У переддень війни

Не кращим було становище  і в Червоній армії, професійна виучка і моральний дух вояків якої залишав  бажати кращого. В ході наступальних операцій 1941 року німці в числі  інших захопили секретні документи 56 стрілецької дивізії, які свідчили, що агентів НКВС (службовців "особого отдела") в дивізії було 11, таємних резидентів — 86, рядових "сексотів" — 335, разом — 432 чоловіки. Тому кожний крок і кожне слово вояків дивізії було під контролем відомства Берії [8]. "Сексотів" боялися більше, ніж ворогів.

(25) Уже перші дні  війни показали хибність тверджень  кремлівського керівництва, що  війна в разі агресії проти  СРСР буде вестися на ворожій  території і, до того ж, малою  кров'ю. Тому у зв'язку із  швидким просуванням німецьких військ у глибину радянської території постала потреба термінової евакуації на схід устаткування фабрик і заводів, обладнання залізниць, колгоспів, МТС, культурних та інших народногосподарських цінностей. Крім залізниць, рух по яких був перевантажений військовими перевезеннями, на території Полтавщини були встановлені три маршрути просування на схід автомобілів з вантажами: Яготин-Опішня-Краснокутськ Харківської області, Київ-Гадяч-Лебедин і Черкаси-Зіньків-Груньський район Сумської області. На шляхах просування автотранспорту були влаштовані пункти заправки пальним. Проте ґрунтові дороги дозволяли вільне просування автотранспорту лише в суху погоду. Евакуація з Правобережної України ускладнювалася тим, що 9 липня 1941 року в результаті прицільного бомбардування німецький літак зруйнував 88-метрову ферму залізничного моста через Дніпро в Кременчуці, перервавши тим самим надійний зв'язок між правим і лівим його берегами.

Вже на 45 день радянсько-німецької  війни війська вермахту вступили на землю Полтавського краю. У серпні 1941 року німецька авіація почала бомбити Полтаву, але масових нальотів не було. Протидіяла їм радянська зенітна артилерія, але за весь час вона не збила жодного ворожого літака, — надто високо вони літали. Найбільший наліт на Полтаву відбувся 30 серпня, коли 5 "юнкерсів" (Ю-88) піддали бомбовому удару Київський вокзал, у результаті чого загинуло 24 і було поранено 34 мирних жителі.

28 серпня 1941 року бюро Полтавського  обкому КП(б)У прийняло постанову  про евакуацію худоби і сільськогосподарського реманенту, згідно якої органи радянської влади на місцях мали забезпечити гурти худоби гонщиками і зооветперсоналом, а також грошима, теплим одягом і продуктами харчування на 2-3 місяці. Евакуації на схід піддягали також трактори і комбайни [9].

У зв'язку з тим, що на початку радянсько-німецької  війни з автономної республіки німців Поволжжя були депортовані до Казахстану і Сибіру всі особи німецької  національності, а сама республіка ліквідована, утворений вакуум керівництво  СРСР вирішило заповнити примусово вивезеними з України (26) селянами. До 10 вересня з Полтавщини планувалося переселити 80-100 колгоспів із 11 220 сім'ями колгоспників [10], проте в умовах швидкого просування німецьких військ на схід цей задум здійснити не вдалося.

Цивільному населенню  влада видавала евакуаційні листи  — право виїхати в глибину  території СРСР, але виїздити ставало  все важче через перевантаженість залізничного транспорту військовими  перевозками. Номенклатурні працівники різного рівня свої сім'ї відправляли заздалегідь, головним чином ночами, щоб ніхто не бачив. Евакуація народногосподарських цінностей проходила в складних умовах: не вистачало людей, техніки, транспортних засобів, заважали постійні нальоти ворожої авіації. Швидке просування німецьких військ викликало паніку і розгубленість не лише серед мирного населення, але й серед керівництва області.

Кременчуцька дивізія  народного ополчення, яка із заходу прикривала Крюків, не мала належного  військового вишколу і сучасного  озброєння, про що говорилося вище, а тому не могла протистояти переважаючим силам ворога. Дві третини її вояків полягло в околицях Крюкова та під час вуличних боїв у місті. Поранення одержали командир дивізії А.С. Платухін та начальник штабу майор А.М. Мачула. Рештки дивізії відійшли на лівий берег Дніпра. Декілька днів, протягом яких ополченці утримували Крюків, зірвали спроби німців з ходу форсувати Дніпро і дали змогу радянському командуванню підтягнути війська і зайняти оборону на протилежному березі.

