Естетико-культурологічний аспект маніпуляції свідомістю

Дослідження у сфері  психоаналізу вплинули й на діяльність у сфері художньо-естетичного простору. Оскільки естетична проблематика в ХХ столітті найбільш продуктивно розроблялася в контексті інших наук (в теорії мистецтва, психології, художній критиці, соціології, семіотиці, лінгвістиці), то закономірним стало те, що теорія психоаналізу активно вплинула і на галузь естетики. Психоаналітична естетика, яка ґрунтувалася на теоріях З.Фрейда та його послідовників, стала однією з найбільш досліджуваних і вагомих. Згідно її концепцій, головним рушієм художньо-естетичної діяльності є підсвідомі процеси психіки, тому властиві для підсвідомого первинні інстинкти й витіснені туди соціально-культурними заборонами чуттєві потяги та бажання людини (сексуальні, агресивні) мають сублімуватися у творчих особистостей в мистецтві. Це приводить до того, що художник обходить заборони підсвідомості й трансформує у вільну гру творчої енергії спокуси плоті та психічні комплекси, які вирують у ньому. Бо насолода мистецтвом – це насолода від реалізації в ньому, хоча й у символічній формі, витіснених і заборонених плотських спокус та помислів. Цим пояснюється особливий інтерес психоаналітичної й постфрейдистської естетик до інтимних подробиць життя і станів психіки художника. Саме в них шукаються шляхи до розуміння творів мистецтва. Праця З.Фрейда «Тлумачення сновидінь» виявилася значним методологічним джерелом розуміння еротичної символіки мистецтва, а фрейдизм і постфрейдизм справили безмежно могутній вплив на мистецтво ХХ століття, помістивши тіло, тілесність, тілесні потяги й інтенції у центр естетичного досвіду.

Вчення про підсвідоме стало домінуючим і для структуралістів (К.Леві-Строса, М.Фуко, Р.Барта), які бачили в мистецтві (і літературі перш за все) абсолютно автономну реальність, що підсвідомо виникла на основі деяких конструктивних правил, структурних принципів, тобто певних всезагальних законів «поетичної мови» і поширювали на мистецтво (як і на культуру в цілому) поняття «тексту». В 70-ті – 80-ті роки ХХ століття структуралізм зближується з психоаналізом (Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Ж.Дельоз, Ю.Крістєва та інші), перетікаючи в постструктуралізм та постфрейдизм. Саме в цей час основними художньо-естетичними поняттями утверджуються підсвідоме, мова, текст, письмо, шизоаналіз, лібідозність. В естетиці це привело до спроб віднаходження внутрішніх зв’язків між структурою твору мистецтва і свідомо-підсвідомими сферами психіки художника і глядача.     

Це дало поштовх утвердженню  естетиці постмодернізму, яка відмовилася  від будь-якої естетичної теорії або  філософії мистецтва. Теоретики (вони ж і практики) постмодернізму (Ж.Деріда, Ж.Дельоз, Ж.Бодрійяр, В.Джеймс) починають розглядати мистецтво поряд з іншими феноменами культури й цивілізації, знімаючи будь-які відмінності між ними. Весь універсум культури перетворюється на дивний калейдоскоп текстів, смислів, форм і формул, символів, симулякрів і симуляцій. Більше немає ані істинного, ані хибного, ні прекрасного, ні потворного, ні трагічного, ні комічного. Все це є присутнім у всьому в залежності від настанов глядача (читача) або дослідника. Усе це може принести задоволення (психо-фізичне), але натомість виховує свідому всеїдність. У акті несвідомої, абсурдної, а іноді й зовсім хаотичної творчої діяльності сучасний художник певним чином не розуміє, що творить. У нього контроль за розумом і пов’язаними із ним соціокультурними механізмами відключено. Тому в результаті такої творчості на передній план виходять ті агресивні інстинкти й сексуальні потяги, які криються глибоко у підсвідомості. Цим пояснюється та відкрита чуттєва еротика (яка доходить іноді до демонстративного порно) і відвертий апофеоз садизму, мазохізму, агресивності й жорстокості, які заполонили простір мистецтва.

