У переддень війни

 

Персональний склад  української поліції складався  із невдоволених радянською владою людей, колишніх червоноармійців, які потрапили  в оточення і залишилися на окупованій території, та юнаків, які в такий спосіб уникали примусової відправки на роботи до Німеччини. Батьки начальника лубенської районної поліції В.М. Чепи до революції в Росії в 1917 році мали в Лазірківському районі власний хутір і до 100 гектарів землі, а батько старшого поліцая із села Заріг В. Тригуба в роки "великого перелому" був розкуркулений. Коли жінки із села Вовчик прийшли, плачучи, просити старшого поліцая Іващенка за своїх заарештованих чоловіків, він закричав на них: "А ви тоді не плакали, коли мого батька виганяли з власної хати?.. Ви будете не сльозами, а кров'ю плакати. Ми двадцять років плакали від вас" [5].

5 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр. 135, арк.28.

Зустрічалися серед  полтавців і кримінальні злочинці та декласовані елементи. Так, старший  поліцай із села Білики (45) Кобеляцького району Іван Герасименко на службу з'являвся постійно п'яним і, відчуваючи свою безкарність, знущався і зневажав своїх односельців: Тетяні Панченко вибив прикладом зуби, Ганну Моренко вигнав босу серед зими на сніг. В день весілля Митрофана Дворухи він увірвався до його оселі і, погрожуючи гвинтівкою, вигнав людей на вулицю, а потім, напившись самогону, заснув посеред хати на долівці [6].

6 ДАПО, ф.Р-2885, оп.1, спр.4, арк.7.

Служба в поліції  приваблювала бажаючих також можливістю безконтрольною владою над людьми і непоганим матеріальним забезпеченням. Так, згідно розпорядження Миргородської районної комендатури плата за службу в 1941 році рядовому поліцаю становила 5 крб. у день, старшому групи — 9 крб., заступникові начальника районної поліції — 11 крб. і начальнику районної поліції — 14 крб. Паливом і продовольчим пайком вони забезпечувалися безкоштовно. З 1 лютого 1942 року ставки оплати поліцаям були збільшені: рядовий став одержувати 10 крб., заступник начальника поліції і начальник — по 15 крб. удень. Одружені поліцаї додатково одержували на сім'ю: рядові і старші груп — по 10 крб., заступник начальника і начальник районної поліції — по 15 крб. у день. Якщо поліцаї харчувались удома, то їм виплачувалася вартість харчового пайка — по 6 крб. у день, а якщо користувалися їдальнею, то з їх платні вираховували за обід — 3 крб., за сніданок і вечерю — по одному карбованцю [7].

7 ДАПО, ф.Р-2885, оп.1, спр.9, арк. 17, 19.

Серед жителів Полтавщини зустрічалися і добровільні помічники  поліції, які з власної ініціативи допомагали німцям підтримувати "новий порядок" на окупованих землях. М. Соколовський згадував: якщо хтось тікав з-під арешту, то німецькі конвоїри по ньому стріляли, але не гналися, мовляв, далеко не втече — свої ж спіймають і видадуть. Автор спогадів навів приклад, коли з ув'язнення втік партизан. До краю знесилений, він опинився у садку в якогось жителя Полтави і попросив заховати його, але господар, скориставшись тим, що втікач був безпорадний, зв'язав йому руки і відвів до гестапо [8].

8 Сарма-Соколовський  М. Червона плащаниця. — Київ. — 1997. — №3—4, с.82.

У 1943 році, коли військова  потуга Німеччини була зламана, а  людські резерви Рейху вичерпувалися, німці оголосили набір добровольців у допоміжні війська вермахту. Серед "добровольців" переважали військовополонені і сільська молодь. Влітку 1943 року в Кременчуці вишкіл проходило більше 500 "добровольців". Радянське і націоналістичне підпілля (46) вкорінило серед них свою агентуру, і після відповідної роз'яснювальної роботи 150 "добровольців" повтікало з казарм [9].

9 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр. 104, арк.33.