Захопивши 9 серпня Крюків, німці відразу ж почали обстрілювати з гармат Кременчук, який обороняла 297 стрілецька дивізія (командир — полковник Г.А. Афанасьєв). У місті зчинилася паніка. Для допомоги в організації евакуації промислових об'єктів Кременчука Полтавський обком КП(б)У послав секретаря обкому по промисловості Коротченка і секретаря обкому по транспорту Бураковського, але свого завдання вони не виконали. Разом з місцевими керівниками (секретарем міськкому партії Котліком, головою міськвиконкому Лагном і начальником міського відділу НКВС Фоміним) проявили паніку і розгубленість. Відмовившись від демонтажу та евакуації підприємств, вони без санкції обкому КП(б)У і військового командування дали наказ на їх знищення шляхом підпалів і підривів вибухівкою, а самі втекли до Полтави. Таким чином було знищено десять підприємств міста разом із запа-(27)сами готової продукції на десятки мільйонів карбованців. У числі їх були трикотажна і кондитерська фабрики та міські млини разом із складами борошна і зерна. Голодні кременчужани з болем спостерігали, як у полум'ї пожеж гинуло народне добро.

На північ від Кременчука поблизу села Кривуші був розташований елеватор, розрахований на зберігання 128 тисяч тонн зерна. На початку радянсько-німецької  війни тут знаходився стратегічний запас продовольства для Червоної армії: 39 650 тонн вівса, 14,5 тисяч тонн жита, 5,5 тисяч тонн борошна, 5 тисяч тонн цукру, 8 тисяч тонн рису і 1,3 тисячі тонн різних круп. За наказом кременчуцького партійного керівництва елеватор зірвали (напередодні в нього заклали 10 вагонів вибухівки) і підпалили, майже рік його руїни куріли, як вулкан. Перебуваючи у серпні 1942 року в Кременчуці, У. Самчук спостерігав, як обідрані жінки копирсалися в руїнах елеватора, збираючи в мішки горіле зерно [11]. Ним же годували і радянських військовополонених у Кременчуцькому концтаборі.

Після втечі з Кременчука партійного керівництва, а разом  з ними і міліції та пожежної команди, місто було віддане на поталу мародерам. Рішенням бюро Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року Котлік, Лагно і Коротченко були виключені з партії, зняті з роботи і віддані до суду. Завідуючий промисловим відділом обкому Гаркуша і Бураковський одержали суворі догани по партійній лінії. Першим секретарем Кременчуцького міського комітету КП(б)У було призначено П. Колінька, а головою міськвиконкому О. Століцького [12].

Близько місяця Кременчук  зазнавав інтенсивного артилерійського  обстрілу німців, які стояли на правому, високому березі Дніпра. Для частин Червоної армії, які обороняли місто, з Києва були направлені баржі з боєприпасами, хлібом та іншими продуктами харчування, але пароплав, що їх тягнув, був підбитий німецькою артилерією і став на якір посеред Дніпра. І німці, і радянські війська намагалися захопити баржі, але через постійний обстріл з обох боків Дніпра їм цього не вдавалося зробити. Тоді радянське командування виявило серед місцевих жителів вмілих плавців, які вночі непомітно підібралися до барж і перерізали буксирні канати. Звільнені баржі попливли за течією і під вогнем противника їх вдалося підтягнути до лівого берега. Вантажі дісталися радянським військам [13].

