У переддень війни

№ І. У переддень війни

 

Складним і суперечливим було соціально-економічне становище Полтавщини напередодні радянсько-німецької війни. Область продовжувала залишатися в основному аграрним краєм. Тут налічувалося 208 підприємств державної промисловості, в тому числі 65 союзного і 57 — республіканського підпорядкування, які випускали на 562,6 млрд. карбованців продукції на рік, а також 385 підприємств кустарно-промислової кооперації, які давали продукції на 352 млн. карбованців.

 

Будови сталінських  п'ятирічок мало відбилися на промисловому потенціалі області. Головна увага приділялася тут не (12) новому будівництву, а реконструкції вже діючих підприємств та освоєнню нових технологій. Обсяг капіталовкладень у промисловість Полтавщини, який нарощувався протягом першої і другої п'ятирічок, у третій (1938-1942 роки) почав зменшуватися, що пояснювалося рядом причин. Після підписання 24 серпня 1939 року "пакту Рібентропа-Молотова" про поділ Європи на зони окупації Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. У зв'язку з цим основні капіталовкладення робилися у військові галузі промисловості, яких на Полтавщині практично не було.

 

Зниження темпів промислового розвитку стало особливо помітним у 1940 році. Якщо в 1937 році обсяг випуску  валової продукції промисловості в області становив 629 млн. крб., у 1938 році — 794 млн. крб., у 1939 році — 833 млн. крб., то в 1940 році — 808 млн. крб. Виконання державних виробничих планів підприємствами союзного підпорядкування в 1940 році становило 90 відсотків, республіканського — 93 і обласного та районного — 97,1 [8]. Промисловість області недодала до плану продукції на 15 млн. крб.

8 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.194, арк.118.

 

На підприємствах відчувалася  гостра нестача технічної інтелігенції і керівників середньої та вищої  ланок. Все більше давалися взнаки суперечності між освоєнням нових технологій та інтенсивними методами праці і надцентралізованою системою планування та управління економікою. Економічні труднощі партійно-командна система намагалася усунути притаманними їй методами примусу.

 

У зв'язку із вступом СРСР 17 вересня 1939 року у другу світову  війну були прийняті укази про  перехід на восьмигодинний робочий  день, семиденний робочий тиждень  і заборону самовільно залишати роботу. Випуск неякісної і нестандартної  продукції прирівнювався до шкідництва, а неучасть у соціалістичному змаганні розглядалася як ознака нелояльності до більшовицького режиму. За прогули та запізнення на роботу, навіть на 20 хвилин, жорстоко карали. У другій половині 1940 року на Полтавському паровозоремонтному заводі, колектив якого налічував 3607 чоловік, за ці порушення було покарано 350 чоловік, тобто кожний десятий працівник. З них 66 потрапили до в'язниці, а решта отримали примусові роботи з відрахуванням на користь держави 20 відсотків заробітку [9]. Подібна картина спостерігалася і на інших підприємствах області.

9 Полтава. Історичний  нарис. — Полтава, 1999. — С. 159.

 

(13) Як і в попередні  роки, недостатню матеріальну винагороду  працівникам влада намагалася  компенсувати так званими моральними  стимулами та розгортанням нав'язаного зверху виробничого змагання, результатом якого була виснажлива, але низькооплачувана робота. В передвоєнні роки особливого розмаху набула така його форма, як рух швидкісників і багатоверстатників. У зв'язку з воєнними приготуваннями постала перспектива проведення мобілізації чоловіків до лав Червоної армії. Тому ті, хто залишався працювати на виробництві, повинні були замінити призваних до війська своїх товаришів, тобто працювати за двох або, навіть, за трьох. Так, у 1939 році серед 1485 стахановців і 1075 ударників Полтавського паровозоремонтного заводу багатоверстатників було 45, на м'ясокомбінаті — 62, на бавовнопрядильному комбінаті — 440, на Кременчуцькій суконній фабриці — 48 [10].