Радянськими грошовими  знаками населення окупованої України  користувалося більше року. Лише восени 1942 року почали вводитися так звані "українські гроші", або окупаційні марки, номіналом 5, 10, 20, 50, 100 і 500 карбованців. Радянські монети і банкноти номіналом в один і три карбованці продовжували знаходитися в обігу. Обмін радянських грошей на окупаційні марки у співвідношенні один до одного розпочався 14 жовтня і тривав до 3 листопада 1942 року. Офіційний обмінний курс дойчмарки по відношенню до окупаційної марки встановлювався як 1 до 10, що було ще одним пограбуванням населення України, коли німці за безцінь могли скуповувати все необхідне для себе, передусім продовольство, якщо вони, звичайно, не забирали його даром.

 

На окупованих теренах  СРСР, як і в Німеччині, німці ввели  середньоєвропейський час, тобто перевели стрілки годинників на дві години назад. Вони заборонили користуватися  радіоприймачами, в кого вони ще залишилися після того, як радянська влада на початку війни вилучила їх у населення, а також ввели обов'язкову реєстрацію жителів міст і сіл. В кінці 1941 року в Полтаві при реєстрації було виявлено 89 310 жителів (проти близько 130 тисяч напередодні війни), в тому числі 31 тисяча дітей віком до 16 років, у Кременчуці — 31 573 чоловіки.

 

За час окупації чисельність  населення Полтави зменшилася, головним чином через винищення німцями  євреїв та відтоку жителів міста  на село. Станом на 1 травня 1942 року в  місті мешкало 73 915 жителів, з яких чоловіки складали 28238 (38,7 відсотків), а жінки — 45176 (61,3 відсотка). За національним складом українців було 68683 (93,1 відсотка), росіян — 3839 (5,3 відсотка), інших — 1193 (1,6 відсотка) [10]. Населення Кременчука, навпаки, дещо збільшилося за рахунок притоку сільського населення на промислові підприємства міста і на 1 березня 1943 року становило 32 794 чоловіки. Серед них українців було 29914 (91,3 відсотка), росіян — 2177 (6,6 відсотка) [11].

10 Голос Полтавщини (Полтава). — 1942. — 8 липня.

11 Дніпрова хвиля (Кременчук). — 1943. — 4 березня.

Як не дивно, але в  період німецько-фашистської окупації народжуваність полтавців перевищувала смертність. Так, у Полтавському районі протягом 1942 року народилося 1459 дітей, а померло 724 жителі. Протягом першого півріччя 1943 року (47) народилося 489, померло 318. У Крюкові за перші півроку 1942 року народилося 316 дітей, в той час як до війни за рік народжувалося близько 400, хоча населення міста зменшилося з 22 тисяч до 15 тисяч [12]. І це при тому, що безповоротні втрати населення відбувалися не лише внаслідок природної смерті. Люди гинули під час авіанальотів, підривалися на мінах, якими так щедро була нашпигована полтавська земля, та ін.

12 Самчук У. На білому  коні // Дзвін. — 1994. — №7. — С.78.

Уже в перші дні  окупації полтавці в повній мірі відчули  на собі нацистський "новий порядок": почалися масові арешти, розстріли  ні в чому неповинних мирних жителів. У Великих Сорочинцях протягом 14-17 вересня німці повісили, розстріляли і закатували 86 жителів села. 7 жовтня 1941 року в Більську Опішнянського району були заарештовані і розстріляні 5 юнаків віком від 16 до 19 років. Окупанти звинуватили їх у зв'язках із партизанами.

 

Напередодні радянсько-німецької  війни в Полтаві мешкало близько 22 тисяч євреїв. Частина з них, особливо партійна, радянська і господарська номенклатура, разом із сім'ями евакуювалися на схід, решта залишилася. Їх всіх німці розстріляли в яру між Пушкарівкою і Супрунівкою, змусивши перед цим вирити собі могили — глибокі рови. Розстріляний був і циганський табір, який стояв неподалік Білої гори поблизу дороги Полтава-Харків.