(28) Стійкий опір захисників  Києва зривав плани німецького  командування на блискавичну  війну і створював серйозну  загрозу групі армій "Центр", які вели наступ на Москву. І хоч до столиці Радянського Союзу від Смоленська залишалося якихось 300 км, німецькі війська за наказом Гітлера припинили наступ. Найбільш боєздатні частини групи армій "Центр" (2-а танкова група і 2-а польова армія) 8 серпня 1941 року повернули на південь. Ослаблені попередніми невдалими боями війська Центрального і Брянського фронтів не змогли стримати наступ ворога і почали відступати. Розвиваючи наступ, танкові частини Гудеріана 18 серпня захопили Стародуб і спрямували удар у конотопському напрямку, загрожуючи тилам Південно-Західного фронту. 3 вересня німці захопили Кролевець, 7 вересня — Глухів і Конотоп, тобто вийшли на 200-270 км на схід від Дніпра у тил військам Південно-Західного фронту, а під вечір 10 вересня передові частини 3 танкової дивізії генерала Моделя з'єдналися з викинутим у Ромнах німецьким повітряним десантом і захопили місто. Фронт 40 радянської армії був розсічений навпіл. Захопивши за лічені дні майже всю Чернігівщину, німці тим самим перерізали найважливіші комунікації, по яких ішло постачання військ Київського угрупування зброєю, боєприпасами, пальним та всім необхідним для фронту, а в тилові госпіталі вивозилися поранені та евакуювалося цивільне населення і народногосподарські вантажі. На лінії фронту радянських військ утворився розрив, який нічим було закрити. Становище ускладнювалося тим, що між частинами 5 армії і 27 стрілецького корпусу, які відступили в кінці серпня на лівий берег Дніпра, також утворився розрив.

Через загальну нерозбериху  і панічні настрої, що панували протягом перших місяців війни, будівництво оборонних укріплень на лівому березі Дніпра було зірване. Протягом 31 липня - 30 серпня тут змінилося чотири військово-будівельних управління, кожне з яких намагалося по-своєму вести оборонні роботи. Керівництво придніпровських районів не забезпечило будівництво робочою силою, гужовим транспортом, житлом і продуктами харчування працюючих. Так, до 7 вересня з Кобеляцького району мало прибути на роботу 10 тисяч чоловік, а прибуло лише 450. Наявні на будівництві 28 тракторів і 20 автомобілів простоювали через відсутність пального. До того ж, (29) військово-будівельні управління не були забезпечені картографічними документами по створенню лінії оборони [14].

Дніпро був серйозною  водною перепоною на шляху німецьких  військ на схід. Радянське командування розуміло, що німці готуюся форсувати найбільшу ріку України, але через недбалість розвідки не могло визначити, звідки буде нанесений основний удар. В оману його ввела і демонстрація німців форсувати Дніпро в районі Черкас, де вони захопили один з островів. Командувач 50 армії Микола Фекленко послав туди чотири дивізії із семи, які були в складі його армії. Цим скористався ворог, і в ніч на 31 серпня частини 17 німецької армії переправилися на лівий берег і захопили плацдарм між Ворсклою і Пслом поблизу села Деріївки. Тут оборону тримала лише одна стрілецька дивізія, а на дільниці форсування — один стрілецький полк.

Доки радянське командування готувало контрудар, німці форсували  Дніпро південніше Кременчука, на що радянське  командування аж ніяк не сподівалося. Місто обороняв лише один полк 297 стрілецької дивізії, який не міг протистояти переважаючим силам ворога. Захопивши Кременчук раптовим ударом, німці намагалися розвивати наступ на північ, але були зупинені 297 стрілецькою дивізією. Проте вони і на цей раз перехитрили радянське командування, яке сподівалося, що основні сили генерала Клейста будуть розвивати наступ з району Деріївки і зосередило там значні сили: чотири стрілецьких дивізії, 5 кавалерійський корпус генерала Ф.В. Камкова, посилений двома танковими бригадами, і 47 танкову дивізію. А тим часом генерал Клейст потайки перекинув у район Кременчука свої танкові та моторизовані дивізії і 12 вересня розпочав навальний наступ у напрямку на Хорол назустріч військам Гудеріана. Це було повною несподіванкою для командування 36 армії, яка виявилася розсіченою навпіл [15]. Виникла реальна загроза оточення чотирьох армій Південно-Західного фронту.

15 Баграмян Й.Х. Так  начиналась война. — К., 1988. —  С.280-282.

Єдиною артерією, яка  ще з'єднувала війська Південно-Західного фронту з тилом, залишалася залізниця Київ-Полтава-Харків, яку німецька авіація безперервно бомбардувала. Особливо жорстоких бомбових ударів зазнавала вузлова станція Ромодан. Підчас одного з них, 14 серпня 1941 року, німці скинули на станцію більше 100 бомб. При першому заході ворожих (30) літаків загорівся ешелон з кавалерією, при другому — евакогоспіталь і пусті вагони. Виникла загроза вибуху ешелону з пальним, який стояв на сусідній колії.