На середину 30-х років  суцільна колективізація на Полтавщині вже стала доконаним фактом. Станом на 1938 рік в області існувало 2727 колгоспів, які мали 3238,7 тисяч гектарів землі. Дещо зміцніла і технічна база машино-тракторних станцій, в них налічувалося 5641трактор, 1920 комбайнів і 1874 автомобілі. Але МТС виконували лише 61,4 відсотка сільськогосподарських робіт у колгоспах, де все ще переважала важка ручна праця, особливо у тваринництві [11]. Восени 1939 року для військових потреб в області була проведена часткова мобілізація автотранспорту, коней і возів, але після завершення окупації Польщі і війни з Фінляндією не всі транспортні засоби і тяглова сила повернулися назад.

11 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.106, арк. 10.

 

Позбавлені землі і  засобів виробництва, примусово  загнані до колгоспів та радгоспів, на все життя прив'язані до села безпаспортним статусом (у 1932 році паспорти одержали лише жителі міст та робітничих селищ), селяни зобов'язані були виконувати довічно свою повинність у формі обов'язкового мінімуму трудоднів на користь радянської держави. Здійсненням суцільної колективізації сільського господарства комуністи фактично відновили феодально-кріпосницьку систему на селі.

 

Підневільна праця позбавляла колгоспників стимулів до розширеного  виробництва. Низькими залишалися врожаї сільськогосподарських культур, і залежали вони головним чином від сприятливих чи несприятливих кліматичних умов. В 1939 році середній врожай зернових культур на Полтавщині (14) становив 11,7 центнера з гектара. По районах області він коливався від 12,3 цнт у Карлівському до 5,4 цнт — у Лазірківському, 6,2 цнт — у Гребінкімвському і 6,5 цнт — у Чорнухинському районі. Найвищі врожаї зернових були зібрані в колгоспах: "Червоний борець" Карлівського району (17,1 цнт), "Шлях жовтня" Чутівського району (16,3 цнт) та "Зміна" Диканського району (16 цнт). І хоч врожаї на Полтавщині були нижчі за середньореспубліканських, план обов'язкових поставок державі в обсязі 525 231 тонна область виконала на 105,6 відсотків [12]. У той же час натуральна оплата праці колгоспників була виконана лише на 94,2 відсотка. Крайнім, як завжди, залишався годувальник держави.

 

Як зазначалося на обласній партійній конференції (березень 1940 року), на Полтавщині в 1939 році було зібрано "ганебний урожай цукрового  буряка", який становив 90,5 цнт з  гектара проти 136 цнт у 1938 році. Найнижчими врожаї цукрового буряка були в Лазірківському районі — 44,5 цнт, Оржицькому — 50 цнт і Глобинському — 55,4 цнт з гектара. Причини такого становища партійне керівництво області вбачало в навалі шкідників та відсутності ефективних засобів боротьби з ними. Протягом літа 1939 року на Полтавщині було зібрано, головним чином руками учнів, 19 тисяч центнерів довгоносиків. Крім того, колгоспи непомірно довго затягнули строки посіву цукрового буряка, а 23 тисячі гектарів довелося повністю пересівати [13].

13 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.56, арк. 107, 110.

 

У 1939 році не були виконані і плани розвитку громадського тваринництва. Так, при плані 217,5 тисяч голів  великої рогатої худоби, на колгоспних фермах було лише 208 тисяч (95,6 відсотків від плану). Молочно-товарні ферми мали лише 66 відсотків колгоспів, вівцеферми — 69 відсотків і свиноферми — 99,6 відсотків. Наступного року становище в тваринництві дещо поліпшилося і напередодні війни в колгоспах і радгоспах області вже налічувалося 7913 тваринницьких ферм, у яких знаходилося 778009 голів великої рогатої худоби, включаючи молодняк, 658 394 свиней, 254 679 овець і більше 3 млн. птиці [14].

14 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.56, арк.126.

