Проблема дослідження спрямованості особистості старшокласника

Аналіз представлених підходів до розуміння змісту поняття «спрямованість» та її ролі в структурі особистості дозволяє визначити наступні ознаки спрямованості особистості: системність; стійкість даної системи; ієрархічність всередині системи; зв'язок з усією системою характеристик особистості; визначальна роль в активності особистості.

  О.М.Леонтьев зіставляв поняття  спрямованості особистості як «змістоутворюючий мотив» [20] в той час як Б.Г.Ананьєв вказував на існування «основної життєвої спрямованості» особистості[2]. Однак найчастіше в науковій літературі під спрямованістю розуміють сукупність стійких мотивів, що орієнтують діяльність особистості незалежно від ситуації, що склалася.

В основі спрямованості особистості лежить система мотивів, в якій провідні мотиви, підпорядковуючи собі інші, характеризують будову мотиваційної сфери людини.

Домінуюча система мотивів обумовлює суспільно-гуманістичну або егоїстично – прагматичну спрямованість особистості. Суспільно – гуманістична спрямованість характеризується переважанням мотивів служіння загальній справі, суспільству, духовної задоволеності. Егоїстично-прагматична спрямованість характеризується переважанням мотивів особистого благополуччя, особистого зиску, престижу.

Спрямованість в сучасній психології виділяється в якості провідної характеристики особистості, що визначає її соціальну і моральну цінність. Основними детермінантами спрямованості є переважаючі і стійкі потреби та інтереси, світогляд, що включає переконання й ідеали. У свою чергу, спрямованість у підлітковому віці відіграє провідну роль в процесі подальшого розвитку мотивації й особистості в цілому.

Спрямованість визначає життєву позицію людини, складає найважливішу сторону особистості, визначає її соціальну і моральну цінність. Спрямованість, за твердженням Б.О. Сосновського, є «стрижневою психологічно. особливістю, оскільки структурує всі інші властивості і прояви, детермінує їх зміст, систему відносин людини зі світом. Спрямованість характеризує не діяльність, не одиничні акти поведінки, а суб'єкта з боку його різноманітних прагнень»[20].

 У структурі і проявах спрямованості суб'єкта може бути виділено декілька рівнів, свого роду психологічних класів:

• іерархізована і динамічна система потреб, мотивів, зв'язків між ними, які аж ніяк не лінійні, а є своєрідною індивідуальною особливістю людини;

• множинно - супідрядні системи цілей і завдань суб'єкта, задані як відносно стійкими потребово-мотиваційними утвореннями, так і поточними, мінливими умовами життя;

• відповідна до двох попередніх ієрархія діяльності суб'єкта, вибір, реалізація та розвиток якої зумовлює систему вчинків, стиль поведінки, етапи життєдіяльності;

• широка система об'єктивних і суб'єктних проявів психіки, куди входить психологічна структура діяльності, поведінки, свідомості, самосвідомості, характеру, сенсу.

Аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури показує, що всі мотиви можна розділити на три групи:

• мотиви егоїстичні – пов'язані з особистим благополуччям, успіхом, престижем, задоволеннями, владою;

• мотиви суспільні – альтруїстичні, колективістські, гуманістичні, пов'язані з турботою про інших людей, з любов'ю до них;

• мотиви, що йдуть безпосередньо від інтересу до дійсності, світорозуміння, творчість, діяльність, праця, мотивовані самою потребою в пізнанні, діяльності, творчості, а не іншими якими небудь потребами.

В залежності від того, які мотиви домінують, можна розділити спрямованість на три види:

1) суспільна спрямованість  – проявляться як домінуюче прагнення діяти в інтересах інших людей, співчувати їхнім потребам і переживанням (діяти в інтересах свого колективу);

2) особиста спрямованість проявляться  в домінуванні мотивів з групи  егоїстичних (домінування мотиву  особистого самоствердження, першості);

3) ділова спрямованість – проявляється як домінуюче прагнення до безкорисливої ​​діяльності, до безкорисливого оволодіння новими вміннями та знаннями.

Розглядаючи питання про місце спрямованості особистості в структурі особистості, необхідно відзначити концепцію динамічної структури особистості, запропоновану К.К. Платоновим, який визначає спрямованість як «вищий рівень особистості, її першу підструктуру» [20].

Одним з перших дослідників, що дали визначення спрямованості, був

С.П. Рубінштейн. Він писав: «Спрямованість особистості виражається в різноманітті тенденцій, що розширюються й збагачуються і слугують джерелом різноманітної і різнобічної діяльності. У процесі цієї діяльності мотиви, з яких вона виходить, змінюються, перебудовуються і збагачуються новішим змістом»[32].

