У переддень війни

19 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.192, арк.21.

Напружена ситуація склалася із збиранням  врожаю 1941 року, адже жнива розпочалися в той час, коли ворог підходив до Дніпра і нависла реальна загроза окупації Полтавщини. Становище ускладнювалося тим, що для роботи на полях не вистачало робочих рук і сільськогосподарської техніки. Навіть для обслуговування тих комбайнів і тракторів, які ще залишалися в МТС, не вистачало механізаторів і пального. Для підготовки механізаторів були створені короткотермінові курси, на яких протягом липня без відриву від виробництва було підготовлено більше 3 тисяч трактористів, 300 комбайнерів і 880 помічників комбайнерів. Більшість із підготовлених механізаторів були жінками [20]. Звичайно, рівень їх фахової підготовки бажав кращого, але іншого виходу не було.

20 Ємець П.Н., Самойленко О.П. Полтавщина  в роки Великої Вітчизняної  війни. — Харків, 1965. — С. 10.

На колгоспних полях працювали  практично всі, хто міг рухатися: старики, діти, інваліди. З Полтавського сільськогос-(32)подарського інституту  на збирання врожаю було послано 60 наукових працівників і 425 студентів. Одночасно  доводилося вирішувати завдання, які, здавалося, взаємно виключали одне одного: займатися евакуацією сільськогосподарської техніки і худоби, проводити мобілізацію чоловіків до війська, всіх дорослих — на спорудження оборонних рубежів і одночасно збирати урожай. Все це робилося в обстановці панічних настроїв і розгубленості, породжених швидким наближенням фронту. Якщо більшість колгоспів та радгоспів і встигли скосити хліб, то не всі його обмолотили. Тому й не дивно, що станом на 25 серпня Полтавщина лише на 24,2 відсотка виконала план хлібоздачі державі [21].

21 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.257, арк.6.

У зв'язку з тим, що над військами  Південне-Західного фронту нависла  загроза повного оточення, його командування неодноразово зверталося до Ставки Верховного головнокомандування з проханням відвести війська і створити нову лінію оборони по річці Псел, але Сталін зволікав: політичні мотиви в нього переважали над воєнно-стратегічними. А між тим частини 2 німецької танкової групи генерала Гудеріана 12 вересня вже захопили Лохвицю. Війська 1 німецької танкової групи генерала Клейста, розвиваючи наступ з кременчуцького плацдарму, 13 вересня увірвалися до Хоролу та Лубен і перерізали таким чином останню залізничну магістраль, яка ще з'єднувала київське угрупування радянських військ із східними районами СРСР.

14 вересня 1941 року танкові дивізії  Клейста і Гудеріана з'єдналися  в районі Лохвиці, замкнувши  кільце оточення чотирьох радянських  армій. Наступ німецьких військ  був таким стрімким, що мобілізованих  у західних районах Полтавщини  призивників навіть не встигли вивезти. Вони залишалися на збірних пунктах і при наближенні німецьких військ розійшлися по домівках [22]. Все ж станом на 12 вересня до лав Червоної армії на Полтавщині було мобілізовано 76260 чоловік.

22 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.192, арк.7.

Тільки пізно вночі 17 вересня  Ставка Верховного головнокомандування  дозволила військам Південно-Західного  фронту залишити столицю України, проте  конкретних вказівок щодо відведення військ на тилові рубежі не дала. Наступної  ночі партійно-радянське керівництво республіки на чолі з М.С. Хрущовим спеціальним літаком потайки вилетіло з Броварського аеродрому до Москви, кинувши Україну і війська (33) Південно-Західного фронту напризволяще. 18 вересня радянські війська залишили правий берег столиці, а 19 вересня — Дарницю. Біля Березані довжелезну колону вантажівок з оборонцями Києва зустріли танки Гудеріана і німецькі літаки, які на бриючому польоті безкарно розстрілювали техніку і людей.