 

Колгоспно-радгоспна  феодальна система позбавляла колгоспників стимулів до праці. Низькою залишалася трудова дисципліна, спостерігалися чисельні порушення прийнятого урядом СРСР в 1935 році Статуту сільськогосподарської артілі. Так, протягом 1938 року в колгоспі "Авангард" Миргородського (15) району 69 колгоспників не виробили встановленого мінімуму трудоднів, а 82 — жодного разу не виходили на роботу [15].

15 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.258, арк.42.

 

Надзвичайно низький  рівень оплати праці змушував колгоспників, щоб вижити, покладатися на присадибні ділянки та на підсобні промисли, шукати заробітку на стороні. Щоб змусити селян працювати в колгоспах, влада як могла боролася з "приватновласницькими тенденціями", періодично здійснюючи перевірку розмірів присадибних ділянок та відбираючи понаднормові лишки землі. Станом на 1 жовтня 1939 року обмір присадибних ділянок було проведено у 2508 колгоспах області, при цьому у 267 690 дворах були виявлені надлишки землі загальною площею 41 591 гектар [16].

16 ДАПО. ф.П-15, оп.1, спр.106,арк.18.

 

Матеріальне становище  колгоспників було жалюгідним. Житлові приміщення залишалися практично такими ж, як і тисячу років тому — глинобитна, крита соломою або очеретом хата з двох кімнат — кухні і жилої кімнати, яка одночасно слугувала вітальнею, їдальнею і спальнею. Більшість колгоспників задовольнялося домотканим одягом, як і сотні років тому. На роботу і вдома ходили босими аж до заморозків — економили взуття. Часто одна пара чобіт або валянок слугувала декільком членам сім'ї і їх взували по черзі. Вихідних днів для колгоспників не передбачалося, відпусток також, а оплата праці була майже виключно натуральною.

 

Щоб знищити в селян  саму згадку про фермерські (хутірні) господарства, які споконвіку існували в Україні, влада під приводом наближення колгоспників до культурно-освітніх закладів вирішила взагалі ліквідувати хутори, переселивши їх мешканців на центральні садиби колгоспів. Тим самим вона забезпечувала постійний контроль тоталітарного режиму в особі колгоспних і сільських управлінців над виробничим і приватним життям колгоспників.

 

25 травня 1939 року ЦК  ВКП(б) і Раднарвок СРСР прийняли  спільну постанову про зселення  хуторів, а вже до 1 жовтня цього  ж року із плану 21364 господарств,  які підлягли ліквідації, примусово  було переселено 18 221. В ході зселення  руйнувалися обійстя, на яких жили цілі покоління хліборобів, нищилися могили предків, викорчовувалися садки. Все це відбувалося в авральному порядку, методом грубого тиску, примусу і насильства. Напередодні зими з усіх зселених господарств у власні хати перейшли жити лише 8276 сімей або 44 (16) відсотки. Решта мала розміститися на зиму по сусідах або родичах, якщо вони були. Їх доля владу не цікавила, головним було виконати план [17].

 

У зв'язку із вступом Радянського  Союзу у другу світову війну  та пов'язаною з нею мілітаризацією економіки і створенням стратегічних запасів продовольства матеріальне становище полтавців ще більше погіршилося. З урожаю 1939 року чверть колгоспів полтавської області видали колгоспникам менше 0,5 кг зерна на трудодень, одночасно були зменшені централізовані фонди постачання хлібом та хлібопродуктами населення міст. Біля продовольчих магазинів утворювалися величезні черги, що викликало занепокоєння навіть у представників місцевої влади. У листі першого секретаря Полтавського обкому КП(б)У В. Маркова до ЦК КП(б)У від 11 січня 1940 року повідомлялося: "В останній час продаж хліба відбувається при наявності величезних черг, які утворюються. Такий стан із забезпеченням хлібом робітників на підприємствах викликає запізнення на роботу та прогули" [18]. Не інакше, як цинізмом можна назвати слова Сталіна, сказані ним у трагічні тридцяті роки про те, що "жити стало краще, жити стало веселіше".