 

У Кременчуці, як згадує Віталій Якимець, одного разу восени 1941 року німецькі автоматники і поліція  оточили міський базар і кожного, хто виходив з нього, змушували вимовляти слово "кукурудза". Утих, хто вимовляв "кукугудза", перевіряли документи — так вони виявляли євреїв. Їх саджали у вантажівки, вивозили за місто і розстрілювали [13].

13 Інформаційний бюлетень (Кременчук). — 1999. — 24 вересня.

10 жовтня 1941 року німецький  комендант Лубен Рамдорф і  бургомістр Тодосенко наказали  євреям міста зібратися в Засуллі,  взявши з собою теплий одяг  і на три дні харчів. Протягом 16 жовтня суцільним потоком ішло  єврейське населення до села. Жителів Засулля німці загнали до хат і наказали позавішувати вікна. Перед обідом почалася розправа. Великими групами роздягнутих євреїв підводили до виритих на окраїні Засулля траншей і розстрілювали з кулеметів. Всього в такий спосіб було знищено близько 5,5 тисяч чоловіків, жінок і дітей. Циганське населення розстріляли протягом зими 1942-1943 року [14].

14 ДАПО, ф.П.-105, оп.1, спр.135, арк.34.

(48) За час окупації  на старому полтавському цвинтарі, у дворі середньої школи №  27 та у Гришківському лісі окупантами  було розстріляно більше 6 тисяч чоловік. Знищені були і всі хворі полтавської обласної психлікарні — майже тисяча дорослих і сто дітей [15].

15 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.205, арк.89.

Терор окупантів проти  українців особливо посилився після  передачі весною 1942 року німецьким військовим командуванням Полтавщини в управління рейхскомісаріату "Україна". 1 вересня 1942 року до Полтави було призначено нового німецького гебітскомісара. Одним з перших його розпоряджень був наказ розстріляти всіх заарештованих, які знаходилися у полтавських в'язницях. Їх роздягнули догола і вантажними автомобілями вивезли до глинища, розташованого за школою № 27, і, щоб залякати населення міста, серед білого дня розстріляли з кулеметів. Між людьми ходили чутки, що німці цього разу розстріляли не менше як 600 чоловік [16].

16 Ізарський О. Полтава.  — Полтава, 1999. — С.202.

Ніхто не був гарантований за своє життя, люди жили в постійному страхові і ніхто не міг їх захистити. Панувала повна сваволя окупантів

В умовах німецької окупації не існувало навіть видимості публічного суду. Практично ніхто не міг бути впевненим за своє життя чи життя своєї родини. Лише після поразки німецьких військ під Москвою, коли перед Німеччиною постала перспектива затяжної війни, а перемога вермахту почала здаватися проблематичною, на території рейхскомісаріату "Україна" почали створюватися так звані "німецькі суди", які розглядали цивільні справи німців, фольскдойче і українців, якщо вони не підлягали військовим, поліцейським або судам СС. Поряд з "німецькими" продовжували діяти і воєнно-польові суди. Право виносити рішення в кримінальних справах належало також гебітським комісарам, а в окремих випадках — і районним старостам [18]. "Німецькі суди" запроваджувалися в Україні одночасно з переходом окупованих територій з підпорядкування фронтового німецького командування у відання цивільних окупаційних властей.

18 Голос Полтавщини. —  1942. — 26 червня.

Перші окупаційні судові установи на Полтавщині з'явилися ще до введення тут цивільного німецького управління. Український нотаріат почав працювати у Полтаві з березня 1942 року, а в грудні цього ж року розпочали роботу і призначені генерал-комісаром з Києва шліхтери і шефени (мирові судді) у цивільних і кримінальних справах.

 

1 липня 1942 року в  Полтаві було зареєстроване в гебітскомісаріаті і затверджене в генерал-комісаріаті в Києві бюро правничих порадників (юридичних консультантів). Їм надавалося виключне право писати заяви і скарги до судових установ, давати консультації місцевому населенню з правничих питань та представляти його інтереси у приватних справах перед німецькими мировими судами. Шліхтерам і шефенам надавалося право розглядати цивільні справи за позовами полтавців на суму до 30 тисяч карбованців, а також кримінальні справи з покаранням до двох місяців ув'язнення та грошовим штрафом до 10 тисяч карбованців.