Ослаблена в боях 38-а радянська  армія з чотирма дивізіями  неповного складу не в змозі була протистояти 17 німецькій армії на Полтавському та Красноградському напрямках і відходила, намагаючись прикрити із заходу Полтаву і Харків. Нове командування Південно-Західного напрямку (замість С. Будьонного 12 вересня головнокомандуючим було призначено маршала С. Тимошенка) створило спеціальну військову групу під командуванням П. Бєлова, яка мала завдати удару німецьким військам у напрямку Ромен, щоб прорвати німецьке оточення і відкрити шлях для відходу військ Південно-Західного фронту. Головком С. Тимошенко передав із свого резерву 38 армії 226-у і 169-у стрілецькі дивізії. Проте противник зумів відбити несміливі атаки радянських військ. Не увінчався успіхом і наступ Червоної армії в напрямку Лохвиці.

А між тим становище радянських військ, які потрапили в оточення, ставало все тяжчим. Війська 37 і 26 армій були розрізані танковими клинами німців на три ізольовані одна від одної групи, а підрозділи 5 і 21 армій перемішалися і втратили зв'язок між собою, тому що засоби радіозв'язку були знищені противником з повітря.

Під час переправи  штабу Південно-Західного фронту через річку Удай поблизу Пирятина штабна колона була піддана жорстокому бомбардуванню німецької авіації  і, зазнавши великих втрат у живій  силі і техніці, фактично опинилася без частин прикриття. В розпорядженні штабу фронту не було жодного літака. Зв'язок з військами було втрачено. Опинившись без єдиного командування, деморалізовані підрозділи чотирьох радянських армій перемішалися на битих шляхах і польових дорогах Полтавщини з колонами біженців, гуртами коней, волів і корів, покинутою через відсутність пального технікою, важкими гарматами, тракторами і комбайнами. Все це ставало легкою здобиччю німецької авіації, яка бомбила і розстрілювала вибрані цілі, та моторизованих ворожих колон, які несподівано з'являлися на шляху відступаючих. Безвихідь (34) і незахищеність породжували страх і відчай, а вони, в свою чергу, — паніку. Гинули тисячі бійців і командирів Червоної армії, густо встеляючи поля Полтавщини своїми трупами.

В районі Городища зібралося  близько трьох тисяч бійців з  розрізнених частин Червоної армії, включаючи штаби фронту і 5 армії. З наявних підрозділів нашвидкоруч  було сформовано декілька загонів прориву, які мали пробивати шлях штабам з  ворожого оточення. Один з них, під командуванням генерала І.Х. Баграмяна, складався з офіцерів оперативного відділу штабу фронту і роти військ НКВС, які участі в бойових діях не брали. Про них майбутній маршал Радянського Союзу писав: "Сто пятьдесят молодцов — залюбуешься: бравые, подтянутые". Цей загін, за задумом М.П. Кирпоноса, демонстративною атакою на схід мав відволікти увагу противника з тим, щоб відкрити шлях штабній колоні на північ.

Загону І.Х. Баграмяна  вдалося форсувати річку Многа  і 20 вересня вступити до Сенчі, а 24 вересня поблизу Гадяча в районі села Сари вийти в розташування радянських військ. Штаби фронту і 5 армії безнадійно відстали. Гарнізон Гадяча складався з 519 окремого саперного батальйону, дорожньо-будівельного загону і місцевого винищувального батальйону. Командував ним капітан Кулешов. Після загибелі Південно-Західного фронту гарнізон Гадяча виявився єдиною військовою частиною, яка на дільниці в декілька десятків кілометрів перепинала шлях просуванню німецьким військам на схід [23].

23 Баграмян Й.Х. Так начиналась война. — К., 1988. — С.323.