Л.І. Божович дійшла висновку, що формування особистості грунтується на розвитку мотиваційної сфери, що представляє собою єдину динамічну систему, всі елементи якої взаємопов'язані. В результаті цих процесів виробляється певна стратегія поведінки. У ній відбивається головна характеристика особистості – її спрямованість, яка визначається сукупністю стійких і домінуючих мотивів [6].

Спрямованість особистості позначається в різноманітних мотивах поведінки людини, однак, вона може бути виражена в групі конфліктуючих мотивів. Виявляються ці мотиви найвиразніше в досить гострій і значимій ситуації, коли обставини виступають в яскраво виявленому вигляді. Тоді спрямованість особистості, її інтереси, прагнення, моральні настанови, принципи дійсно виявляються в найбільш яскраво виражених мотивах. У гострій ситуації певні мотиви стають домінуючими [41]. За справедливим визначенням П.М. Якобсона поняття спрямованості особистості «представляється досить істотним, оскільки воно має пряме відношення до проблем виховання в широкому сенсі слова». У роботах Л.І. Божович, присвячених дослідженню закономірностей формування особистості в дитячому та підлітковому віці, системоутворюючою ознакою структури особистості виступає «внутрішня позиція особистості, або її спрямованість». Остання являє собою стійке домінування деяких мотивів діяльності і визначає цілісність, цілеспрямованість поведінки і всього життя індивіда.

Л.І. Божович, виходячи з того, що основу мотивації формує емоційна значущість предмета потреби, трактує поняття спрямованості, головним чином, як емоційний феномен. Є спроба об'єднати в більш загальну категорію свідомі і емоційні компоненти ціннісної спрямованості. Це концепція умонастрою, припущення Б.Д. Паригіна. Він зазначає, що умонастрій є «особливий вид стійкого настрою почуттів, які групуються навколо якихось ідейних установок і визначають спосіб сприйняття і оцінки людиною дійсності, а також спрямованість її цілепокладання» [6].

На підставі аналізу широкої вибірки літератури можна зробити висновок, що всі автори під спрямованістю особистості мають на увазі наступне:

1) спрямованість - провідна характеристика  особистості, що визначає специфіку  її проявів в житті в цілому (в діяльності, поведінці, характері, у специфіці відносин особистості  до себе і до світу); спрямованість  є характеристикою вибіркової  активності поведінки людини, як істоти соціально-детермінованої з одного боку, і виявляє власну активність - з іншого; спрямованість – як провідна характеристика особистості має спонукальну силу, що дозволяє особистості реалізувати вибіркову поведінку;

2) вважається, що спрямованість особистості як ієрархія мотивів, система ідеалів, інтересів, формується до підліткового віку;

3) теоретична й експериментальна  розробка проблеми спрямованості  особистості ведеться в досить широкому діапазоні – від вивчення потребово-мотиваційної сфери, розглянутої в загальнопсихолгічному контексті, до вивчення системи переконань, світогляду як соціальної активності людини, тобто в контексті соціальної психології, соціології.

Аналізуючи сучасний стан проблеми спрямованості в цілому, можна відзначити єдність позицій різних авторів у вирішенні цієї проблеми в наступних пунктах:           1) спрямованість є провідною характеристикою особистості, що визначає цілісність її структури;         2) виокремлення типів спрямованості та їх вплив на моральну сторону особистості;            3) відображення залежності характеру та ефективності діяльності, поведінки і вчинків, що визначає вибірковість поведінки, прояв небажаних типів спрямованості;           4) місце людини в житті суспільства залежно від рівня розвитку і характеру спрямованості її потреб.

Однак, визнавши спрямованість «стрижнем» структури особистості, психологами не була в достатній мірі вивчена структура самої спрямованості. Питання ж про основні лінії відносин людини, в яких проявляється спрямованість її особистості, частіше розглядається тільки з точки зору місця людини в житті суспільства.

Виходячи з вищесказаного, можна зробити наступні висновки:

1) спрямованість – стрижневе психологічне утворення, яке складає структуру особистості;

2) спрямованість – відносно стійке ієрархізоване утворення в мотиваційній системі особистості;

3) спрямованість являє собою  універсальну основу будь-яких  проявів 

В основі спрямованості особистості лежить система мотивів, в якій провідні мотиви, підпорядковуючи собі інші, характеризують будову мотиваційної сфери людини.

Домінуюча система мотивів обумовлює суспільно-гуманістичну або егоїстично-прагматичну спрямованість особистості. Суспільно-гуманістична спрямованість характеризується переважанням мотивів служіння загальній справі, суспільству, духовної задоволеності. Егоїстично-прагматична спрямованість характеризується переважанням мотивів особистого благополуччя, особистого зиску, престижу.

