Право власності

Як окрему підставу припинення права  власності ЦКУ закріплює викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352 ЦКУ).

Відносини у сфері охорони культурної спадщини регулюються Законом України  від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини». Усі об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності  відповідно до їхньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки.

Пам'ятка може перебувати у державній  власності, комунальній або приватній  власності. Пам'ятки археології є державною  власністю. Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органам у володіння, користування чи управління іншій юридичній чи фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Верховною Радою України затверджується перелік пам'яток, які не підлягають приватизації.

У разі продажу пам'ятки власник  зобов'язаний дотримуватися норми  ст. 20 Закону, яка закріплює право  відповідних органів охорони культурної спадщини на привілейовану купівлю пам'ятки.

ЦК встановлює санкції у разі вчинення власником пам'ятки історії та культури неправомірних дій чи бездіяльності, що можуть призвести до пошкодження чи знищення пам'ятки. Відповідний державний орган робить власнику попередження. Форма попередження законодавчо не визначена. Державний орган самостійно визначає форму і спосіб попередження власника. Якщо власник і після попередження не вживає жодних заходів щодо збереження пам'ятки, то за позовом відповідного державного органу з питань охорони пам'яток, така пам'ятка в судовому порядку може бути викуплена. Примусовий викуп може бути застосований і тоді, коли власник не має можливості створити необхідні умови для збереження пам'ятки. У будь-якому разі рішення про викуп може бути постановлене тільки судом. Орган з питань охорони пам'яток не має права самостійно приймати жодних рішень про припинення права власності на пам'ятку. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки позов про її викуп може бути пред'явлений без попередження про це власника. Викуплена пам'ятка переходить у державну власність. Правовий режим її охорони здійснюється відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Примусовий викуп здійснюється за взаємоузгодженою ціною. Якщо домовленість щодо ціни не досягнута, спір вирішується судом.

Відповідно до попередніх підстав  припинення права власності у  цьому випадку теж не визначений момент припинення права власності  на викуплену пам'ятку історії та культури. Такий момент також пов'язаний з моментом набрання рішенням суду законної сили.

Закон України «Про власність» передбачав, що за обставин надзвичайного характеру (у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій) майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України, з виплатою йому вартості майна в повному обсязі відповідно до реальної його вартості, в тому числі і неотримані доходи. Реквізиція майна передбачена і ст. 41 Конституції України. Реквізиція об'єктів права приватної власності може проводитися у разі оголошення надзвичайного чи воєнного стану. За цією ознакою реквізиція відрізняється від інших підстав припинення права власності.

Реквізиція як примусове позбавлення  права власності має певні  особливості: 1) вона може бути застосована  тільки у разі надзвичайних обставин (стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії тощо); 2) реквізиція застосовується не як санкція за неправомірні дії власника, а як необхідний захід для усунення загальної небезпеки тощо; 3) у реквізиції рішення про примусове вилучення майна приймають відповідні органи, а не суд, враховуючи необхідність швидкого реагування в умовах надзвичайних обставин; 4) не передбачається попереднього повного відшкодування збитків власнику через об'єктивну неможливість його проведення.

Норма ст. 353 ЦКУ є відсилочною. Порядок  застосування реквізиції визначається спеціальним законом.

Оцінювання вартості майна проводиться за погодженням між власником і відповідним органом. Закон України «Про власність» (ч. 4 ст. 48) встановлює правило, за яким збитки відшкодовуються у повному обсязі на момент припинення права власності. Між моментом вилучення майна і моментом розрахунку з власником ринкова ціна майна може зазнати змін. Тому справедливим буде те, що компенсація має відповідати вартості майна на момент проведення оплати, а не на момент вилучення. Власник у разі незгоди може оскаржити оцінку майна до суду. У разі реквізиції майна власник може вимагати взамін надання йому іншого майна. Вирішення такого питання належить до компетенції органу, що здійснив реквізицію, і бажання власника беруть до уваги, якщо це можливо.

Якщо майно збереглося після  припинення надзвичайних обставин і якщо це можливо, з огляду на фактичні обставини, власник може вимагати повернення свого майна. Оскільки при реквізиції право власності припиняється, то у разі повернення такого майна, воно поновлюється на боці власника. Власник зобов'язаний повернути одержану грошову суму на відшкодування вартості речі з вирахуванням розумної суми за її користування. На законодавчому рівні треба вирішити питання про момент припинення права власності на реквізоване майно, а також про момент його поновлення у разі повернення майна власнику після припинення надзвичайних обставин, якщо майно збереглося в натурі. Моментом припинення права власності треба вважати момент фактичного вилучення майна в особи. У разі реквізиції нерухомого майна треба передбачити особливі правила реєстрації припинення права власності з урахуванням надзвичайних обставин.

