Педагогічні засади роботи з інтелектуально обдарованою студентською молоддю

5. Провести емпіричне дослідження щодо з’ясування відношення обдарованої молоді до організаційних форм роботи з ними.

6. Розробити науковий гурток, як форму роботи з інтелетуально обдарованою студентською молоддю.

Для розв’язання поставлених завдань і досягнення мети використано комплекс методів, зокрема:

• теоретичні методи: порівняння, аналіз, синтез та узагальнення;
• емпіричні методи: аналіз документації та результатів педагогічної діяльності, спостереження, методи опитування (бесіда, анкетування).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОБОТИ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО ОБДАРОВАНОЮ СТУДЕНТСЬКОЮ МОЛОДДЮ

1.1. Екскурс в історію вивчення обдарованості

Сьогодні обдарованість розглядають як цілісну інтелектуально-особистісну характеристику. Але, не зважаючи на досить широкий практичний та теоретичний досвід вивчення проблеми, без відповіді залишається багато питань, кого вважати обдарованим, що впливає на розвиток обдарованої особистості, за якими критеріями діагностувати та диференціювати обдарованість. Якщо прослідкувати історію розвитку цивілізації, то не можна не помітити одного цікавого факту: генії та видатні особистості з'являлися групами, в один і той же час. Такий сплеск, наприклад, відбувся у золоте століття часів Перикла. Цьому державному діячеві слугували такі визнані в усьому світі генії як скульптор Фідій, творець невмирущих трагедій Софокл, видатні філософи Сократ, Платон, Анаксагор, Зенон і Протагор. Майже всі вони були громадянами Афін і сформувалися саме в цьому середовищі. Ми не маємо інформації генетиків про спадкові переваги жителів Афін. Як здається, причина в середовищі, яке стимулює той чи інший вид діяльності,творчості, обдарування. Всі ці люди належали до однієї соціальної верстви зі стійкими традиціями, які підкріплювалися соціальною наступністю. У спілкуванні один з одним, у взаємовпливі одне на одного, а також, завдяки тому, що їхня творчість була необхідна не тільки вузькому колу фахівців, але й широкому загалу, усі вони змогли реалізувати свої природні задатки [7, c. 375].

В Італії ХІV ст. торговці та ремісники напередодні домоглися відміни кріпосного права та утворили могутній прошарок міського населення, який вже був здатен сприймати живопис, архітектуру, музику (люди по декілька  годин щотижня проводили у храмах – католицька церква окрім 52 неділь має більше півсотні релігійних свят). У церкві міський людспочатку просто дивився, не сприймаючи нічого навкруги, а вже потім почав слухати, сприймати музику та шедеври мистецтва.

У ХІV столітті у Флоренції від восьми до десяти тисяч людей відвідували початкову школу, не менше тисячі ходили в середню та від п'ятисот до шестисот парубків щорічно відвідували вищі навчальні заклади. Так логічно настала епоха Відродження [11, c. 6].

Епоха Відродження – це епоха массового захоплення культурою, знаннями, мистецтвом, широкого попиту на живопис та живописців не тільки з боку меценатів. У великій кількості майстерень обдаровані учні, обговорюючи, змагаючись, сперечаючись, навчаючись, створювали ту неповторну атмосферу, в якій розпочинався процес творчості, завдяки чому обов'язково повинен був розкритися особливо обдарований та цілеспрямований геній на зразок Мікеланджело та Леонардо да Вінчі.

Найдавніші філософські роздуми з приводу обдарованості стосувались природи цього феномену. Протягом тривалого часу філософів і вчених турбувало питання: Звідки у людини береться унікальний дар та чому він проявляється далеко не у кожного? Ніяких інших ояснень, окрім «божественного осяяння», не існувало. Водночас, поняття «обдарованість» до ХІХ століття не вживалось. Широкого розповсюдження набув термін «геній». Як підкреслює А. Савєнков, в античній культурі «геній» сприймався як фігура міфологічна, яка поєднує в собі безсмертне божество та смертну людину. Саме це сприйняття про поєднання божественного духу з людиною і було основою поняття генія в європейській філософії та в повсякденній свідомості аж до кінця ХІХ століття. З прадавніх часів геніальність асоціювали з її проявами переважно в мистецтві. Державні діячі, воєначальники і навіть учені не могли називатися геніями, хоча спроби поставити під сумнів таку точку зору висувалися [49, c. 58]. Перед посиланнями потрібно робити інтервали

Погляди представників античної філосо фії можна розділити на два полюси. Перші (Платон, Посідоній, Сенека, Плотін) заперечують існування свободи. Вони стверджують зумовленість розвитку людини, існування долі, детермінованість людських проявів. Для них обдарованість – дар вищих сил, уособлення божества в людині. Для Платона, наприклад, джерелом творчості є одержимість, яка виникає від вищих сил і непідвладна ніякому впливові з боку людини – ні викликати натхнення, ні відмовитися від нього неможливо. Так само неможливий і розвиток обдарованості. Більш того, Платон вважав, що розвиток може перетворити творчість у ремесло [11, c. 7-8].