Під впливом філософії Ф.Ніцше і досліджень З.Фрейда в художньому просторі ХХ століття показове місце почали займати презентація й естетизація жорстокості, насильства, терору, воєн, катастроф, які пов’язані із вивільненням перш за все агресивних або сексуально-агресивних інстинктів людини, що привело до включення у сферу мистецтва великої різнобарвної сфери жорстокості. Її могутній потік в сучасному як елітарному, так і масовому мистецтві, обґрунтовується апологетами жорстокості певними психо-культурно-естетичними факторами, які переплітаються між собою. По-перше, вони вважають, що зображення жорстокості в мистецтві (особливо у масових видах мистецтва – кіно, масовому читанні, на телебаченні) сприяє витісненню у глядачів агресивних інстинктів на суто естетичному рівні – в акті художнього катарсису. По-друге, в багатьох сучасних арт-практиках, які тяжіють до архаїчних сакральних культів, намагаючись віднайти у них деякі витоки духовності, втраченої пост-культурою, створюються симулякри древніх кривавих жертвоприношень (з використанням тварин). Тут акт заклання тварини осмислюється як деяка постійно триваюча містерія життя-смерті, коли кат і жертва складають деяке єдине сакральне ціле в потоці становлення-умирання життя, що включає в якості складового елементу і акт поїдання катом та його співучасниками, в процесі акції, жертви. По-третє, акти жорстокого, безжального поводження з тілом людини (наприклад, на кіноекрані), викликають у певної групи глядачів сексуальну насолоду по класифікації садизму. До цього виду можна віднести фільми про вбивство, у яких без зайвих коментарів демонструється процедура розрізання жінки на шматки, смакування еротичної значущості кожного відокремленого від цілого органу жіночого тіла.

Завдяки психоаналізу, жорстокість у мистецтві, починаючи з творів маркіза Де Сада і особливо в арт-практиках ХХ століття, свідомо чи несвідомо, стала однією із форм вираження якогось глобального протесту, бунту творчої особистості проти суспільства, культури, цивілізації, проти самого життя врешті, з якими ця особистість не може і не бажає з якихось причин знайти внутрішній контакт. Зокрема, характеризуючи твори сюрреалістів Л.Левчук зауважила, що вони «ніколи не мають оптимістичного змісту, їхня неодмінна тема – приреченість людини. Головними психологічними мотивами сюрреалізму є пригніченість, чекання смерті, руйнування всього, що оточує людину». [100; 209] Звідси й прагнення шляхом експлуатації жорстокості в мистецтві викликати ефект шоку, домогтися скандалу чи інших конфліктних ситуацій.

На початку ХХ століття паралельно психоаналізу починає розвиватися  біхевіоризм (від behavior – поведінка). Її засновник Д.Уотсон ще в 1914 році сказав, що предметом психології є людська поведінка. Пізніше він стверджував, що будь-яку дитину можна виховати суддею або злочинцем, інакше кажучи, технології маніпуляцій всесильні. На відміну від послідовників психоаналізу, біхевіористи не зважають на такі суб’єктивні фактори, як мислення, емоції, потяги, відчуття, сприйняття та уявлення і розглядають поведінку виключно як функцію зовнішніх стимулів. Це вкрай механістичне уявлення про людину, яку розглядають як механізм, керований із зовні з властивим йому детермінізмом, що передбачає точну зумовленість реакції у відповідь на керуючий вплив. У 70-х роках ХХ століття від простих механістичних аналогій біхевіоризм піднімається до понять кібернетичної машини – необіхевіоризму, який пов’язують з ім’ям Ф.Скіннера. Автоматизувавши своє лабораторне обладнання, він проводить велику кількість експериментів на тваринах, а згодом і на людині. Скіннер вважає, що психологія повинна займатися вивченням того, які механізми стимулюють людську поведінку і як вони можуть бути використані з метою максимального результату.