Конфіскація майна як вид додаткового покарання є примусовим безоплатним вилученням у власність держави частини або всього майна, що належить особі на праві приватної власності. За ст. 354 ЦКУ конфіскація є позбавленням права власності особи за рішенням суду як санкція за вчинене правопорушення, у випадках, встановлених законом. Конфіскація є підставою набуття права власності державою, отже, момент припинення права власності особи і відповідно момент його виникнення у держави треба пов'язувати з набранням законної сили вироком (рішенням) суду.

Як кримінальне покарання  конфіскація застосовується судом  за тяжкі га особливо тяжкі злочини, скоєні з корисливих мотивів, і може бути призначене судом тільки у випадках, передбачених ККУ.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних у результаті вчинення адміністративного правопорушення застосовується як основне, так і додаткове адміністративне стягнення у випадках, передбачених Кодексом про адміністративні правопорушення.

Перелік видів майна  громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами  додається до Закону України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження».

Гарантією інтересів  особи-власника є чітко визначені законом підстави та порядок застосування конфіскації.

Незаконна конфіскація  може бути оскаржена в порядку, що встановлений для оскарження судових  вироків та рішень. Майно, яке було незаконно конфісковане, повертається особі в натурі, а за неможливості повернення - відшкодовується його вартість.

За загальним правилом ст. 658 ЦКУ право продажу товару належить власникові товару. Винятки з цього правила встановлено законом і стосуються випадків примусового продажу товару. Отже, у випадках примусового продажу товару, що належить особі на праві власності, її право припиняється і одночасно виникає право власності у набувача такого товару. Зокрема, згідно з нормами транспортного законодавства (наприклад, п. 48 Статуту залізниць України) перевізник має право реалізувати невитребувані одержувачами вантажі, доставлені за договором перевезення; згідно із Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про заставу» заставодержатель у разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання вправі реалізувати заставлене майно і задовольнити свої вимоги з його вартості; ломбард вправі продати заставлене майно у зв'язку з непогашенням боржником суми боргу у встановлений строк (ст. 968 ЦКУ); підрядник має право продати предмет договору побутового підряду за розумну ціну, якщо замовник не з'явився за одержанням виконаної роботи зі спливом двох місяців після письмового попередження підрядника (ст. 874 ЦКУ); уповноважені органи здійснюють примусовий продаж майна при зверненні стягнення на майно в порядку виконання судових рішень чи за виконавчими написами нотаріусів згідно із законами України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження». Практично у всіх перелічених випадках припинення права власності «супроводжує» застосування до власника засобів цивільної відповідальності за вчинене правопорушення, хоча саме примусове позбавлення права власності не треба розцінювати як санкцію за його вчинення. Так, наприклад, боржник не виконав зобов'язання, забезпеченого заставою. Відповідно до нього можуть бути застосовані засоби цивільної відповідальності у формі стягнення збитків, сплати неустойки. Проте боржник не звільняється від виконання зобов'язання в натурі, а тому на його майно звертається стягнення для задоволення вимог кредитора. Отже, наявне припинення права власності у випадку примусового продажу майна власника на задоволення вимог кредиторів у разі неналежного виконання боржником своїх зобов'язань.

Розділ 3

ПРОБЛЕМИ ДОВІРЧОЇ ВЛАСНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Право довірчої власності  донедавна було «чужою» конструкцією в праві України. Законом України від і 9 червня 2003 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України»¹ ст. 316 ЦКУ було доповнено ч. 2 такого змісту: особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. Закріплення такої норми в ЦКУ зумовлене прийняттям 19 червня 2003 р. Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» та Закону України «Про фінансово- кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Згідно зі ст. 26 Закону України «Про іпотечне кредитування...» довірчою власністю є особлива форма договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю. Тобто, у зазначеному Законі вперше було подано законодавчу дефініцію права довірчої власності. У Законі України «Про фінансово-кредитні механізми...» довірча власність згадується в контексті договору управління майном, за яким установник управління передає управителю у довірчу власність майно з метою досягнення визначених ним цілей та встановлює обмеження щодо окремих дій управителя з управління цим майном. Назва ст. 6 Закону містить словосполучення «довірча власність», хоча саме поняття у цій етапі не розкривається. У ст. 6 зазначено, що об'єкт управління майном пере буває у довірчій власності управителя.