 

Судочинство в "німецьких  судах" відбувалося публічно, в  разі потреби викликалися свідки і експерти. Вирок у цивільних  справах міг бути оскарженим протягом одного місяця, а в кримінальних справах — протягом трьох днів у касаційних камерах, які існували в кожному гебіті. Апеляційна скарга (50) подавалася до канцелярії гебітскомісара. Він же особисто затверджував і вироки у кримінальних справах. В Полтавському гебіті судові установи відкрилися лише влітку 1943 року в кожному з районів Полтавському, Нехворощанському, Новосанжарському і Решетилівському [19]. Юридичну службу в гебіті очолював Віктор Домбровський.

19 Голос Полтавщини. —  1943. — 8 липня.

Винесені вироки у  справах, що розглядалися "німецькими судами", важко назвати правосуддям. Так, 7 червня 1943 року в Пирятині відбулося виїздне засідання "німецького суду" з Києва. Із трьох справ, що розглядалися, вирок для всіх звинувачених був однаковий — по три роки ув'язнення, але вчинені ними злочини були різними. Йосипа Кадуру, Івана Кривобока та Івана Недика судили за те, що вони крали буряки з плантацій державного маєтку в селі Кононівці, Олександра М'якого — що не здав окупаційній адміністрації радіоприймача, а слюсаря залізничного депо станції Гребінка Мефодія Поповича — за вбивство ножем під час сварки свого товариша, сімнадцятирічного робітника Цимбалюка. [20]

20 Рідна нива (Пирятин). — 1943. —, 12 червня.

Одночасно з "німецькими судами" в 1943 році почали створюватися і українські судові установи. Німці  встановили такі посадові оклади для їх службовців: суддя одержував стільки ж, як і староста району — 950 крб , секретар суду —480 крб , діловод — 400 крб , судовий виконавець — 340 крб [21].

21 ДАПО, ф.Р-2434, oп. 1, спр.39, арк.44.

Слід мати на увазі, що окупаційні судові установи на Полтавщині почали створюватися напередодні визволення її від німців, а тому якоїсь помітної ролі в системі окупаційної адміністрації відіграти не встигли.

 

Як і за радянських часів, полтавці в період німецько-фашистськоі  окупації фактично перебували на становищі кріпаків: протягом всього періоду окупації діяла комендантська година, їм заборонялося самовільно залишати місця постійного проживання. 3 метою обліку і контролю в кінці 1941 року німці провели перепис населення. Хорольський гебітскомісар в одному із своїх наказів роз'яснив, що виїхати за межі гебіту можна, лише діставши дозвіл від "шефів" (старост) районів, який надавався на підставі довідок від старост сіл [22].

22 Німецькі окупанти  на Полтавщині (1941-1943 pp.). Збірник документів. — Полтава, 1947. — С.18-20.

Згідно розпорядження  Зіньківськоі районної управи, від  смерку і до світанку жителям міста  заборонялося ходити по вулицях. Навіть удень кожний житель міста повинен  був мати паспорт і довідку  з місця роботи. Без цих документів зіньків-(51)чанам загрожував розстріл на місці. Селяни, які прибували до Зінькова, теж зобов'язувалися мати з собою довідку про особу і дозвіл від старости села із зазначенням, у якій справі і на який час селянин прибув до міста. Залишатися переночувати в Зінькові селяни могли лише з дозволу районної поліції [24].

24 Життя Зіньківщини.  — 1941. — 18 грудня.

Навіть у місцях постійного проживання кожний крок полтавців знаходився під контролем окупаційної влади. В лютому 1942 року голова Градизькоі районної управи Короїд і начальник районної поліції Закарлюка видали спільну постанову, згідно якої старости сільських управ зобов'язувалися на кожні п'ять хат виділити відповідального, який би постійно стежив за своїми "підопічними" і повідомляв сільських старост або старших поліцаїв про всі підозрілі діяння чи розмови своїх односельців [25].