Представники другого табору (Геракліт, Епікур, Аристотель) наголошують на активності волі людини, яка проявляється у здатності керувати своїми талантами. Геракліт вважав, що всі люди мають здібність до істинного пізнання, але користується цією здібністю меншість. Людина, за висловом Аристотеля, сама вирішує, на що спрямовувати свою діяльність. Спрямувавши її на досягнення моральної досконалості, людина відкриває істину та стає мудрецем. В епоху класицизму має місце більш активне обговорення божественної та земної природи походження художніх талантів.

У вивченні проблем обдарованості епохи філософії Нового часу окреме місце посідає постать Джона Локка, який висунув низку фундаментальних теоретичних положень. Головними з них можна назвати такі: знання загального та істина побудовані на досвіді; розум людини спочатку є «чиста дошка» («tabularasa»); немає нічого в розумі, чого не було до цього у відчуттях [25, c. 139].

Багато вчених підкреслюють суперечливість поглядів теоретиків епохи Просвітництва. З одного боку, Ф. Хатчесон, Г. Лейбніц, Р. Декарт вважали обдарованість феноменом, зумовленим природою. З іншого, К. Гельвецій, Д. Дідро стверджували, що природа свої дари розподіляє порівну. Звідси випливає необхідність загальної освіти та виховання.

Таким чином основною ідеєю епохи Просвітництва є твердження про те, що кожна людина здатна досягти будь-якого рівня геніальності, їй лише необхідні завзятість і сприятливий вплив навколишнього середовища.

Представники німецької класичної філософії також мають наукові роботи стосовно походження обдарованості. Так, І. Кант вважав, що геній – це здатність створювати те, до чого немає певних правил. Геній є протилежністю наслідуванню, і те, що ми називаємо «академічною обдарованістю» (або здатність легко засвоювати навчальний матеріал), протилежне обдарованості. Для А. Шопенгауера геній – той, хто здатен до «активної уяви», створення нових образів. Суть геніальності – це здібність до пізнання головного і загального, що існує. Геній об'єктивний, присвячує себе розв'язанню загальнолюдських проблем, відкинувши особисті. У зв'язку з тим, що І. Кант й А. Шопенгауер талант пов'язували саме зі здатністю до пізнання, їх можна вважати родоначальниками когнітивного напряму у вивченні обдарованості. Головна властивість генія не тільки вдосконалення старого, але й породження нового [49, c. 62].

Як розділ науки психологія здібностей сформувалась у ХІХ ст. ЇЇ засновником став Ф. Гальтон, який досліджував проблему походження таланту. Він вважав, що талант є спадковою рисою. На його думку, є очевидним той факт, що на розвиток обдарованості впливають два чинники: спадковість і середовище.

Гальтон Ф.  намагався виявити їх співвідношення. Він запропонував методику близнюкового методу (виховання близнюків разом і окремо один від одного). Структуру обдарованості Ф. Гальтон називає триєдиною. Спадково може передаватися сполучення обдарованості (розум, талант) енергії та здатності до важкої наполегливої праці. Останній складник будь-якої обдарованості визнавали багато відомих дослідників.

Так, В. Бадрак у своїй книзі «Антологія геніальності» наводить біографічні відомості видатних людей різних історичних епох, таких як Демосфен, Т. Едісон, А. Ейнштейн, М. Ломоносов, В. Ван Гог та ін., і тим самим доводить, що всі ці безумовно талановиті особистості вирізняються несамовитою завзятістю та працьовитістю [11, c. 9].

Наступним вирішальним кроком на шляху розвитку уявлень про геніальність є початок ХХ століття – період розробки ідей інтелектуальної обдарованості. Поняття «інтелект» та «інтелектуальна обдарованість» спочатку в психології, а потім і в педагогіці набули певного значення в результаті розвитку у цей період психодіагностики та психометрії. Роботи Ф. Гальтона дали основу для створення першої тестової методики, вивчення інтелекту (А. Біне, Т. Сімон). Так у розвитку науки про обдарованість виник новий напрям дослідження – інтелектуалістичний. Ця практика викликала багато суперечок насамперед тому, що цей показник мало говорив про можливості досягнення успіху в житті, особливо, у творчій діяльності. У цей час у рамках асоціативної психології створюють функціональний підхід до обдарованості. В. Вундт, Д. Міль, Г. Спенсер та ін. вважали, що душі властиво три якості: чуттєвість, воля і мислення. Велике місце в асоціативній психології займала проблема пізнавальних процесів, до яких, окрім мислення, були віднесені увага, пам'ять, сприймання. На основі цих досліджень почали розроблятися методики вимірювання індивідуальних відмінностей, які були покликані ідентифікувати обдарованість.

