Шпаргалка по "Истории"

1. Заселення британських островів та англо-саксонське завоювання

Від кінця І до кінця IV ст. о. Британія був провінцією Римської імперії (крім північної частини  сучасної Шотландії). Римляни побудували тут міста і фортеці, але переселенців з теплої Італії було обмаль. У 407 р. римські війська залишили острів, бо змушені були захищати кордони Італії від варварів, і римо-британські зв'язки фактично припинилися. Римська культура у Британії почала занепадати. Вожді місцевих кельтських племен вели міжусобну боротьбу. Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію Британії англосаксонських завойовників. Походили ці північно-західні германські племена із земель між Ельбою і Рейном (сучасна Німеччина) — сакси з Ютландського півострова (сучасна Данія) - англи та юти. Спершу завойовники захопили південно-східне узбережжя Британії, а потім почали просуватися вглиб острова. Вони знищували кельтів або перетворювали їх на залежних людей, обкладали даниною. Племена бриттів зберегли незалежність лише на заході (півострови Вельс та Корнуол), на півночі (Шотландія) та на сусідньому острові Ірландія. Частина кельтів переселилася на континент, до Галлії, на півострів Арморика (згодом Бретань).

Захопивши Британію, завойовники  утворили сім королівств. Королівствами  англів були Останглія, Мерсія і Нортумбрія; саксів –Ессекс, Вессекс, Сассекс; ютів – Кент. Германські племена не мали спільної мови, але поступово поширився і почав переважати діалект англів з Мерсі. Мову, якою розмовляли завойовники, почали називати англійською, а саму країну – Англією. Підкорене населення і завойовники поступово злилися в один народ, який назвали англосаксами. У результаті англосаксонського завоювання Британія перетворилася в Англію: кельтів було знищено або поневолено, римська культура і звичаї зникли.

Християнська церква в Англії. Християнство поширилося у Британії ще до англосаксонського  завоювання, після якого германці знищили кельтів-християн. Лише в  Ірландії збереглася християнська церква. Коли на континенті римську освіту і культуру було знищено і запанували варварські звичаї, то на «Зеленому острові», заселеному кельтами, які теж були варварами, розквітли християнські монастирі, а ченці-кельти досконало володіли грецькою і латинською мовами. Своє призначення вони вбачали в тому, щоб не лише зберігати, а й поширювати знання.

Після завоювання Британії ірландські священики стали навертати  до християнства англосаксів. Саме вони охрестили північну частину країни і прагнули поширити свою діяльність на інші території, але їм бракувало  сил для того, щоб охопити всю Британію.

До справи хрещення англосаксів  прилучилася римська церква. Папа Григорій І Великий (590-604) доклав багато зусиль щодо навернення Англії у християнську віру. Задля цього він послав в  Англію 40 ченців на чолі з видатним богословом Августином, який став першим єпископом Англії. Тут було створено церковну організацію, що підпорядковувалася Риму, в селах виникали парафії, до яких призначалися постійні священики. Замість маленьких ірландських каплиць запрошені з Галлії майстри збудували великі кам'яні церкви.

В результаті діяльності ірландських і римських проповідників  в Англії запанувало християнство, і англосаксонські племена, як і  франки, почали прилучатися до надбань  римської культури.

2. Централізація англійської держави та утворення англійської монархії

В 1066 році Англія зазнала нападу з боку норманів. Вільгельм Завойовник заклав основи подальшої феодалізації англійського суспільства. Король проголосив себе верховним володарем усієї території Англії, забезпечивши тим самим владу над феодалами. У короля сконцентрувалася законодавча, судова і військова влада.

Посилювало централізацію  держави й упорядкування системи  оподаткування. В 1086 році в Англії було проведено перепис населення. У "Книзі  Страшного суду" зафіксовано становище кожного англійця, обсяг його власності і розмір податку, який він сплачував. За даними перепису, більшу частину селян уже було закріпачено. Так звані вілани на підставі умовного утримування користувалися землею лорда. З метою дбайливого ставлення до неї земельний наділ міг передаватися у спадок.

У той час в Англії існувала також значна частина вільних  селян, особисті і майнові права  яких захищалися королівськими судами і загальним правом. У такий  самий спосіб захищалися права та інтереси дрібних лицарів і городян.

Після норманського завоювання центром управління країною стала  Королівська курія - дорадчий орган, до складу якого входила світська і духовна знать. Курія поділялася на Велику раду, яка скликалася декілька разів на рік, і постійно діючу  Малу курію (прообраз уряду). До складу курії входили найвищі посадові особи: канцлер - керівник королівської канцелярії; камерарій - керівник землями і майном короля; маршал - командувач військом тощо.