Е.Фром назвав психологію Скіннера «наукою маніпулювання поведінкою» [192; 58], головною метою якої є «виявлення механізмів стимулювання, що допомагають забезпечити необхідну замовникові поведінку». [192; 58] Замість «умовних рефлексів» павловської моделі, Скіннер говорить про модель «стимул-реакція», іншими словами це означає, що безумовно-рефлексивна поведінка схвалюється й винагороджується, оскільки є бажаною для експериментатора, - на думку Скіннера, схвалення й винагорода є більш сильними і дієвими стимулами, ніж покарання. В кінцевому результаті така поведінка закріплюється й стає звичною для об’єкта маніпулювання. Скіннер доводить, що шляхом правильного застосування позитивних стимулів надзвичайною мірою можна змінювати поведінку як тварини, так і людини. Е.Фром порушує питання про взаємовідносини науки й моралі, і доходить висновку, що «у вік кібернетики особистість стає все більше схильною до маніпуляції» – її діяльність, споживання та дозвілля маніпулюються за допомогою реклами та ідеологій, які Скіннер називає «позитивними стимулами». Вона втрачає свою активну і відповідальну роль в процесі соціального розвитку, стаючи повністю «відрегульованою» й навчається того, що будь-які поведінка, вчинок, думка або почуття, які не вкладаються у загальний план, додадуть їй великих незручностей. [192; 66]

Теорія маніпуляції, розвиваючись протягом останніх століть, вбирала  у себе найновіші дослідження  передових наук, що склали її методологічне підґрунтя і вдосконалили механізми впливу. Складаючи основу психології, технології маніпуляцій поширилися на мистецтво і всю художньо-естетичну діяльність, що у свою чергу перетворило їх на засоби маніпулювання. Досліджуючи особливості впливу на окрему людину, воно сягло великої міри узагальнень і почало випробовуватися на великих масах людей, формуючи тим масову свідомість.

1.3. Маси як сугестивне середовище маніпуляції

Коли ми говоримо про «масу», то слово це, зазвичай, видається зрозумілим усім, масове – значить загальне, притаманне більшості. Наукові трактування «маси» на перше місце висувають фізичне і хімічне значення слова, лише наприкінці зазначаючи, що маси – це «широкі верстви населення, народ». [176; 189] Гуманітарні словники обмежуються похідними від нього поняттями «масова комунікація», «масова культура», «масова свідомість», а в філософському словнику «масою» визначають «групу людей, усередині якої індивіди до певної міри втрачають свою індивідуальність і завдяки взаємному впливу набувають подібних відчуттів, інстинктів, прагнень чи вольових дій» [189; 258], хоча це далеко не повна її характеристика.

Термін «маси» в суспільствознавстві  уперше використали Е.Берк і Ж. де Местр, яким охарактеризували рушія соціальних змін XVII – XIX століть, назвавши його «натовпом». Проте першим визначним теоретиком мас наприкінці XIX століття став Г.Лебон. Головною моделлю для нього був натовп, який розглядався як психологічний феномен, що виникав за безпосередньої взаємодії індивідів, незалежно від їх соціального стану, національності, професії, навіть приводу, що викликав його утворення. На думку Г.Лебона, у натовпі утворюється соціально-психологічна (духовна) єдність маси – «душа натовпу», яка хоча й має тимчасовий характер, але досить визначені риси, - вона пронизується певними загальними почуттями, а взаємонавіювання дає їй значний приплив енергії; у натовпі приглушується і зникає свідома особистість.