 

У зовсім іншому становищі  перебувала партійно-радянська номенклатура. Продовольством вона забезпечувалася  із спеціальних закритих розподільників, харчувалася в таких же закритих їдальнях. Посилені щомісячні пайки одержували і чисельні уповноважені, які виїжджали в села і райони для проведення хлібозаготівельних та інших кампаній. Крім зарплати, номенклатура регулярно отримувала і грошову допомогу в конвертах, з якої не сплачували навіть обов'язкових партійних внесків. На 1941 рік одноразова допомога "відповідальним працівникам" області була встановлена в сумі 266 тисяч карбованців [19]. Якщо більшість населення міст і робітничих селищ мешкало в бараках, гуртожитках і "комуналках", то номенклатурні працівники одержували цілком комфортабельні квартири, часто насильно виселивши з них сім'ї репресованих громадян.

 

В роки "великого перелому" сталися суттєві, але неоднозначні зміни і в культурно-освітньому житті полтавців. З одного боку, були досягнуті вагомі результати в ліквідації неписьменності та підвищенні загального освітнього рівня українського народу, а з другого — вся система радянської освіти (17) була спрямована на виховання підростаючого покоління в дусі відданості ідеям марксизму-ленінізму. Люди мали стати сліпими виконавцями волі комуністичної партії, а точніше — "вождя партії і народу" Й.Сталіна.

 

Напередодні радянсько-німецької  війни на Полтавщині працювало 5 вузів, два науково-дослідних інститути, 43 технікуми і 1746 шкіл, у тому числі 841 початкова, 647 неповних середніх і 258 середніх. У школах навчалося 370 тисяч учнів і працювало 15 тисяч вчителів.

 

І хоч в СРСР було оголошено  про ліквідацію неписьменності, поза школою ще залишалося близько 6 тисяч дітей. Значним був і відсів дітей через неуспішність: у Миргородському районі він становив 349, Оржицькому — 156, Шишацькому — 141 і т.д. Успішність учнів пересічно по області становила 89 відсотків. Найнижчою (86 відсотків) вона була з російської мови, яку нещодавно ввели в школах як обов'язковий предмет. Офіційно на Полтавщині було зареєстровано 5634 неписьменних, насправді їх було значно більше [20].

 

У зв'язку з переходом  на обов'язкове семирічне навчання гостро постала проблема педагогічних кадрів. На початку 1939-1940 навчального року в школах області не вистачало 217 вчителів, але у зв'язку з введенням з 1 вересня 1939 року загальної військової повинності і призовом вчителів до Червоної Армії їх нестача могла збільшитися до 3 тисяч. Щоб не зривати навчальний процес, 5 жовтня 1939 року бюро обкому КП(б)У прийняло постанову, яка дозволяла випускникам середніх шкіл після місячної підготовки працювати вчителями молодших класів. Кращі вчителі початкових шкіл після короткотермінових курсів могли викладати спеціальні навчальні предмети у 5-7 класах. Частину вчителів міських шкіл було вирішено в примусовому порядку направити на роботу на село.

 

У кінці 30-х років радянська  влада продовжувала нищити релігійні  установи — єдині організаційні структури суспільства, що збереглися з дореволюційних часів і залишалися поза партійним контролем. Політика войовничого атеїзму, яка проводилася на державному рівні, призвела до того, що напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині залишилося лише декілька діючих церков. Виконання релігійних обрядів вважалося мало не державним злочином і переслідувалося радянською владою. 17 травня 1941 року на виконкомі Лубенсь-(18)кої районної ради депутатів трудящих слухали заяву жительки села Вовчик Маложон Марії Семенівни про зняття накладеного на неї міліцією штрафу в сумі 100 карбованців за читання псалтиря над покійником. Після нетривалого обговорення виконком ухвалив таке рішення: "Вважати, що штраф на гр. Маложон накладено вірно, а тому у проханні її про зняття штрафу відмовити". Голова виконкому райради Тихоненко. Секретар виконкому райради Броншваг [21].