При Генрихові І (1100-1135 роки) Малу курію було поділено на власне Королівську курію, яка зосередилася на судово-адміністративній діяльності, і Лічильну палату (Палату "шахової дошки"), яка контролювала фінансові справи держави.

Подальшому зміцненню  центрального апарату і місцевих органів королівської влади в  особі шерифів сприяли реформи Генриха 11(1154-1189 роки). Він замінив військову повинність васалів "щитовими грошима" і зміг сформувати найману армію. У надзвичайних умовах передбачалося скликати ополчення з вільних. Ця категорія населення була зобов'язана придбати зброю відповідно до свого матеріального становища. У воєнний час ополчення мало утримуватися за рахунок держави.

Найсуттєвішими були перетворення у сфері судочинства. Правосуддя було основним джерелом доходу короля. Відповідно до королівських указів (Велика і Кларендська асизи 1166 р.) було розширено королівську юрисдикцію щодо цивільних і карних справ. Будь-який вільний, сплативши певну суму грошей, міг розраховувати на розгляд чи перегляд своєї справи у королівському суді. Цей суд був інквізійним. Маноріальний суд (суд феодала), як правило, розглядав справи на підставі ордалії або поєдинку. Роз'їзні судді або шерифи до розгляду справи проводили розслідування, яке спочатку свідчило про якісь факти чи події у справі, а пізніше стали долучати до розслідування і правосуддя.

Королівська курія, яка  стала при Генрихові II постійно діючим судовим органом, з часом розділилася  на суд королівської лави, який завідував  карними справами і розглядом  апеляцій, суд загальних позовів - розглядав справи загального характеру, суд казначейства. Йому були підсудні справи щодо податків і спадщини, при розгляді яких однією зі сторін виступав король. До системи суду королівської влади входили роз'їзні суди.

Генрих II намагався посилити вплив корони на церкву. В 1164 році він створив Кларендську асизу, якою обмежив церковну юрисдикцію, але в подальшому під тиском пали і місцевого духівництва був змушений відмовитися від більшості своїх посягань.

Посилення судових, військових і фінансових прерогатив корони одразу породило адміністративне і фінансове свавілля королівських чиновників, боротьба з якими об'єднала феодальну знать (баронів) з лицарями, духівництвом та іншими вільними утримувачами землі (фригольдерами). Пік протистояння корони і підданих припав на неріод правління Іоанна (Джона) Безземельного (1199-1216 роки). Конфлікт короля з римським папою тільки прискорив підписання Великої Хартії вольностей 1215 року, складеної баронами. Хартія заборонила королю довільно визначати розмір рельєфу (платежу) за вступ молодого барона у спадщину, обмежила сфери королівської опіки над малолітніми васалами, відновила деякі сеньйоральні права баронів у сфері судочинства. Непередбачувані грошові збори з баронів і лицарів могли здійснюватися тільки на випадок викуплення короля з полону, посвячення в лицарі первородного сина та заміжжя старшої доньки від першого шлюбу.

У Хартії містилися статті, які захищали інтереси церкви і духівництва, лицарів, мешканців міст та вільного селянства. Суттєву роль відігравали  статті, що стосувалися діяльності судово-адміністративного апарату і до певної міри гарантували недоторканність особи. Позбавлення власності, вигнання з країни, оголошення поза законом могли відбуватися тільки в суді рівних і на підставі закону.

Іоанн (Джон) Безземельний підписав Хартію, але після досягнення миру з папою римським відмовився її виконувати. Його наступники продовжили централізацію і концентрацію влади. Цьому певною мірою сприяла поява нових середніх і дрібних феодалів за рахунок розпаду великої власності баронів, вільного селянства; інтереси цих класів міг захищати тільки король. Але останній не тільки не залучав вільні стани до розв'язання важливих державних проблем, а й усіляко обмежував інтереси підданих. Скориставшись невдоволенням політикою Генриха III. барони змусили його підписати в 1258 році "Оксфордські провізії" і передати виконавчу владу раді з 15 баронів.

Олігархи не змогли визначити  роль і місце лицарів в управлінні країною, що призвело до розколу в  таборі заколотників і громадянської  війни проти короля в 1263 році. Підсумком війни стало скликання у 1265 році першого в історії Англії станово-представницького органу - парламенту. До нього увійшли барони, лицарі, верхівка духівництва та заможні городяни. Після його розпущення життя увійшло в попереднє русло - постійне протиборство короля зі своїми підданими.