Отже, спрямованість в сучасній психології виділяється в якості провідної характеристики особистості, що визначає її соціальну і моральну цінність. Основними детермінантами спрямованості є переважаючі і стійкі потреби та інтереси, світогляд, що включає переконання й ідеали. У свою чергу, спрямованість у юнацькому віці відіграє провідну роль в процесі подальшого розвитку мотивації й особистості в цілому.

 

 

 

1. 2 Вікові особливості старшокласників в контексті спрямованості їх особистості         

                                                                                                 

У вітчизняній психології ранній юнацький вік визначається в межах від 14 -15 років до 17 - 18, який співпадає з періодом навчання в старших класах загальноосвітньої школи або з навчанням у спеціалізованих школах, технікумах, коледжах [10].

В юнацькому віці в основному завершується фізичний розвиток організму, закінчується статеве дозрівання, серцево-судинна система починає працювати гармонійно, уповільнюється темп росту тіла, помітно збільшується м'язова сила, зростає працездатність, закінчується формування й функціональний розвиток органів і тканин. Більшість юнаків та дівчаток знаходяться вже в постпубертатному періоді. Тілесна конституція, особливо обличчя, стає дорослою, специфічно індивідуальною. Зникає характерна для підлітків збудливість, неврівноваженість [10].

Юнацький вік – це вік входження в об'єктивний та нормативний дух свого історичного часу в його національній формі (О.В.Толстих). Знаходження своєї ідентичності для юнака стає афективним центром життєвої ситуації розвитку (Л. І. Божович). Саме тому до близького дорослого він ставиться як до ідеалу. Ті якості, які юнак високо оцінює, є для нього еталоном у різних сферах людських відносин: виконання моральних норм, ставлення до праці, до самого себе. До цих якостей приміряє своє ідеальне Я – яким він бажає стати в дорослому житті.

Центральним новоутворенням психічного розвитку раннього юнацького віку є орієнтація на майбутнє, яка визначає життєву перспективу взагалі (а не тільки участь у певній діяльності): це й потреба зайняти внутрішню позицію дорослого, зрозуміти себе в якості члена суспільства, визначити своє призначення в житті. Для цього потрібен достатній рівень розвитку особистості: аналіз і переоцінка моральних принципів, настанов, щоб побудувати власну систему цінностей, життєвих цілей, перспектив.

Рання юність — це повторний критичний період розвитку, який характеризується значним зростанням потенціалу особистості щодо самовизначення (аналогічне поняття «соціальна ідентичність»). Розрізняють індивідуальні варіанти формування соціальної ідентичності, або самовизначення [10]:

• дифузна, невизначена ідентичність;
• наперед вирішений варіант включення в «дорослу систему» відносин, але раніше призначеного часу. Психологи вважають це несприятливим фактором розвитку;
• юнак знаходиться в процесі інтенсивного пошуку самого себе: відбувається проба ролей, щоб визначитись самостійно. Це позитивне явище, але такий період не повинен тривати довго, бо інакше закріплюються риси інфантильності;
• зросла ідентичність, про що свідчить почуття власної визначеності. Юнак переходить до самореалізації, найбільш повно використовує свої реальні потреби і свої можливості.

Ці варіанти можуть бути також етапами самовизначення, але важливо, щоб юнак не зупинився на якомусь попередньому етапі.

Цікава думка Клімова Є. О. про навчальну діяльність як провідну, якщо вона набуває рис продуктивної діяльності:

• це діяльність, яка за часом і за наслідками витрачених сил має бути самокерованою;
• вона повинна мати широкі варіації засобів, прийомів, умінь щодо здійснення діяльності та її наслідків;
• стиль виконання такої діяльності має бути індивідуалізований, оптимальний для кожного учня, щоб перебороти протиріччя між потребами, інтересами з його можливостями та здібностями [17].

Зростання інтелектуальних можливостей робить перехід до дорослості періодом змін в цінностях та настановах, в ідеалах, цілях.

Зміст юнацьких цінностей значною мірою залежить від культурного контексту та історичного періоду. Допомогу юнакові у наближенні до майбутнього, в уникненні розчарувань надають добрі стосунки з батьками, досягнення в якійсь галузі діяльності (навчання, спорт, музика), а також уміння долати труднощі, самодисципліна, почуття відповідальності і за себе, і за інших. Добра порада необхідна і в постановці життєвих цілей, бо іноді вони дуже конкретні, немає гнучкості, а іноді вони дуже загальні («хочу стати хорошим спеціалістом, заробляти добрі гроші»).