Модель маси як натовпу давно не є загальновизнаною, - в сучасній науці він розглядається лише як один із видів маси. Згодом опорною моделлю маси стала «публіка». Але Г.Тард вимагав розмежовувати поняття «натовп» та «публіка», оскільки в натовпі люди фізично поєднані, а в публіці – розпорошені, перший є «занадто нетерплячим», а друга – більш пасивною. Пізніше Р.Парк досліджував відмінності між натовпом, умовою створення якого є безпосередній взаємовплив індивідів, і публікою, у якій взаємовплив може бути взагалі відсутнім. Г.Блумер головними характеристиками маси як «аудиторії» вважав анонімність та ізольованість її членів, слабкий взаємовплив між ними, випадковість їх соціального походження і відсутність організованості. До поняття «натовпу одиноких» прийшов Д.Рісмен, маючи на увазі людські маси в системі сучасного йому західного суспільства і вважав, що люди почувають себе відчуженими від нього та одне від одного, а відносини між ними усе частіше проявляються у вигляді недовіри й ворожості.

На відміну від західного, радянське суспільствознавство  взагалі ніколи не визнавало поняття «маси». Ще за монархії воно остерігалося реальних мас і не вітало будь-яких продуктивних роздумів про них, а жорстка станова система старої Росії не давала їм змоги виникнути. У новоствореному радянському суспільстві теж відроджувалася  становість, але оскільки воно було структурованим іншими зв’язками, то простору для «натовпоутворення» не залишалося. Марксистська ідеологія вважала, що теорії «мас» спрямовані перш за все проти революційних рухів мас, які розглядалися як «шаленство натовпу», що руйнує цінності культури. Наприкінці епохи соціалізму Г.Ашин розглядає теорії «мас» як буржуазні соціально-психологічні концепції, що претендують на пояснення поведінки людських більшостей, зазвичай нестійких та випадкових, члени яких поєднані лише присутністю в одному місці водночас і взаємовплив між якими набуває характеру взаємного посилення емоцій чи взаємного зараження. Особливу увагу він звернув на поведінку великих збіговиськ людей у надзвичайних обставинах (паніка, масовий екстаз), вважаючи, що маса – це щось дуже погане. Г.Ашин, як і Лебон, відмічав у масах виникнення деякої психічної спільності, яка спонукала людей поводити себе по-іншому, ніж у випадках, коли б вони діяли ізольовано, і що досить часто примітивізувало їх поведінку. Тому у вітчизняних словниках практично неможливо було знайти чіткого визначення поняття «маси», водночас зазначалося, що розуміння категорії «мас» у буржуазній соціології вкрай невизначене через велику різнобарвність у їх тлумаченні.

Лише у другій половині XX століття в західній науці остаточно складається неоднозначність у трактуванні поняття «маси». Д.Белл запропонував п’ять різних концептуальних інтерпретацій «маси», які пізніше соціологи збільшили до семи. У розширеному вигляді вони трактуються як: 1) натовп (традиції Г.Лебона); 2) публіка  (послідовники Г.Тарда); 3) гетерогенна аудиторія, протиставлена класам і, відповідно, гомогенним групам  (Г.Блумер, Х.Арендт); 4) «агрегат» людей, в якому не розрізняються групи чи індивідууми (В.Корнхаузер); 5) рівень некомпетентності, зниження цивілізації (Х.Ортега-і-Гассет); 6) продукт машинної техніки і технології (Ф.Юнгер, Л.Мамфорд); 7) «надорганізоване» бюрократичне суспільство, в якому панують тенденції до уніформізму та відчуження (К.Мангейм). Таким чином, у західній науці поняття «маси» розсипалося у зв’язку з неоднозначністю, а також тому, що в культурі Заходу самі «маси» розсипалися як певна об’єднана реальність. Так настав, у деякому розумінні, занепад «епохи мас» і їх вивчення у західній науці на кілька десятиліть.

