Державна політика зниження рівня безробіття у відкритій господарській системі України

Основою ринкової економіки  є приватна власність, тож проблема приватизації була ключовою для колишніх соціалістичних країн. У доволі стислий термін (1990-1992 рр.) в Польщі була проведена “мала приватизація”, наслідком якої став перехід у приватні руки основної частини роздрібної торгівлі та побутових послуг. Взагалі формування приватного сектора – розвиток малого та середнього бізнесу – розгортався в Польщі дуже швидкими темпами. Було створено багато дрібних приватних підприємств у промисловості та будівництві, а враховуючи те, що в Польщі практично не проводилася колективізація, частка приватних підприємств в аграрному секторі завжди була висока і ще більше зросла в період системних трансформацій. Частка приватного сектору у ВВП зросла з 30% у 1990 р. до 47% у 1992 р. та перевищила 56% у 1994 р., в той час як зайнятість в приватному секторі становила більше, ніж 60% у 1994 р. (46% – в 1989 р.) [46].

Щодо зайнятості, то у 1997 р. в приватному секторі працювало: в аграрній сфері 98% усіх робітників, у торгівлі – 96%. Важливо зазначити, що в Польщі склалася унікальна ситуація – зайнятість в аграрному секторі за роки реформ зросла й абсолютно, й відносно (у 1997 р. в сільському господарстві працювало 27,4% зайнятого населення, в той час як у 1990 р. – 25,8%). Динамічне зростання зайнятості в приватному секторі сприяло загальному економічному зростанню та певною мірою знімало гостроту безробіття [29].

У 1994-1997 рр. була успішно реалізована  програма градуалістичних реформ першого  віце-прем’єра  Г. Колодко (головного критика “шокової терапії”) “Стратегія для Польщі”, яка радикально відрізнялася від економічної політики, що проводилася на початку 90-х років. Ця друга хвиля реформ являла собою політику, спрямовану на поступове створення необхідних інститутів, зростання державного втручання в економіку. Ядром нової стратегії було назване покращення умов життя, для чого передбачалося забезпечити швидкі темпи економічного зростання та більш справедливий розподіл доходів. З 1996 р. почала проводится реформа соцільного забезпечення, зокрема формувалися приватні пенсійні та медичні фонди.

Нагальною проблемою  виглядала приватизація великих підприємств та на противагу шоковій терапії, програма “Стратегія для Польщі” була заснована не на руйнуванні державного сектора, а на поступовій приватизації. Була проголошена рівність приватного та державного секторів, та замість дискримінаційного оподаткування останнього ставилося завдання корпоративізації державних підприємств, яка розглядалася не як альтернатива приватизації, а лише як етап підготовки державних підприємств до більш ефективної діяльності за рахунок створення корпорацій з обмеженим числом власників акцій та компетентними менеджерами. Загалом, у Польщі, окрім розподілу державної власності за купонами й акціями, було також апробовано продаж підприємств [13].

Ще одним важливим кроком була реформа місцевого самоврядування. Внаслідок її проведення в Польщі відбувся перерозподіл влади на користь місцевих органів. Центральні отримали можливість сконцентрувати увагу та гроші на вирішенні основних стратегічних проблем, залишивши локальні, місцеві завдання тим, хто краще їх уявляє та більше зацікавлений в їх розв’язанні [27].

Однією з головних заслуг російського уряду, який діяв впродовж першого року радикальних  реформ, була лібералізація цін, внутрішньої  і зовнішньої торгівлі, введення конвертованої  валюти. Разом з тим уряду 1992 р. не вдалося здійснити настільки ж глибоку лібералізацію, як уряду Лешека Бальцеровича в Польщі. Так, не були лібералізовані ціни на нафту, газ, залізничні перевезення, що підігрівало інфляційні очікування [37].

Як показує практика, незалежність Центрального банку як від уряду, так і від інших економічних агентів є важливим фактором підтримання макроекономічної стабільності. В протилежному випадку ЦБ буде діяти в інтересах окремих груп, а не економіки в цілому. Це трапилось в Росії в середині 1992 р. Масштабні емісії, які здійснювалися ЦБ, стали головною причиною гіперінфляції 1992-1994 рр. Зокрема, у 1992 р. ціни зросли в 26 разів, 1993 р. — у 9,4 раза, а 1995 р. — у 2,3. В результаті на придушення інфляції Росія витратила 5 років, в той час як Польщі вдалося це зробити по суті за півроку.

Внаслідок підвищення цін вібулося різке зниження купівельної спроможності населення. За період з 1992 по 1997 pp. реальні доходи населення країни знизились на 43%, а частка населення з доходом нижче прожиткового мінімуму становила більше 25 % його загальної чисельності.

