Прогнозирование социально-экономического развития регионов

Чинне законодавство визначає два  основні види іноземного інвестування: інвестування, яке використовується спільно з вітчизняними підприємцями, та інвестування як різновид самостійної, на власний ризик, підприємницької діяльності іноземної юридичної або фізичної особи.                 1 березня 1994 року введено у дію Закон України “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні”! [4]. Ця програма мала на меті заохочення вкладення іноземного капіталу в пріоритетні галузі економіки України за рахунок надання податкових пільг й страхових гарантій найбільш ефективним інвестиційним проектам, вдосконалення системи правового регулювання іноземного інвестування, розвиток інфраструктури міжнародного бізнесу та інших передумов іноземного інвестування.

Як відомо, 19 березня 1996 року Верховною  Радою України було прийнято Закон  України “Про режим іноземного інвестування”  та останні роки низку законів, які  надали можливість регіонам України  вдосконалити систему іноземного інвестування. Це в першу чергу стосується Автономної Республіки Крим (Красноперекопський район), Львівської області                     (м. Трускавець), Харківської області (м. Харків), Київської області               (м. Ірпень та м.Бровари), тощо! [4, 7, 10].

В умовах перехідного періоду є  цілком виправданим і доцільним  розвиток підприємницького законодавства  шляхом створення норм, які закріплюють  принципові засади в межах галузевих  кодифікованих актів, а також  в законодавчих актах інтеграційного характеру, що вже утворили окрему комплексну галузь законодавства. Основними складовими частинами цього законодавства можна розглядати законодавство про підприємництво, цінні папери, інвестиційне, антимонопольне, біржове, страхове, банківське законодавство, тощо. Саме у цьому законодавстві визначено обсяг публічно-правового регулювання підприємницьких відносин, форми, методи й межі втручання державних інституцій у ці відносини.

Вдосконалення галузей законодавства  з питань державного регулювання регіонального економічного розвитку суспільства має бути спрямоване на створення умов, які сприяли б стимулюванню фізичних  і юридичних осіб до інвестиційних нагромаджень за  рахунок капіталізації прибутків, а також оптимальної та ефективної державної податкової політики.

Важливо врегулювати податкові  відносини за рахунок створення  необхідної правової бази (Податковий кодекс), яка гарантувала б регіонам суб’єктам підприємницької діяльності, а також громадянам стабільність і прогнозованість оподаткування, забезпечувала б умови та механізм належної сплати податків усіма платниками.

Стан розвитку законодавчого  регулювання економіки України  переконливо свідчить про перехід  від переважно адміністративних методів управління (реєстрація, ліцензування, квотування) до економічних (пільги, податок, позика тощо). Важливою особливістю процесу регулювання є індикативне державне планування, яке застосовується у ряді високорозвинених країн. Нагальною потребою тут є прийняття Закону України “Про індикативне планування”! [11,12].

Індикативний план являє  собою організаційно-економічний  інструмент, який базується на системі  економічних, науково-технічних і  соціальних прогнозів, має орієнтуючий, рекомендаційний характер і служить  основою для вироблення регуляторів  ринку. Індикативний план як рекомендаційна система планових завдань, націлений на здійснення економічної політики держави, та заходів щодо їх реалізації шляхом створення державою таких умов для функціонування суб`єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлений завдань. Показники, які є в індикативному плані, виражають основні напрями економічного і соціального розвитку, не є адресними і виступають орієнтирами, досягнення яких повинні добиватися державні органи шляхом застосування різних стимулюючих заходів і економічних важелів.

Одним з важелів є залучення в економіку України приватного капіталу (в тому числі іноземного) могло б стати ширше запровадження спеціальних (вільних) економічних зон, яке не можливе без використання й запровадження відповідних правових механізмів та прийняття Верховною Радою спеціальної державної програми з цього питання.

У галузі фінансового  забезпечення державної регіональної політики подальшого вдосконалення  потребує бюджетне законодавство та законодавство про банки і  банківську діяльність. У найближчій перспективі доцільно змінити норми українського законодавства, які регулюють відкриття та використання банківських рахунків іноземними інвесторами та іноземними фізичними особами в українських банках, що гарантувало б спрощення процедури відкриття та використання таких рахунків в національній та іноземній валютах.

