Анатомо-топографічні дані сечостатевої системи

       Знеболювання. Наркоз, нейролептаналгезія, інфільтраційна анестезія по лінії розрізу.

       Техніка операції. У сечову протоку уводять до конкременту катетер. Анальний отвір закривають кисетним швом або пришитим зверху марлевим тампоном. Шкіру розсікають по серединній лінії промежини на рівні сідничної дуги. Після цього можна пропальпувати уретру, в яку введений катетер. Доступ до уретри відкривають шляхом препарування тупим методом між парним м’язом, який відтягує статевий член назад, і парним цибулинно-губчастим м’язом (m. bulbospondiosus). Потім розсікають уретру на довжину до 3-х см. Сечові камінці видаляють промиванням, ложечкою для видалення конкрементів або петле подібним катетером. Уретральний катетер уводять до сечового міхура.

       Краї розрізаної  слизової оболонки підшивають  до країв рани шкіри атравматичними  голками вузловим швом лігатурою №2-3, яка не розсмоктується.

      Післяопераційний догляд. Шви знімають після уретротомії на 5-6-й день, а після уретротомії – на 10-12-й.

 

 

              Розтин нирки (нефротомія) в собаки  та кішки

       Показання. Сечокам’яна хвороба (уролітіаз), біопсія під візуальним контролем, Dioctophyme renale.

       Фіксація. Тварину фіксують у спинному або боковому лежачому положенні.

       Знеболювання. Наркоз, нейролептаналгезія, інфільтраційна анестезія по лінії розрізу.

       Техніка операції. Лапаротомія по білій лінії від мечоподібного хряща через пупок у каудальному напрямку. За необхідності ретроперитоніальний доступ позаду останнього ребра паралельно поперечнореберним відросткам поперекових хребців, або виконують високу паракостальну лапаротомію.

       Після лапаротомії  асистент перетискає кровоносні  судини, які йдуть до нирок,  пальцем або накладає затискачі  з м’яким покриттям губок для їх знекровлення. З боку великої кривизни нирки паренхіму розсікають до ниркової лоханки по можливості одним розрізом, який майже доходить до її полюсів. Після видалення каменя або паразитів ниркову лоханку й поверхню розрізу при необхідності промивають теплим ізотонічним розчином натрію хлориду (тампонами не висушувати!), ранові поверхні спів ставляють і протягом 5хв рівномірно притискають одну до одної для зупинки кровотечі.

       На лапаротомну  рану накладають дво- або триповерховий  шов.

       Після отримання  біоптата з паренхіми нирки  у формі диску ранові поверхні  спів ставляють описаним вище способом і притискають одну до одної. При пункцій ній біопсії для зупинки кровотечі достатньо несильно притиснути ранові поверхні одну до одної. Потім накладають шви на лапаротомну рану.

       Післяопераційний догляд. Спеціальна дієта; контроль за сечовиділенням та електролітним балансом.

 

                   Видалення нирки (нефректомія) в собаки й кішки

       Показання. Значне травматичне ушкодження; гідронефроз; кіста; пухлина; невиліковне ушкодження ниркової лоханки, наприклад, при уротіліазі або в результаті Dioctophyme renale; аномалії при ектопії сечоводу.

       Фіксація. Тварину фіксують у спинному або боковому лежачому положенні.

       Знеболювання. Нейролептаналгезія, наркоз, інфільтраційна анестезія по лінії розрізу.

       Техніка операції. Оперативний доступ виконують як при нефротомії. Після лапаротомії сусідні органи зміщують і накривають мокрими серветками. Перитонеальну оболонку нирки розтинають з каудального боку латерально між ниркою й клубово-реберним м’язом ножицями. Після цього нирку тупим методом за допомогою пальця відділяють від очеревини й жирової тканини в ретроперитоніальному (заочеревинному) просторі. У результаті цього відкривається доступ до ниркової артерії й вени, які входять у ворота, а також сечоводу. Спайки між очеревинною й капсулою нирки роз’єднують ножицями. На сечовід, ниркові артерії й вену накладають по дві лігатури, відстань між якими 1-1,5см. Нирку відділяють між цими лігатурами.

       На  лапаротомну рану накладають  дво- або триповерховий шов.

       Післяопераційний догляд. Контроль за сечовиділенням та електролітним балансом.

 

                   Оперативне лікування гриж (герніотомія)

       Грижа (herniae) – це одна із різновидностей зміщення внутрішніх органів зі своїх анатомічних ділянок. Розрізняють три види зміщення внутрішніх органів: грижу, пролапс та евентрацію.

