учених (філософів, соціологів, психологів, етнографів, культурологів, психотерапевтів) стало виникнення напряму в психології, який дістав назву соціальна психологія утрудненого спілкування. Дане поняття використовується як у широкому, так і у вузькому значенні. Широкий контекст категорії «утруднене спілкування» містить такі явища, як труднощі, збої, бар'єри, конфлікти, перепони тощо, а вузький — фіксує незначні труднощі спілкування, які долаються партнерами у процесі взаємодії. До важливих характеристик утрудненого спілкування належать також ступінь вираження труднощів, їхня глибина та інтенсивність. Іншими словами, у вузькому смислі слова утруднене спілкування характеризується незначними тертями і збоями у сфері міжособистісної взаємодії. Йому властиві: неперервність контактів між партнерами; певний ступінь усвідомлення учасниками взаємодії наявних труднощів; пошук причин, котрі ведуть до ускладнення спілкування; намагання самостійно подолати соціально-перцептивні, комунікативні, інтерактивні утруднення. А широкий смисл цього поняття містить усі види і форми спілкування, які спричиняють деструктивні зміни в поведінці партнерів, переривання контактів і припинення спілкування, зниження рівня усвідомлення труднощів у спілкуванні, зменшення намагань самостійного виходу із труднощів, що виникли. І як результат — у співрозмовників може сформуватися тривожне ставлення до будь-якої ситуації спілкування. Щодо труднощів, які виникають у спілкуванні (причини утрудненого спілкування), то їх класифікують таким чином: • об'єктивні, породжені реальною взаємодією, та суб'єктивні, що стосуються різних аспектів функціонування особистості чи групи;• первинні, тобто природні умови життя групи, та вторинні, породжені різними психогенними й соціогенними впливами;• усвідомлювані, реально присутні в ситуації спілкування і неусвідомлювані, ті, що суб'єктивно не переживаються особистістю і групою;• ситуативні й стійкі;• міжкультурні й культурно-специфічні;• загальновікові й гендерні, статеві;• індивідуально-психологічні, особистісні, соціально-психологічні;• когнітивно-емоційні, мотиваційні та інструментальні (навички спілкування, норми, правила етикету, ритуали тощо);• компоненти структури спішування (соціально-перцептивні, комунікативні, інтерактивні);• вербальні й невербальні. Важливою умовою виходу із ситуацій утрудненого спілкування є рефлексія та механізм усвідомлення себе. Отож людина, яка не усвідомлює себе в ролі суб'єкта спілкування, не має чіткого внутрішнього образу, так чи інакше приречена на тертя і збої у спілкуванні. Для запобігання труднощам спілкування рекомендується корекція спілкування. Вона має будуватися на основі діагностики труднощів мотиваційного характеру. Йдеться про те, що змінювати необхідно не лише зовнішній, операціональний бік спілкування, але й розкривати глибинні причини утруднень. Таке поєднання дасть змогу гармонізувати, оптимізувати й гуманізувати людську взаємодію. Отож корекційна робота має враховувати вік, стать, індивідуальні особливості людини, специфіку соціалізації, вид діяльності. її слід спрямовувати не стільки на відпрацювання необхідних навичок спілкування, скільки на корекцію ставлення до інших людей і пов'язаної з цим самооцінки, подолання внутрішніх конфліктів, самосвідомості. Для цього спеціалісти радять застосовувати такі форми, як навчання самоаналізу, застосування групового соціально-психологічного тренінгу. При цьому в поведінковому тренінгу варто застосовувати рольову гру, групову дискусію, різні інноваційні ігри.

12. Засоби спілкування. Види комунікації

Комуніка́ція (від лат. communicatio — єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico — роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis — спільний) — це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.

Всі види спілкування можна умовно поділити на вербальне, невербальне та письмове спілкування.

До невербального спілкування відносяться: мова тіла, візуальний контакт, мова жестів та ін.

Види вербальної комунікації

Контакт масок — формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника. Використовуються звичні маски (ввічливості, чемності, байдужості, скромності, співчутливості тощо) — набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати дійсні емоції, відношення до співрозмовника.

Світське спілкування — його суть у безпредметності, тобто люди кажуть не те, що думають, а те, що належить говорити в подібних випадках; це спілкування закрите, тому що точки зору людей на те чи інше питання не мають ніякого значення і не визначають характеру комунікації. Наприклад: формальна ввічливість, ритуальне спілкування.

Формально-рольове спілкування — це такий вид спілкування, при якому його зміст, засоби регламентовані соціальними ролями партнерів по спілкуванню: вчитель і учень, лицар і дівчина, співробітник міліції і порушник, стюардеса і пасажири літака тощо..

Ділове спілкування — це процес взаємодії в спілкуванні, при якому відбувається обмін інформацією для досягнення певного результату. Тобто це спілкування цілеспрямоване. Воно виникає на основі і з приводу певного виду діяльності. При діловому спілкуванні враховують особливості особистості, характеру, настрою співрозмовника, але інтереси справи більш значущі, ніж можливі особисті розбіжності.

Духовне міжособистісне спілкування (інтимно-особистісне) — розкриваються глибинні структури особистості.

Спілкування людини підтримується певними засобами. Свої почуття, думки людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах, створюючи певний комунікативний простір, у якому об´єднуються, співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, об´єктивний. Такими засобами, які людина використовує в своєму спілкуванні, є вербальні (словесні) і невербальні засоби (міміка, пантоміміка, виражальні рухи тіла).

13. Сторони спілкування: перцептивна, комунікативна, інтерактивна

Структура спілкування має взаємопов'язані сторони: комунікативну, інтерактивну, перцептивну.