У 1295 році між королем  та вільним населенням країни досягається  згода щодо політичної і соціальної стабільності, яка вилилася у скликання  зразкового парламенту. Це стало початком формування станово-представницької  монархії.

Першими членами парламенту були світські і духовні феодали, особисто запрошені королем, представники від 37 графств (по два лицарі) і по два представники від міст.

Усі стани засідали разом, але в середині XIV століття парламент  розділився на дві палати - палату лордів (барони і вище духівництво) та палату общин (лицарі, дрібне духівництво і городяни). З часом за парламентом закріпилося право законодавчої ініціативи і затвердження спільно з королем законів. Парламент контролював діяльність вищих посадових осіб і в деяких випадках виступав вищою судовою інстанцією.

Статути 1340,1362 та 1371 років, затверджені парламентом, говорили про те, що жоден прямий чи непрямий податок не може бути введений без  згоди парламенту.

Перехід до станово-представницької монархії призвів до подальшого вдосконалення системи управління та судів.

Посада шерифа стала  тимчасовою, його позбавили права  розглядати судові суперечки королівської юрисдикції. На місцях як представники корони з'явилися коронери і констеблі, які наділялися і поліційними функціями. Поступкою корони місцевим феодалам стало створення мирових суддів з їхнього числа. Суди спочатку виконували поліційні і судові функції. Але статути 1349, 1351 та 1427 років поклали на "охоронців миру" функції управління графствами, контроль над цінами на продукти харчування, встановлення розміру заробітної платні. Практично все те, що раніше виконував шериф, перейшло до компетенції мирових суддів.

Система вищих судів  загального права фактично не змінилася. У період станово-представницької монархії діяв суд королівської лави (апеляційна і наглядова інстанції переважно за карними суперечками); суд загальних позовів - розгляд приватних земельних суперечок та суд казначейства (спеціалізувався на фінансових суперечках).

З часом із системи вищих королівських судів вилився суд лорда-канцлера, який вирішував питання "за справедливістю". З його появою пов'язують реформу судового процесу і становлення "права справедливості".

Роз'їзні суди до цього  часу стали представляти на місцях усі центральні суди корони. При відвідуванні графств роз'їзні суди спочатку розглядали тільки земельні суперечки (суди асизів) і контролювали діяльність чиновників. Але вже у XVI столітті з'явилися виїзні суди з карних справ. В Англії дуже рано виник інститут присяжних засідателів. Велике, або обвинувачувальне журі, - 23 вільних жителі графства, а після 1293 року з числа заможних (40 шилінгів річного прибутку), які повідомляли судді особисті дані щодо відповідача. Обвинувачення 12 членів журі було достатньо для затвердження обвинувачувального акта або програшу суперечки.

Мале журі (12 жителів  графства) брало участь у судовому засіданні. Його члени знайомилися  з обставинами справи, виносили одностайний  вердикт щодо винності чи невинності обвинувачуваного.

3. Основні напрями політичного розвитку Англії XIII ст.

Політичний розвиток Англії в XIII ст., але мері зміцнення внутрішніх економічних зв'язків, ішло в напрямку подальшої централізації феодальної держави. У ній тією чи іншою мірою був зацікавлений клас феодалів у цілому — щоб тримати в покорі експлуатовані маси, а також лицарство, міський стан і верхівка вільного селянства — для приборкання баронської вольниці. Процес централізації держави, що відбувався в атмосфері загострення класової боротьби в селі, соціальних конфліктів у містах і протиріч у середовищі самих феодалів, супроводжувався тривалою політичною боротьбою, яка іноді приводила до збройних конфліктів.

Перший етап політичної боротьби XIII в. падає на час правління  короля Іоанна, прозваного Безземельним (1199-1216), — молодшого сина Генріха II. Іоанн використовував успадкований їм від батька сильний державний апарат для натиску на всі верстви населення. Довільними конфіскаціями земель, арештами й стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями феодальних звичаїв він порушив проти себе опозицію баронів. Дратували їх також занадто часті й надмірні вимоги субсидій і «щитових грошей» у зв'язку з невдалими війнами Іоанна у Франції, у яких вони зовсім не були зацікавлені. Баронів підтримувала церква, незадоволена втручанням короля в церковні вибори і його нескінченними поборами. Лише невелика частина великих феодалів, близьких до королівського двору, що й перебували в особливо привілейованім положенні, була на його стороні.