       У разі, коли розриваються тканини черевної стінки, в тому числі й очеревина,, а шкіра залишається цілою, внутрішні органи заміщуються під шкіру. Таке патологічне явище називають пролапсом (prolapsus). У практиці зазначені захворювання дуже часто помилково відносять до гриж.

       Випадіння внутрішніх  органів із анатомічної порожнини  назовні з розривом усіх тканин  черевної стінки (очеревина, фасції, м’язи, шкіра) називають евентрацією (eventratio).

       Найчастіше у  тварин реєструють грижі.

       Грижою називають зміщення внутрішніх органів (сальника, кишечнику, сечового міхура, матки та інших) у розміщені поряд порожнини або під шкіру через природні (пупкове кільце, пахвинний канал) або штучні (розрив м’язів черевної стінки) отвори разом із серозною оболонкою, яка її вистилає.

       У свине грижі діагностують значно частіше, ніж в інших видів тварин і в основному реєструють зміщення органів черевної порожнини. При грижах можливі різноманітні ускладнення. Таких тварин, особливо молодих і не відгодованих, у господарствах вибраковують і здають на передчасний забій або відбирають на продаж населенню. Все це призводить до значних економічних збитків у господарстві.

       Анатомічна будова грижі така: грижовий отвір, грижовий мішок і грижовий вміст.

       Грижовим  отвором, грижовим кільцем, грижовими  воротами або грижовим каналом можуть бути природні (пупкове кільце, пахвинний канал) або штучні (розрив м’язів черевної стінки) отвори. Якщо грижовий отвір вузький, його називають грижовим кільцем, широкий – грижовими воротами, а якщо він видовжений – грижовим каналом.

       Щодо будови грижового мішка єдиної думки немає. Одні вчені вважають, що він складається тільки з парієтального листка очеревини з прилеглою до неї фастією, а інші стверджують, що до будови його належать також шкіра. Найвужче місце грижового мішка називають устям, а розширену його частину – дном.

       Грижовий вміст – сальник, петлі кишечнику, матка, сечовий міхур та інші органи. У хронічних грижоносіїв у порожнину грижового мішка виділяється транссудат – так звана грижова вода.

       За  походженням грижі бувають уроджені та набуті. Уроджені – це такі, з якими тварина народилася, а набуті розвиваються в період її росту та розвитку.

       З урахуванням локалізації діагностують грижі: пупкові, пахвинно-мошонкові (інтравагінальні), пахвинні (у самок), черевні, промежинні та ін..

       Залежно від зміщення грижового вмісту, їх поділяють на вправні і невправні.

       Грижа  вправна (hernia libera) – грижовий вміст безболісно й вільно вправляється в природну порожнину через грижовий отвір, який добре пропальповуєпься при наданні тварині певного положення, або при натискуванні пальцями на грижовий мішок. Грижовий вміст при пальпації має м’яку консистенцію, еластичний.

       Грижа  невправна (hernia irroponibilis) - грижовий вміст не вправляється в анатомічну порожнину. Вона, в свою чергу, буває фіксованою й защемленою. Грижовий отвір не палькується.

       Грижа фіксована (hernia fixata) – у цьому випадку виникають сполучнотканинні спайки між грижовим вмістом і грижовим мішком. Вони є наслідком численних травм грижового мішка й розвитку запальних процесів. Спочатку з’являються первинні фіброзні спайки, а пізніше розвивається фіброзне зрощення.

       Залежно від  розміру грижі й ширини спайок  може порушитися травлення, затримування  евакуація вмісту кишечнику. Тварина  поступовр худне.

       Грижа защемлена (hernia incarcerata) – грижовий вміст защемлюється в грижовому мішку; грижове кільце не пропальповується. Це залежить від ряду факторів: діаметра грижового отвору, пружності його прилеглих тканин, розмірів зміщеної петлі кишки тощо. Защемлені грижі супроводжуються болем у вигляді колік; припухлість збільшується в об’ємі, стає щільною та напруженою. У порожнині защемленої кишки інтенсивно розмножується мікрофлора, яка швидко поширюється, що призводить до гнійного перитоніту, інтоксикації.

       За механізмом розвитку розрізняють три види защемлення: калове, еластичне й ретроградне.

       Калове защемлення розвивається поступово, коли петля кишечнику, що випала, переповнюється вмістом так, що її не можна вправити назад у черевну порожнину.

       Еластичне защемлення (странгуляція) розвивається швидко й зненацька, що, як правило, спостерігається під час роботи, при підвищеному внутрічеревному тиску. У цьому випадку грижовий отвір дуже розтягується на невеликий період часу і в нього проникає кишкова петля. А коли в результаті скорочення прилеглих тканин грижовий отвір послаблюється й звужується, петля кишки, яка знаходиться в ньому, защемлюється.