 Комунікативна сторона  спілкування пов'язана із виявленням специфіки обміну інформацією між людьми як активними суб'єктами спілкування, т. т. із врахуванням тих знань, якими обмінюються люди. Засобами комунікативного процесу є різні знакові системи: мова (або вербальне спілкування) та жести, міміка, інтонації (або невербальне спілкування).

 Інтерактивна сторона  спілкування: організація суб'єктами  спілкування спільної стратегії  взаємодії. Розрізняють різні програми  взаємодії між людьми (від співробітництва  аж до конкуренції). Цей же бік  спілкування містить в собі таку значущу змінну, як визначення між партнерами статусу у спілкуванні тобто хто із них домінує, а хто повинен підлаштовуватись.

 Перцептивна сторона  спілкування містить в собі  процес взаємного сприймання  і розуміння співрозмовниками одне одного. Перцепція, це перш за все, процес формування образу іншої людини в свідомості співрозмовника. Це досягається за рахунок «прочитання» по зовнішності партнера його психологічних рис та можливих особливостей його поведінки. Основними механізмами пізнання іншої людини є ідентифікація (ототожнення) та рефлексія (усвідомлення того, як сприймають суб'єкта спілкування інші люди).

14. Психологічні  механізми маніпулятивного впливу  в процесі спілкування

Маніпулятор частіше за все передбачає отримати односторонній виграш, значно обмежуючи при цьому інтереси свого партнера. Адресат маніпуляції, як правило, орієнтований на компромісне і взаємоприйнятне рішення ділової проблеми. Така розбіжність визначає складне й суперечливе розгортання маніпулятивного процесу. Баланс протилежно спрямованих особистісних сил маніпулятора і адресата маніпуляції може постійно змінюватися і впливати на маніпулятивний процес. Проте можна виділити кілька ключових ланок, що складають каркас маніпулятивного процесу, який може застосовуватися в міжособистісної ділової комунікації.

Перша ланка. Вихідним ланкою ланцюжка маніпулятивного процесу є «зчитування» маніпулятором іміджевих і психологічних характеристик партнера - адресата маніпуляції. Спираючись на «вербальну розвідку» (мала розмову) і використовуючи соціально-психологічні механізми ідентифікації, рефлексії та каузальної атрибуції, маніпулятор «діагностує» основні психологічні характеристики адресата маніпуляції.

 Друга ланка технологічного  ланцюжка маніпулятивного ділового  спілкування - вибір маніпулятором мішеней психологічного впливу. В якості мішеней маніпулятор може використовувати найрізноманітніші структури психіки адресата маніпуляції, його психічні стани, потреби, інтереси, схильності, когнітивні орієнтації, інформаційно-пізнавальні блоки, ціннісні установки і життєві смисли. Вибір маніпулятором тієї чи іншої мішені в значній мірі визначається особливостями індивідуальної психічної структури адресата маніпуляції, заданими параметрами комунікативної ситуації, соціальною значущістю обговорюваної ділової проблеми.

Третя ланка технологічного ланцюжка маніпулятивного процесу в діловому спілкуванні - «запуск» механізмів маніпулятивного впливу. Саме ці механізми передають психологічний вплив від маніпулятора до адресата маніпуляції. Сутнісне ядро ??механізмів маніпулятивного впливу становлять механізми приєднання, прибудови, впровадження і интроекции.

 Щоб вони ефективно  «заробили», маніпулятору необхідно  здійснити їх «інструментальну  проводку» по всьому ланцюжку  маніпулятивного процесу. Маніпулятор починає її з технологічної «інвентаризації» тих змінних, які можуть надати найбільший вплив на функціонування механізмів маніпуляції.

15. Сутність міжособистісної  комунікації. Моделі комунікації. Бар'єри  комунікації

Комунікація в міжособистісних відносинах ототожнюється з тим що людина думає перед виголошуванням інформації, як висловлюється, доносить свою думку до співрозмовника, як отримує від нього інформацію про правильність інтерпретації думки, реакцію на неї, як відбувається процес обговорення. 
   Специфіка міжособистісної комунікації. Вона виявляється в таких аспектах: 
— наявність спільного комунікативного простору;

— активність учасників комунікації як суб'єктів взаємного інформування. Спрямовуючи інформацію, один учасник спілкування передбачає активність іншого, який також має орієнтуватися на мотиви, цілі, установки свого партнера, відповідно аналізувати їх;

— під час виголошування думки кожним учасником налагоджується спільна діяльність; 
— активність суб'єктів комунікації передбачає не формальний “рух інформації”, а активний обмін нею;

— у процесі комунікації відбувається взаєморозуміння (непорозуміння), яке досягається наявністю зворотного зв'язку, а також значущістю інформації;

— інформація, яка дійшла до співрозмовника і повернулась назад, організовує партнерів міжособистісної комунікації в спільне інформаційне поле;

— спільний смисл у міжособистісній комунікації виробляється за умови, що інформація не просто прийнята, а й осмислена, тобто за наявності процесу спільного осягнення предмета розмови;

— характер обміну інформацією визначається можливістю взаємного впливу партнерів за допомогою системи знаків;

— ефективність комунікації вимірюється тим, наскільки значущим є взаємний вплив партнерів;

— комунікативний вплив можливий лише за умови, що індивід, який спрямовує інформацію (комунікатор), та індивід, який її приймає (реципієнт), мають єдину або подібну систему кодифікації і декодифікації;— комунікація психологічно можлива за умови, що знаки, закріплені за ними значення (відображення найсуттєвіших та узагальнених сторін предметів і явищ) та смисли (суб'єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті) відомі учасникам комунікативного процесу;