20 вересня 1941 року штабна  колона у кількості близько  800 чоловік була оточена в урочищі  Шумейкове поблизу хутора Дрюківщина  Сенчанського району, що за 10 кілометрів  від Лохвиці. У місті, в приміщенні  середньої школи вже знаходився штаб Гудеріана. Німецькі танки і піхота щільно оточили урочище з усіх боків. Відбиваючи атаки противника, бійці і командири Червоної армії переходили в контратаки, часом доходило до рукопашної. Під час однієї з контратак командуючий фронтом М.П. Кирпонос удень був поранений у ліву ногу, а ввечері загинув від осколка міни, що розірвалася поруч. За іншою версією, він застрелився, щоб не потрапити живим до рук ворогів. Вночі, коли вщух бій, М.П. Кирпоноса поховали на місці загибелі. Майже всі, хто був разом з командуючим Пївденно-Західним фронтом, загинули або потрапили в полон.

(35) Сотні тисяч бійців і командирів  Південно-Західного фронту також  потрапили до полону. За німецькими  даними, їх було майже 650 тисяч.  Тисячі загинули в очеретах, болотах і згубних драговинах по берегах Удаю і Сули. Ті, хто знайшов тимчасовий порятунок на дрейфуючих острівцях і купинах, також неминуче гинули без їжі, води і від укусів безчислених комарів. Місцеві жителі протягом багатьох днів чули над болотами нелюдські крики і стогін приречених, які конали без людської допомоги [24].

24 Моргун Ф. Задовго до салютів.  Правда про генерала Кирпоноса.  — Полтава, 1994. — С.44.

Багато хто з оточених невеликими групами чи поодинці зуміли при допомозі місцевих жителів пробитися через лінію фронту і влитися до лав Червоної армії. Серед них були начальник політуправління фронту A.I. Михайлов, генерал Н.С. Петухов, 9 командирів дивізій і два командири бригад. І ніхто з вищого командування Червоної армії не запитав у них, як сталося, що командири врятувалися, а їх бійці загинули. Частина з тих, хто не з своєї волі опинився на окупованій німцями території, зуміли легалізуватися і осіли по містах і селах Полтавщини на правах біженців чи приймаків, адже вдів і одиноких жінок у роки війни вистачало.

Загибель Південно-Західного фронту була найбільшою поразкою Червоної армії  на першому етапі радянсько-німецької  війни. Майже двомісячна оборона  Києва зірвала стратегічні плани  німецького командування щодо "блискавичної війни". Відтягнувши на себе великі сили противника, захисники столиці України сприяли зміцненню оборони Москви — головної мети наступу німецьких військ у 1941 році. Затримка німців під Києвом дала змогу також евакуювати з лівобережної України на схід сотні тисяч людей, устаткування промислових підприємств, запаси сировини, продовольства та інших матеріальних цінностей. Водночас  загибель чотирьох армій Південно-Західного фронту значно погіршила і без того складну воєнно-стратегічну обстановку на радянсько-німецькому фронті. Німцям відкрився шлях на Полтаву, Харків і Донбас.

Незважаючи на наближення німців, усі промислові підприємства Полтави працювали на повну потужність, виконуючи замовлення фронту: виготовляли  боєприпаси, маскувальні халати, гімнастерки, солдатські шаровари, рукавиці, шапки-вушанки тощо. Трудівники паровозоремонтного заводу протягом короткого часу збудували бронепоїзд "Маршал Будьонний". (36) Його екіпаж було укомплектовано робітниками та інженерно-технічними працівниками заводу. Командиром бронепоїзда призначили капітана Яблонського. 18 серпня 1941 року бронепоїзд вирушив на фронт і взяв участь у боях з німецькими військами в районі станцій Ганнівка і Потоки, де і був підбитий ворожою артилерією. Щоб бронепоїзд не дістався ворогові, команда його підірвала [25].

25 Полтава. Історичним  нарис. — Полтава, 1999. — С.173.