       Ретроградне защемлення виникає тоді, коли в грижовий мішок проникає петля кишечнику й частина брижі. При цьому травлення порушується не тільки в защемленій петлі кишечнику, а й в інших відділах кишечнику, які вільно лежать у черевній порожнині.

       Защемлені  грижі відносять до тяжких  захворювань. При перших ознаках  їх виявлення потрібно терміново  виконувати операцію, щобне допустити перитоніту, інтоксикації, які призводять дозагибелі тварини.

       Для  лікування тварин з грижами  застосовують паліативні способи лікування й найчастіше оперативні (герніотомія: herniae – грижа + tome – розсікаю).суть герніотомії полягає в тому, що розсікають шкіру, відпрепаровують грижовий мішок і вправляють його разом з грижовим вмістом у черевну порожнину, а на грижове кільце накладають переривчасті шви.

 

                              Операції при пахвинно-мошонкових грижах

       Пахвинно-мошонкова, або інтравагінальна грижа (hernia intravaginalis; від лат.intra – в, всередину  + vagina – піхва) – це зміщення внутрішніх органів (петлі кишечнику, сечового міхура, сальника) через пахвинний канал у порожнину мошонки. Грижовими воротами є розширене внутрішнє пахвинне кільце, внаслідок чого внутрішні органи проникають у піхвовий канал і призводять до розширення зовнішнього пахвинного кільця.

       Захворювання найчастіше діагностують у кнурців, рідше у жеребців і найрідше – у самців інших видів.

       Після односторонньої герміотомії  другий сім’яник обов’язково видаляють кривавим закритим методом!

       Анатомотопографічні дані пахвинного каналу. У самців у пахвинних ділянках черевної стінки є два пахвинних канали (лівий і правий). У пренатальний період, а в деяких видів тварин після народження, в пахвинний канал випинається парієнтальний листок очеревини. Він вистилає пахвинний канал і утворює піхвовий канал. Опускаючись нижче, парієтальний листок очеревини вистилає порожнину мошонки й називається загальною піхвовою оболонкою. Через піхвовий канал у процесі розвитку сім’яники опускаються в сім’яний мішок (мошонку).

       Пахвинний канал (canalis induinalis) являє собою лійкоподібну щілтну між  внутрішнім і зовнішнім косими черевними м’язами. Починається канал отвором, який називається внутрішнім (черевним) пахвинним кільцем,і закінчується також отвором – зовнішнім (підшкірним) пахвинним кільцем.

        Внутрішнє (черевне) пахвинне кільце (annulus inguinalis abdominalis) має вигляд продовгуватого отвору, який утворюється між заднім краєм апоневрозу внутрішнього косого м’яза черева й тазовою пластинкою (пахвинною зв’язкою) зовнішнього косого черевного м’яза.

       Зовнішнє (підшкірне) пахвинне кільце (annulus inguinalis subcutaneus) має такий самий вигляд, як і внутрішнє, але більше від нього й знаходиться в апоневрозі зовнішнього косого черевного м’яза, між двома його пластинками (ніжками) – черевною та тазовою.

        Зовнішнє та внутрішнє пахвинні  кільця не повністю збігаються  один з одним і мають різну  величину, тому й пахвинний канал  має форму сплющеної трапеції, більша основа якої – зовнішнє, а верхівка – внутрішнє пахвинне кільце.

       У  пахвинному каналі розміщується  ретроперитонеальна пухка клітковина, зовнішні соромітні артерія й  вена, зовнішній сім’яний нерв, лімфатичні судини та вузли, зовнішній підіймач сім’яника, піхвоний канал з його вмістом.

       Піхвовий канал (canalis vaginalis) утворюється в результаті вистилання пахвинного каналу парієтальним листом очеревини. Оскільки він розміщений в пахвинному каналі в ньому відповідно розрізняють два піхвових кільця – внутрішнє (черевне) і зовнішнє (підшкірне). Через піхвовий канал від сім’яника в черевну порожнину проходить сім’яний канатик. У ньому знаходиться сім’япровід, внутрішнє сім’яне сплетення, нерв сім’япроводу, внутрішні сім’яні артерії та вени, артерії та вени сім’япроводу, лімфатичні судини, часто буває й сім’яниковий лімфатичний вузол та внутрішній піднімач сім’яника.

        Усі тканини зібрані в єдиний тяж, зовні покриті вісцеральним листком очеревини, який опускається на сім’яник і називається спеціальною піхвовою оболонкою. Загальна й спеціальна піхвові оболонки зростаються на задній поверхні сім’яного канатика. Це анатомічне утворення називається брижею сім’яного канатика.