Державне регіональне  управління господарством області  має дворівневу систему: 1) державне регіональне управління, яке охоплює  області та регіони; 2) місцеве самоврядування, яке є в селах, селищах та містах.

На підставі положень Конституції України Верховна Рада прийняла Закони України “Про місцеві  державні адміністрації” та “Про місцеве  самоврядування в Україні”, вони покликані  вирішувати проблеми, пов’язані з  розбудовою взаємодії територіальних громад, держави та особи! [12,19].

Крім зазначених напрямів вдосконалення правового забезпечення державного регулювання розвитку регіонів слід, по-перше, розробити й впровадити відповідну концепцію розвитку та вдосконалення  законодавства, що регулює відносини в економічній сфері, її окремих галузях. При цьому слід враховувати, що ця концепція має бути складовою частиною більш загальної концепції розвитку законодавства в цілому в Україні. Отже, будь-які закони, й зокрема економічного характеру, мають базуватися  та випливати з основного закону держави, а не навпаки, що спостерігається інколи сьогодні, коли деякі прийняті закони суперечать нормам Конституції. Таким чином, порушується принцип єдності і системності у законотворчій діяльності, а сама Конституція втрачає своє значення і роль основного закону, найважливішого джерела права.

По-друге, необхідно розробити  таку структуру законодавства, яка  б містили не лише закони, а й  підзаконні нормативні акти, визначалася  логічною послідовністю прийняття таких актів, системною їх узгодженістю. Мається на увазі їх узгодженість не лише в рамках певної галузі законодавства, а й законодавства в цілому. Адже відносини в економічній сфері потребують комплексного впливу на них з боку норма різних галузей права і законодавства (конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, господарського, кримінального та інше).

По-третє, слід враховувати, що Україна виступає як самостійний  суб’єкт міжнародних відносин, зокрема  і міжнародних економічних відносин. Вони як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій тощо. Особливу роль в цьому питанні стали відігравати регіони. Тому необхідно, і це стосується особливо міжнародного економічного співробітництва, здійснювати кроки, спрямовані на трансформацію вітчизняної правової системи відповідно до міжнародного-правових зразків! [ 19].

Нарешті, однією із причин недосконалості нашого  законодавства, у тому числі в сфері державного регулювання розвитку регіонів, невідповідності  його новим потребам розвитку, є  те, що в Україні фактично відсутня практика експериментальної перевірки його ефективності. Тому вельми назріла потреба запровадити у практику законотворчого процесу експериментальну перевірку норм майбутніх законів, які покликані регулювати відносини економічного характеру. експериментальною базою могла б стати галузь, група підприємств, регіон. Взагалі, слід відпрацювати таку технологію законотворчого процесу, яка передбачала б порядок розробки, обговорення, експериментальної апробації та прийняття законів.

Регіональна політика держави охоплює  такі напрями, як економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський та науково-технічний! [24,26,29].

Найважливішим серед  цих напрямів є економічний. Завданням регіональної політики держави тут є забезпечення комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням наявних трудових ресурсів, науково-технічного потенціалу та можливостей їхнього ефективного використання.

Соціальний напрям означає, що держава сприятиме прискореному розвитку соціальної та виробничної інфраструктури в тих регіонах, у яких низький рівень соціального забезпечення (передусім у сільській місцевості).

Демографічний напрям державної регіональної політики повинен стимулювати якісні зміни демографічної і соціальної структури населення, створювати умови для зменшення смертності та зростання народжуваності, оздоровлення населення тощо.

Екологічний напрям охоплює регулювання природно-господарської збалансованості в регіонах і створення сприятливих умов для життєдіяльності населення, раціонального використання рекреаційних ресурсів та інше.

Поселенський напрям регіональної політики спрямований на формування раціональної системи розселення, збереження заселеності сільської місцевості, зростання ролі у поселенських структурах сільських населених пунктів, селищ міського типу та малих міст, стримування розвитку великих міст та інше.

