Порівняльно-правовий аналіз проекту Трудового кодексу України і законодавства про працю Російської Федерації

Серед законів передусім необхідно назвати кодифіковане джерело трудового права - Кодекс законів про працю України. Кодекс законів про працю в Україні вперше було прийнято наприкінці 1922 р. Фактично він був розроблений в Росії і як проект одержаний Україною в червні 1922 р. Відразу ж розпочалася робота щодо його розгляду, хоча значних змін до нього внесено не було. Навіть нумерація статей залишилася такою ж. Але в Росії не могли допустити, щоб навіть розроблений в ній проект був затверджений в Україні раніше, ніж це відбудеться в Росії. Ця практика знайшла своє правове закріплення в Радянському Союзі, коли для «єдності» законодавства стали розроблятися Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали бути дослівно відображені в кодексах союзних республік. Так чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, що були затверджені Верховною Радою СРСР 15 липня 1970 р. й уведені в дію з 1 січня 1971 р. На підставі цих Основ в союзних республіках були розроблені і прийняті нові кодекси: в Росії – 9 грудня 1971 р., в Україні і Азербайджані – 10 грудня 1971 р., в Узбекистані – 17 грудня 1971 р., в інших республіках – вже в 1972 р. КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 грудня 1971 р., уведений в дію з 1 червня 1972 р. Він складається з 18 глав, в яких об’єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП він доповнений главою ІІІ-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників». главою XVI-A «Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори».

Як відомо, підготовлено проект нового КЗпП. Проте він має значні недоліки, які обговорювалися у науковій літературі. Головний недолік полягає у тому, що проект не зорієнтований на ринкові відносини, у ньому не знайшли відображення ті зміни у суспільних відносинах, які мають місце у реальному житті.

Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» визначає основні положення щодо реалізації конституційною права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничою середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Серед законів України, направлених на регулювання трудових відносин, слід назвати такі закони як «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р., «Про охорону праці'' від 14 жовтня 1992 р., «Про колективні договори і угоди'' від 1 липня 1993 р., «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р., «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р., «Про оплату праці» від 24 березня 1995 p., «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р., «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р., «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. та ін. Джерелами трудового права також є постанови Верховної Ради України, наприклад, постанова від 3 грудня 1998 р. «Про індексацію грошових доходів населення».

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Право громадян України на працю, – тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, – включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою.

Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю.

Трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України.

Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

Умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

 

1.2. Загальна характеристика проекту Трудового кодексу України

 

В умовах становлення ринкових відносин в Україні назріла необхідність проведення радикальної реформи трудового законодавства. У зв’язку з чим 22.04.2013 року за № 2902 Верховною Радою України зареєстровано Проект Трудового кодексу України. Врешті даний проект Трудового кодексу так і не було прийнято Верховною Радою сьомого скликання. 12.11.2014 на офіційному сайті Міністерства соціальної політики України було опубліковано новий проект Трудового кодексу.

За результатами обговорення структури Трудового кодексу було напрацьовано рішення за яким Трудовий кодекс буде результатом систематизації законодавчих актів, що   об’єднують певну сферу трудових правовідносин (трудовий договір, колективні трудові правовідносини, відпустки, робочий час, час відпочинку, заробітна плата та оплата праці, безпека та гігієна праці трудові спори тощо).

Відповідно до даного проекту Трудовий кодекс України, в разі його прийняття,  складатиметься з 9 книг, 44 глав та 521 статті та охоплюватиме наступні норми трудового права:

1. Правовідносини, що передують трудовим;
2. Трудовий договір і трудові правовідносини;
3. Регламентація праці;
4. Засоби виконання трудового договору;
5. Індивідуальні трудові спори;
6. Колективні трудові правовідносини;
7. Державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю;
8. Особливості регулювання трудових правовідносин із участю окремих категорій роботодавців і працівників 

Метою трудового кодексу є встановлення єдиних норм використання найманої праці, забезпечення прав і свобод у сфері праці, соціальної справедливості та ефективного соціального захисту населення.

Єдині норми використання найманої праці покликані гарантувати:

1) можливість виконання робіт шляхом використання роботодавцем найманої праці;

2) достатні умови для реалізації  громадянами України свого конституційного  права на працю;

3) належний рівень державних  гарантій трудових прав працюючих.