Поєднання гіперінфляції  з відкритістю внутрішнього ринку  призвело до зростання імпорту і  насичення споживчого ринку товарами та його стабілізації. Неконкурентоспроможна продукція почала швидко витіснятись із внутрішнього ринку, відбулося значне скорочення її збуту та виробництва в країні. Уже в 1992 р. промислове виробництво скоротилось на 18 %, ВВП знизився на 19%, а у 1993 р. — на 16 і 12 % відповідно [45].

У 1993-1994 pp. в країні прискореними темпами відбувалась приватизація державної власності. Її метою було проголошені підвищення ефективності роботи підприємств, ліквідація державних дотацій, створення умов ринкової економіки, конкуренції виробників продукції і послуг, формування середнього класу в суспільстві як соціальної основи нового устрою.

На початку 1993 р. Росія завершила так звану малу приватизацію: у приватну власність перейшли всі підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, третина промислових підприємств. У приватному секторі економіки було зайнято майже 50% працездатного населення і приватні підприємства випускали близько 40% промислової продукції [13].

Надто довге поєднання  м’якої бюджетної і жорсткої кредитно-грошової політики в 1994-1998 рр. сталою головною причиною дефолту 1998 р. Наочним уроком кризи 1998 р. було те, що економіка не може бути стійкою в державі, яка намагається компенсувати м’якість бюджетної політики (ріст бюджетних витрат за слабкої можливості збирати податки, бюджетний дефіцит) жорсткістю грошової політики (підтримання курсу рубля в рамках валютного коридору). Макроекономічна політика держави повинна бути збалансованою [34].

Для проведення  реформ в Україні була взята на озброєння  монетаристська концепція, урядом були введені в обіг купоно-карбованці і країна стала на шлях "шокової терапії". У 1992 р. було проголошено лібералізацію ринкової торгівлі і цін. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і за браком конкуренції призвела до надзвичайного зростання цін: у 1992 р. більше, ніж у 30 разів, а в 1993 p. Україна пережила гіперінфляцію. У свою чергу, це призвело до різкого падіння життєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку багатих людей і зубожіння переважної більшості населення [28].

Україною був встановлений сумний рекорд найтривалішого спаду (1990-1999 рр.). Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев'ять років – промислового виробництва, вісім років – інвестицій в основний капітал. Тільки з 2000 р. спостерігається реальне зростання ВВП, однак він ще не досяг і половини рівня 1990 р.

За період реформ відбулися  деіндустріалізація країни, фізичний розпад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні більш ніж у 2 рази знизилася продуктивність праці, у 2 рази зросла собівартість промислової продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. У країні почала переважати бартерна економіка, що різко скоротило бюджетні надходження і хронічним став дефіцит бюджету.

В умовах, коли немає протекціоністської політики держави, вітчизняного виробника у власній країні почали витісняти з ринку іноземні. Неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного виробництва посилювалася нижчою продуктивністю праці, невідповідністю якості окремих видів продукції світовим стандартам, високими цінами. Зміна становища на конкурентному ринку поглиблювала процес спаду виробництва, а в ряді випадків вела до банкрутства підприємств [13].

Неминучим наслідком  глибокої тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого  рівня населення України, що відкинуло  його за більшістю показників на позиції 60-х років. Порівняно з 1990 р. реальна заробітна плата зменшилася більше ніж у 3 рази, а реальне споживання домашніх господарств – більше ніж у 5 разів. Офіційно зареєстроване безробіття було незначним, але з урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за власний рахунок, затримок із виплатою заробітної плати (і без того низької) рівень безробіття становив 40 % .

Для України 1999 р. був роком найбільшого спаду обсягу ВВП: він становив лише 40,8 % від рівня 1990 р. Зростання ВВП намітилося лише  в 2000 р. – на 5,8 %, і продовжилося в 2001 р. – на 9,1 і 2002 р. – майже на 4 %. Таким чином, за три роки відбулося збільшення на 20 %, або до 49 % від рівня 1990 р.

В Україні на початку  проведення приватизації у 1992-1994 рр. пріоритетною метою визнавалося формування ринкових відносин та підвищення ефективності державних підприємств. Як показує світовий досвід, найефективнішою є національна економіка, в основі якої – приватна власність.

У період з 1992 по 1998 рр. в  Україні відбувалась переважно  сертифікована приватизація. І лише з 1999 р. відбувся перехід до грошового  етапу приватизації. Одна з основних проблем сертифікованої приватизації в Україні та, що вона не принесла державним підприємствам коштів і нових технологій [48].