Науково-технічний аспект регіональної політики повинен забезпечувати таке: розвиток пріоритетних напрямів наукових досліджень, раціональне ресурсоспоживання і природокористування; розробку, освоєння та широке використання принципово нових конкурентоспроможних машин, технологій і матеріалів; розробку технології ефективного використання енергоносіїв; сприяння зменшенню залежності від імпорту тощо.

Отже регіональна економічна політика держави – це сукупність економічних, правових, організаційно-управлінських рішень, спрямованих на гармонійне поєднання інтересів держави й окремих регіонів, створення сприятливих економічних та правових засад для національного використання місцевих ресурсів і виробничого потенціалу.

Головні проблеми сучасної регіональної економічної політики України найдетальніше висвітлені у доповідях на Міжнародній науково-практичній конференції “Регіональна економічна політики України: наукові основи, методи, механізми”! [19,23,25].

Це, зокрема, такі: формування регіональної соціально-економічної політики на засадах програм розвитку території з орієнтацією на конкурентоспроможність продукції та максимальну зайнятість населення; конкретизація пріоритетів та економічної доцільності формування в окремих регіонах держави вільних економічних зон; економічні і правові механізми забезпечення розвитку регіонів.

Державне регулювання  економічного розвитку регіонів забезпечують запровадженням відповідних пріоритетів, тобто наданням переваги на конкретному етапі розвиткові окремих галузей, видів діяльності, форм господарювання конкретних регіонів. Залежно від поставлених цілей та рівнів управління пріоритети можна визначати як на державному, так і на місцевих рівнях. Прикладом регіонального пріоритету державного рівня може бути інтеграція територіальної структури виробничих комплексів Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та інших до всеукраїнського поділу праці, поглиблення їхньої спеціалізації щодо виробництва продукції, яка має першочергове значення для становлення економіки незалежної України.

Рівень економічного розвитку регіону і ступінь задоволення  потреб його жителів залежать від  виробничої структури цього регіону, комплексного використання його ресурсів.

Взаємодія складових  структури регіону створює реальну базу для розвитку ринкових форм управління регіональними комплексами, вироблення та реалізація регіональної політики, спрямованої на ефективне використання виробничого апарату, трудових ресурсів та довкілля.

Одним із напрямів регіональної політики та проведення адміністративних реформ є вдосконалення адміністративно-територіального поділу України.

На рівні теоретичних  розробок щодо економічного районування  сформувались різні погляди українських  вчених, зокрема, К.Г.Волого, М.М.Паламарчука, Ф.Д.Заставного, М.Д.Пістуна, О.І.Шаблія, А.Т.Ващенка, І.А.Горленка, Л.М.Корецького, С.С.Махначука, В.А.Поновкіна та інше! [29,32].

Здобуття Україною незалежності та перехід до ринкових відносин зумовили потребу формування внутрішньодержавного поділу праці, нових територіально-виробничих комплексів, вільних економічних зон та відповідних ринкових структур.

Загалом спільним у підходах до економічного районування є тенденція  до вирівнювання не тільки меж регіонів, а й економічного потенціалу, введення в них великих міст, які виконують міжгалузеві функції виробничого, наукового і культурного обслуговування, підготовки і перепідготовки кадрів тощо.

Крім того в Україні  потрібно уточнювати межі адміністративних одиниць – сіл, адміністративних районів, великих міст. Розукрупнення сільських рад зумовлене потребою відродження так званих неперспективних сіл. З іншого боку, перехід до ринкових відносин та на переважно економічні методи управління передбачає укрупнення сільських районів.

Формування регіонів обласного рангу пов`язано з динамікою розвитку продуктивних сил, їхнього територіальною концентрацією, спеціалізацією, інтеграцією і диференціацією. Виконавчі управлінські структури, планові, статистичні, фінансово-кредитні органи визначають область як основну ланку територіального управління, оскільки в її межах функціонує багатогалузеве господарство, галузеве господарство, галузі якого взаємодіють між собою. Важливою ознакою цієї системи є її стійкі зовнішні і внутрішні зв`язки, які регулюють специфічні регіональні умови відтворення, спрямовані  на раціональне використання природних трудових і матеріальних ресурсів.