Статтею 4 проекту трудового кодексу України передбачені основні засади правового регулювання трудових правовідносин, до яких з урахуванням норм  Конституції України та міжнародних норм про працю віднесено:

1) свобода праці, що включає право на працю, яку кожен вільно обирає або на яку вільно погоджується, право розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати професію та вид діяльності;

2) заборона примусової праці;

3) заборона дитячої праці;

4) недопущення дискримінації у  сфері праці, відповідальність роботодавців  у разі її скоєння, та забезпечення  особам, які зазнали такої дискримінації, права на звернення до суду щодо визнання факту дискримінації та її усунення, а також відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дискримінації;

5) забезпечення повної і продуктивної  зайнятості працівників;

6) стабільнісь трудових правовідносин;

7) забезпечення права працівників  і роботодавців на свободу  об’єднання для захисту своїх  прав та інтересів;

8) поєднання державного і договірного  регулювання трудових відносин;

9) сприяння веденню колективних  переговорів з метою укладання колективних договорів і угод;

10) відповідальність сторін трудових і колективних трудових правовідносин за взятими на себе зобов’язаннями;

9) рівність прав і можливостей  працівників, у тому числі гендерна  рівність;

11) забезпечення працівникам державних гарантій у сфері праці;

12) гарантування працівникам своєчасної  та в повному розмірі виплати  заробітної плати, що забезпечує  достатній життєвий рівень;

13) створення належних, безпечних  і здорових умов праці та  відпочинку;

14) створення працівникам рівних можливостей щодо їх професійного зростання, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації;

15) забезпечення права працівників  на загальнообов’язкове державне  соціальне страхування;

16) гарантування права на розв’язання  індивідуальних і колективних трудових спорів, у тому числі забезпечення права працівників на страйк;

17) захисту від незаконного звільнення;

18) забезпечення права працівників  на участь в управлінні юридичною  особою - роботодавцем у порядку і на умовах, визначених законодавством, колективним договором, колективною угодою, статутом юридичної особи;

19) забезпечення судового захисту  трудових прав, честі та гідності  учасників трудових відносин;

20) здійснення нагляду і контролю  за дотриманням трудового законодавства;

21) поєднання державного нагляду та контролю й громадського контролю за дотриманням суб’єктами трудових і колективних трудових правовідносин взятих на себе зобов’язань і законодавства про працю.

В разі прийняття даного Трудового кодексу України та набранням ним чинності, як наразі передбачено 01.01.2016 року, буде визнано такими, що втратили чинність ряд нормативно-правових актів, а саме:

1) Кодекс законів про працю  України;

2) Закон Української РСР “Про  затвердження Кодексу законів про працю Української РСР” ;

3) Закон України “Про колективні договори і угоди”;

4) Закон України “Про оплату праці”;

5) Закон України “Про визначення  розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або  втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей”);

6) Закон України “Про відпустки” 

7) Указ Президії Верховної Ради  Української РСР “Про порядок  введення в дію Кодексу законів  про працю Української РСР”;

8) Постанова Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про оплату праці”;

9) Постанова Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей”;

10) Постанова Верховної Ради України “Про порядок введення в дію статей 10, 33, 34 Закону України “Про оплату праці” та встановлення мінімального розміру пенсії за віком”;

11) Постанова Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про відпустки” ;

12) Постанова Верховної Ради України “Про введення в дію частини другої статті 9 Закону України “Про оплату праці”.

 

1.3. Джерела трудового права Російської Федерації

 

Базовою класифікацією джерел трудового права Російської Федерації є їх розташування відповідно до юридичної сили.

Відповідно до статті 5 Трудового кодексу Російської федерації  ієрархія джерел трудового права розташована наступним чином:

• Конституція Російської Федерації;
• федеральні конституційні закони Російської Федерації;
• міжнародні нормативні акти і договори, ратифіковані Російською Федерацією;
• федеральні закони, серед яких особливе місце займає Трудовий кодекс Російської Федерації;
• закони суб’єктів Російської Федерації з питань їх ведення;
• Укази президента Російської Федерації;
• постанови  уряду Російської Федерації;
• нормативні акти міністерств і відомств, серед яких особливе місце посідають нормативні акти діючого раніше Міністерства праці та соціального розвитку Російської Федерації та існуючого нині Міністерства охорони здоров’я та соціального розвитку Російської Федерації;
• нормативні акти органів влади суб’єктів Російської Федерації з питань, що розмежовані у веденні з органами влади Російської Федерації (стаття 6 Трудового Кодексу Російської Федерації);
• нормативні акти органів місцевої влади;
• локальні нормативні акти (стаття 8 Трудового Кодексу Російської Федерації), які за основними ознаками відповідають джерелам права, але мають найменший  рівень юридичної сили, так як не мають суперечити законодавству, а також мають найменше коло дії – окреме підприємство.