У зв'язку з наближенням  фронту 2 вересня 1941 року радянське  командування створило штаб по будівництву  оборонних споруд навколо Полтави, який очолив секретар міського комітету КП(б)У В. Апуневич, та організувало 5 будівельних дільниць. У районі станції Головач 6 тисяч полтавців рили окопи і протитанкові рови. 8 тисяч жителів Полтави зводили оборонні рубежі поблизу села Демидівки Решетилівського району, понад тисячу — копали траншеї і окопи біля станції Мала Перещепина. Працюючи на окопних роботах, полтавці часто піддавалися бомбардуванню і обстрілам з німецьких літаків, проте роботи не припиняли. У зв'язку із швидким наближенням німецьких військ зведення декількох смуг оборони навколо Полтави загальною довжиною майже 200 кілометрів не було закінчено.

Коли стало зрозумілим, що наявними силами Полтаву не втримати, з міста в спішному порядку, наскільки  дозволяли можливості транспорту, почали вивозити на схід все, що могло сприяти  зміцненню обороноздатності СРСР. До Красноярська евакуювали паровозоремонтний завод, до Саратова — завод "Метал", до Семипалатинська — прядильну фабрику та ін. Разом з підприємствами виїжджали і робітники та інженерно-технічний персонал, часто із сім'ями. З навчальних закладів встигли евакуювати лише інститути: сільськогосподарський виїхав до Кургану, а педагогічний — до Тюмені. Проте не всі студенти і наукові працівники вузів хотіли залишати Україну. Так, із 76 наукових співробітників педагогічного інституту на окупованій території залишилося 39, а із 850 студентів — 725 [26]. З сільськогосподарського інституту до Казахстану виїхало 112 студентів і 27 викладачів. Всього ж із майже 1,9 млн. жителів Полтавщини у східні райони СРСР евакуювалося близько 20 тисяч.

26 ДАПО, ф.П-105, oп.1, спр.101, арк.1.

Підготовкою до евакуації  займалося і відомство Л. Берії. Одним із евакуаційних заходів енкаведистів стало вишукуван-(37)ня і знищення не лише реальних, яких практично не залишилося після двадцяти років  червоного терору, але й потенційних ворогів радянської влади. 43 роки працював у Нових Санжарах лікар Стефанів. Гуманним ставленням до людей і високим рівнем професійної підготовки він завоював загальну повагу людей. Зважаючи на похилий вік, при наближенні німців він відмовився виїхати в тил Радянського Союзу. "Компетентними органами" його вчинок було розцінено, як прагнення перейти на бік німців. 15 вересня до нього прийшли енкаведисти і під приводом виклику до тяжко хворого забрали з собою. Більше Стефаніва ніхто не бачив. Вже після приходу німців його тіло з простреленою головою й ледь присипане піском знайшли в сосновому лісі поблизу дороги на станцію Руденківка. Підставою для вбивства старого лікаря енкаведистами, очевидно, стало те, що його сини воювали в армії Української Народної Республіки і після поразки Української революції пішли на еміграцію [27]. Напередодні евакуації Полтави чекісти вивезли з тюрми, що була розташована на вулиці Пушкінській, заарештованих з політичних мотивів і розстріляли в урочищі Триби.

27 Голос Полтавщини. — 1941. — 23 листопада.

Хоча Полтава для  радянського командування не вважалася  важливим стратегічним пунктом, який за будь-яку ціну потрібно було утримувати, бої в її околицях були запеклими. Надвечір 16 вересня 1941 року німецькі танки  і мотопіхота вступили до Нових Санжар. Ослаблені в боях 169-а мотострілецька і 34-а кавалерійська девізи відійшли до Старих Санжар і Малої Перещепини, де спробували закріпитися на нових рубежах, яких, проте, не встигли закінчити мобілізовані на окопні роботи полтавці. На допомогу радянським дивізіям була послана 10-а танкова бригада у складі чотирьох танків "KB" і 39 "Т-70". Однак радянське командування не зуміло використати їх ударну силу і розпорошило танки між трьома дивізіями Червоної армії [28].