Поняття маси знайшло  відображення у працях Х.Ортега-і-Гассета, Г.Маркузе, А.Грамши, Х.Арендт, З.Фрейда, С.Московічі, С.Сігеле, С.Кара-Мурзи, Д.Ольшанського та інших науковців. У праці «Повстання мас» Х.Ортега-і-Гассет виклав послідовну теорію масового суспільства, глибинну кризу якого вбачав у висуненні на історичну арену нового феномену – «людини маси» і вважав, що з настанням епохи загального нівелювання традиційної культури, неодмінно наступить епоха панування «середньої людини». «Маса, - писав Х.Ортега-і-Гассет, - це «середня людина». Таким чином, чисто кількісне визначення – більшість – переходить у якісне. Це – спільна якість, нейтральна і відчужена, це людина у тій мірі, у якій вона не відрізняється від інших і повторює спільний вид.» [140; 45] Але головна проблема, на якій наголошує Ортега-і-Гассет, полягає у тому, що «маса діє безпосередньо, поза будь-яким законом, і за допомогою грубого насильства нав’язує свої бажання й смаки» [140; 47], і робить висновок, що достатнім буде лише тридцяти років її панування, аби повернути людство до епохи варварства.

Г.Маркузе своє розуміння  маси також зводив до «середньої людини», для нього «маса» - це люди, позбавлені пропаганди, залежності й маніпуляцій, нездатні знати та розуміти факти і оцінювати альтернативи; це велика частина народу, налаштована консервативно. Аналогічну думку висловлювала Х.Арендт, вважаючи, що потенційно «маси» існують у кожній країні, утворюючи більшість із великої кількості нейтральних, політично байдужих людей. На думку Р.Гвардіні, «маса» має свою власну структуру – нормуючий закон, зразком для якого служить функціонування машини, і тому її не можна розглядати як кількість нерозвинених, але здатних до розвитку окремих істот. Люди маси, вважав Гвардіні, не спрямовують волі на те, аби зберегти самобутність й прожити життя по-своєму, а сприймають предмети ужитку та форми життя такими, якими їх нав’язує їм раціональне планування й нормована машинна продукція. Свобода зовнішнього і внутрішнього руху не складає для них одвічної цінності, – їм властиво складати частину якоїсь організації й коритися її програмі. К.Ясперс у праці «Духовна ситуація часу», намагаючись обґрунтувати причини безпорадності і дезорієнтації, які охопили людей, зазначав, що людина все більше почала усвідомлювати, що опинилася у стані «перебування перед ніщо» – усе стає необґрунтованим, немає нічого, у чому не викликало б сумнівів, ніщо істинне не підтверджується, а існує лише невпинний  коловорот, який складається із взаємної омани й самоомани через ідеології. Людина почала втрачати сенс свого буття і всього того, що надавало їй цінності та достойності.

Характеризуючи «масу», З.Фрейд відмічає в ній імпульсивність та дратівливість, вважаючи, що вона нічого не робить навмисне й не здатна до довготривалого хотіння, - маса має відчуття всемогутності, і в неї абсолютно відсутнє поняття неможливого. «Маса надзвичайно легко піддається навіюванню, - писав З.Фрейд, - вона легковірна й позбавлена критики, неймовірного для неї не існує. Вона мислить картинами, які викликають одна одну так, як вони з’являються у індивіда в стані вільного фантазування. Вони не можуть бути виміряні ніякою розумною інстанцією по аналогії з дійсністю.» [191; 126] Характеризуючи почуття маси, він відмічав, що вони завжди «дуже прості і надмірні». «Таким чином, - зауважував З.Фрейд, - маса не знає ні вагань, ні сумнівів. Вона переходить негайно до самих рішучих дій, висловлена підозра одразу перетворюється на незаперечну істину, зародження апатії – на дику ненависть. Схильна до усіляких крайнощів, маса збуджується лише надмірними подразненнями. Той, хто хоче впливати на неї, не потребує ніякої логічної оцінки своїх аргументів: він повинен малювати найяскравіші картини, перебільшувати й повторювати усе одне і те ж.» [191; 126-127]