Отож, як ми бачимо, в кожній з країн були свої особливості  проведення реформ та зниження життєвого  рівня населення було притаманне кожній з них.

РОЗДІЛ ІІІ. Державна політика зниження рівня безробіття у відкритій господарській системі  України

3.1. Досвід зниження рівня безробіття у перехідних економіках та перспективи його застосування в Україні

Однією із найактуальніших  проблем, які виникають на ринку  праці, є звичайно ж проблема безробіття, яка особливо гостро постає у країнах  з перехідною економікою. Виважена політика у сфері зайнятості, спрямована на зниження рівня безробіття та розширення зайнятості, повинна бути одним із основних національних пріоритетів, оскільки вона виступає запорукою соціально-економічної стабільності в країні.

У Росії, починаючи з 2008 року, був  розроблений цілий комплекс заходів, які всупереч кризовому скороченню виробництва дозволили помітно стримати зростання безробіття. Урядова програма підтримки ринку праці є однією із наймасштабніших за останні роки, зокрема впродовж 2009-2010 років на заходи щодо сприянню зайнятості з бюджету було спрямовано більше 200 млрд рублів і ці гроші не були витрачені даремно [11].

Своєчасно був прийнятий закон, який давав уряду право створювати резерв бюджетних асигнувань для допомоги регіонам, де спостерігається особливо складна ситуація на ринку праці. Державна дума також збільшила мінімальний розмір допомоги по безробіттю до 850 рублів, а максимальний – до 4900 рублів [2]. Крім цього, закон зобов’язав роботодавців заздалегідь інформувати служби зайнятості про введення режиму неповного робочого часу чи про призупинку виробництва.

Якщо в країні на ринку праці традиційно проводилась пасивна політика зайнятості, яка складалася з виплат допомоги по безробіттю і надання певних послуг громадянам, що шукають роботу, то на сьогодні все більше коштів спрямовується на організацію заходів активної політики зайнятості.

Заслуговує  на увагу реалізація регіональних програм, які мають на меті зниження напруженості на ринках праці та здійснюються в  чотирьох основних напрямках:

• організація випереджального перенавчання працівників, які знаходяться під загрозою звільнення, працюють в режимі неповного робочого часу з вини адміністрації чи перебувають у відпустці з ініціативи керівництва, у випадку гарантії роботодавцем збереження зайнятості працівників в тій чи іншій організації;
• створення роботодавцями тимчасових робочих місць (громадські роботи, стажування випускників з метою набуття досвіду роботи). Стажування молодих спеціалістів, які організовуються службами зайнятості у взаємодії з роботодавцями, навчальними установами та центрами сприяння зайнятості випускників,  дозволяють набувати необхідні навики та вміння та підвищують їхню конкурентоспроможність на ринку праці, а також допомагають закріпитися на робочих місцях. Такими можливостями, в першу чергу, можуть скористатися випускники професійно-технічних навчальних закладів;
• надання адресної допомоги в працевлаштуванні, в тому числі з переїздом в іншу місцевість;
• сприяння розвитку малого підприємництва і самозайнятості безробітних громадян, зокрема шляхом надання субсидій [3].

У всіх без винятку  регіонах країни громадські та тимчасові роботи є найпопулярнішим напрямком і спостерігається тенденція зростання кількості задіяних в них громадян, що дає змогу говорити про їхні позитивні результати. По-перше, дуже важливим є суто психологічний аспект, оскільки люди зайняті справою. По-друге, на додачу до зменшеної заробітної плати, яку вони отримують через неповну зайнятість, в них з’являється додатковий заробіток завдяки громадським роботам.

Також достатньо  успішно реалізується програма перенавчання спеціалістів і надання фінансової допомоги безробітним громадянам, що вирішили розпочати власну справу. В 2009 р. підприємцям-початківцям виплачувалась одноразова допомога в розмірі 58,8 тис. рублів, в 2010 р. розмір державних виплат підприємцям-початківцям збільшувався вдвічі, якщо вони брали на роботу ще одного безробітного громадянина.

В 2010 р. в таких програмах прийняли участь близько двох мільйонів осіб. З них близько двохсот тисяч  відкрили свою власну справу, більше 137 тис. осіб, що опинилися під загрозою звільнення, пройшли випереджальне професійне навчання, а майже півтора мільйона осіб прийняли участь в громадських та тимчасових роботах. Все це дозволило так чи інакше підтримати людей в період кризи і сприяло зниженню чисельності безробітних [11].