Молодий робітник-залізничник  М. Горбань, який працював помічником начальника станції, скочив на паровоз, бригада якого загинула під час нальоту, і вивів потяг з 25 цистернами з бензином у безпечне місце. При цьому М. Горбань був поранений осколком у груди. Його дружина Марія Горбань у цей час надавала допомогу пораненим бійцям 82 окремого залізничного батальйону, який стояв на станції, і теж була поранена. На ліквідації наслідків німецьких бомбардувань також відзначилися залізничники — брати Пучки (Олександр, Іван, Панас, Федір) та Кочубеї (Павло, Григорій, Костянтин).

У результаті нальоту  німецьких літаків на станції  Ромодан у цей день згоріло 4 санітарних вагони, 10 вагонів з кіньми, 4 —  з цукром, 2 — з білизною, 15 порожніх вагонів і 6 цистерн з пальним. Великі були і людські втрати: більше 100 чоловік було вбито або згоріло живцем і 393 поранено та одержало опіки [16].

16 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.112,арк.115.

Увечері 28 серпня на станції Кибинці  під час чергового нальоту  німецької авіації одночасно  вибухнуло три ешелони з боєприпасами, в результаті чого були знищені всі станційні і підсобні будівлі та хати мирних жителів у радіусі півкілометра від епіцентру вибуху. На станції утворилася величезна воронка глибиною 12-15 метрів і діаметром 50-60 метрів. Швидко відбудувати поруйновану вибухом станцію було неможливо, і тому залізничники вирішили тимчасово спорудити обхідну колію. Півтори доби, ні на хвилину не покладаючи рук, працювали бійці залізничного батальйону і двох ремонтно-відбудовних поїздів. 30 серпня о 9 годині 30 хвилин рух на цій дільниці залізниці було відновлено [17].

17 Українська РСР у Великій  Вітчизняній війні Радянського  Союзу 1941-1945 рр. — В 3-х томах. T.1. — К., 1967. — С.134.

Оскільки єдина залізниця, яка  ще з'єднувала армії Південно-Західного  фронту з радянським тилом, не могла забезпечити війська всім необхідним, потрібно було шукати нові комунікації. З цією метою у вересні 1941 року почалася термінова реконструкція шосейної дороги Пирятин-Гадяч-Охтирка, яку здійснювало відомство НКВС. Його Головне управління шосейних доріг організувало в Харкові 4-е будівельне управління і будівельні дільниці в Гадячі, Лохвиці і Чорнухах. У зв'язку з тим, що будівельної техніки не вистачало, енкаведисти спішно (31) мобілізували людей з лопатами і колгоспні підводи, але через наближення німецьких військ розпочаті роботи були поспіхом згорнуті [18].

18 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.192, арк.86.

У вересні 1941 року вся Полтавщина опинилася  в зоні воєнних дій; надії стримати ворога на лінії Дніпра більше не було. У зв'язку з наближенням німецьких  військ спішно почали споруджувати оборонні укріплення, аеродроми, артилерійські бази, склади боєприпасів тощо. Їх будівництво потребувало масового залучення робочої сили і це при тому, що майже всі чоловіки були мобілізовані до війська або евакуйовані на схід. Тому всі трудомісткі земляні роботи виконувалися руками жінок, літніх людей і підлітків. Згідно рішення Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року, на будівництво оборонних споруд в області мало бути мобілізовано 83 700 чоловік і 10 700 підвод, але 29 серпня ці плани довелося переглянути. Партійні і радянські органи області до 1 вересня вже мали мобілізувати 230 тисяч чоловік і 16 тисяч підвод та передати їх у відання Будівельного управління НКВС. Всі мобілізовані зобов'язувалися мати з собою лопати, сокири, поперечні пилки, дві пари білизни, теплий одяг і взуття, а також кухоль і ложку. Про оплату праці мова не йшла [19]. В першу чергу будували дзоти для станкових кулеметів і 45-міліметрових протитанкових гармат та позиції для мінометів. Але у зв'язку із швидким наближенням німецьких військ будівництво інженерних споруд, особливо стрілецьких окопів і протитанкових ровів, не було завершене.