Варто зауважиш, що розуміння суті довірчої власності не може подлвач  ися в коти Сіам і того чи іншого гину відносин. Якшо вже таке поняття вводиіься і визначається на законодавчому рівні, то іільки як єдине для всіх випадків його застосування, а не в розумінні тою чи іншого закону. За іакпх підходів правового регулювання виникає шпигання про співвідношення понять. Якщо за Законом України «І Іро. іпотечне кредитування...» довірча власність лише

' Відомості Верховної 1\і їм України. 2004. Лі; 2 сг.т>.

особлива форма договірних майнових відносин, за сг. 316 ЦКУ - це особливий  вид права власності, то що ж таке насправді право довірчої власності? Отже, у цивільному праві України була узаконена (хоч не дуже чітко та послідовно) характерна для прецедентної системи права конструкція довірчої власності.

Наукові дискусії щодо проблеми довірчої власності в науковій літературі тривають давно. Позиції науковців  є різними: 1) за повне сприйняття конструкції довірчої власності і запровадження її в цивільне законодавство України;¹ 2) можливість існування такої конструкції;" 3) заперечення конструкції довірчої власності/

На думку науковців, становлення інституту довірчої власності відноситься до раннього середньовіччя, коли під назвою ике  вона використовувалася для того, щоб обійти різні існуючі обмеження феодального характеру з використання нерухомості, зокрема, у зв'язку із забороною відчуження землі на користь церкви і монастирів. Встановлення відносин довірчої власності означало, що власник землі, формально будучи таким, управляв і розпоряджався даною нерухомістю в інтересах інших осіб ⁴ Місцем походження довірчої власності вважають Англію. Американська модель довірчої власності майже не відрізняється від англійської.

З огляду на суть відносин довірчої власності, виділимо такі її характерні риси: 1) установником довірчої власності є власник; 2) власник виявляє особливе довір'я і потребу у передами і майна в довірчу власність іншій особі; 3) довірчий власник, маючи професійні навики і вміння, готовий проявити їх при управлінні чужим майном, усвідомлюючи, що діє, насамперед, в інтересах власника; 4) власник, передаючи майно у довірчу власність, прагне у такий спосіб досягти максимального ефекту через таке розпорядження своїм майном для себе чи для інших зазначених ним осіб. Саме в цьому полягає мета довірчої власності; 5) сторони (власник і довірчий власник) обумовлюють взаємні права і обов'язки в режимі

¹ Див., папр.: Сііпчешо С. О. Інститут права довірчої власності і його дія в Україні: Дис. ... каид. юрил. наук,- Харків, 1997; Харченко Г. /'. Правове регулювання діяльності трастових компаній та довірчих товариств: порівняль-

но-прановиїї аналіз: Дис. ... канд. юрпд. наук,- К.. 2004.

" Див., папр.: МийЛшкі; Р. ,!. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. К. Впдавпнчо-полії рафічніні центр "Київським університет», 2002.

''Див.,: напр.: (.'.чік-иресськнії М. М. Теоретичні проблеми довірчого управління чужим майном в Україні: Дис. ... канд. юрид. наук. Харків. 1994

і раждапское п юотовос  право капнга.нк"гпческті\ іос\'дарсін - Под ред. С. А. Васильєва :\і. 1932. Г. 236.

Н.1

можуть бути розмежовані. Адже володіння, користування і розпорядження майном становлять зміст права власності. Яке співвідношення повноважень власника і довірчого власника, якщо закон не розмежовує ці поняття за формальними ознаками⁹ Більше того. Законом від 15 лютого 2006 р. ч. 5 ст. 1033 ЦКУ доповнено нормою такого змісту: договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління. Якщо ж довірча власність, як особливий вид права власності, визнається правом речовим, то як розуміти зазначене доповнення у ст. 1033 ЦКУ? Якщо ж перехід права власності за договором управління майном не відбувається, то ким тоді виступає управитель майна: довірчим власником, якому належить речове право довірчої власності, чи просто договірним контрагентом за договором? На разі позиція законодавця щодо співвідношення зобов'язальних і речових інтересів у рамках договору управління майном є не зовсім зрозумілою, не кажучи вже про можливу колізію речових інтересів власника як установника управління і довірчого власника.