По суті одночасно розвивався інший підхід, який отримав назву інтегративного, в руслі якого обдарованість розглядалася не як особливе поєднання різних психічних функцій, а як інтегративна особистісна характеристика. Таким чином, у наукову термінологію увійшло поняття «загальна обдарованість» [25, c. 145-149].

Водночас починає відроджуватися вихідне положення про розумові здібності, а, відповідно, і про розумову обдарованість. Як відомо, розумом традиційно вважали, в першу чергу, не дії на основі наслідування або алгоритму рішень, а самостійне надбання нових знань, їхнє перенесення в інші ситуації, розв'язання нових проблем. Як наслідок, більшість дослідників схиляються до думки, що головну характеристику, яка визначає потенціал особистості, є не інтелект у його усталеному сприйнятті, а здатність до творчості.

Таким чином розпочався концептуальний напрям дослідження, який включає розробку системи поглядів на обдарованість як інтегральне явище. В рамках цього напряму знаходять своє вирішення проблеми виникнення, розвитку та формування обдарованості; навчання талановитих дітей; самореалізації обдарованих дітей і дорослих.

 

1.2. Сучасне розуміння поняття «обдарованість»

Важливим етапом вивчення будь-якої проблеми є чітке визначення категорійного аппарату дослідження. До базових понять нашого дослідження слід віднести такі: «обдарованість», «талант», «геніальність» та низку підпорядкованих понять, серед яких: «здібності», «задатки» [15, c. 151].

Зазначимо, що на сьогодні не існує універсального, визнаного і прийнятого всіма дослідниками визначення поняття «обдарованість». Найвідомішим і найпоширенішим у західній науці є визначення, запропоноване В. Штерном, який розумів обдарованість як загальну здатність індивіда свідомо орієнтувати своє мислення на нові вимоги, як загальну здатність психіки пристосовуватися до нових завдань і умов життя. І хоча цей підхід зазнав критики ще на початку ХХ століття, запропоноване В. Штерном визначення залишається одним із провідних у сучасному трактуванні проблеми обдарованості.

У філософських трактатах минулого, у художніх творах і побуті на перших етапах становлення проблеми вивчення здібностей та обдарувань людини частіше використовують не термін «обдарованість», а поняття – «геній» (від латинського – genius – дух). У давньоримській міфології генієм називали доброго Духа, який формує характер людини та оберігає її впродовж життя [49, c. 98-102]

Визначень поняття «геніальність» існує безліч. Вивчаючи це питання, В. Ефроїмсон зазначав, що геніальність визначають і як «здатність у період дозрівання ідеї повністю ігнорувати все, що не стосується досліджуваної проблеми», і як «здатність до концентрації, що переходить у транс», і як «природну інтелектуальну силу дуже високого рівня, виняткову здібність до творчості, що вимагає уяви, оригінального мислення, винаходу чи відкриття».

Філософська думка розуміє під геніальністю (від лат. genialis – властивий генієві, плідний) найвищий прояв творчих сил людини, діяльність якої має всесвітньо історичне значення. Термін «геніальність» уживають як для позначення здібності людини досягти видатних результатів у певній галузі, так і для оцінки результатів творчості [15, c. 167].

Тлумачення природи геніальності завжди були неоднозначними. Давньогрецький мислитель Платон видатні здібності вважав даром божого Еросу; Аристотель геніальність людини пояснював природним даром. У платонізмі і неоплатонізмі геніальність розглядають як «божественне натхнення». Видатний німецький філософ І. Кант також схилявся до думки, що геніальність надається від природи, адже геній творить своє розуміння свободи, створюючи при цьому принципово нові цінності.

Для поглядів Т. Карлейля і Ф. Ніцше характерні культ генія, протиставлення його звичайним людям. Ж. Руссо одним із перших виступив проти фетишизації таланту, порушивши проблему егоїзму генія (егоїзм він вважав за найбільше моральне зло). Проте ця позиція не має нічого спільного зі спробою дискредитувати талант, яку здійснив Ч. Ломброзо, ототожнюючи геніальність із безумством, позбавляючи її будь-якого змісту. Наполеон стверджував, що геніальність полягає в умінні відрізняти важке від неможливого. А. Камю вважав, що геній – це розум, який знає свої межі, людина, яка усвідомлює свої можливості, тобто особистість, яка пізнала себе і змогла реалізувати свої потенції, свій дар [47, c. 17].