Курс лекций по "Философии"

Це неминуче ставить  проблему критеріїв соціально-історичного прогресу. Критеріями називають засоби переконання, прийоми (правила) доказу і мірила встановлення відповідності певних параметрів еталону оцінки, що вживається. У теорії прогресу розрізняють об'єктивні і суб'єктивні, загальні і часткові критерії поступального розвитку суспільства. Спроби їх застосування нерідко приводять до парадоксів. У ході одного з опитувань, проведених у 2003 році, самими щасливими назвали себе мешканці Нігерії. Рівень досягнутого щастя - тільки один із пропонованих критеріїв прогресу. Століттям раніше таким критерієм вважалася наявність у суспільстві «великих людей». Відома фраза Наполеона наголошувала: краще лев попереду череди баранів, ніж баран - на чолі зграї левів. Нашому часу не чужий критерій повернення до істинної духовності (релігії), росту знання (або числа осіб, що закінчили вуз), соціальної справедливості і рівності, технічної озброєності і зменшення в цілому залежності людства від природи. Останні показники вважаються об'єктивними критеріями прогресу.

У радянських теоріях  прогресу його критеріями вважали ступінь  оволодіння людиною стихійними силами природи і суспільства, розвиток продуктивних сил і конкретно - рівень продуктивності праці.

Очевидно, аналіз критеріїв  прогресу неможливий без звертання  до критерію «сутнісних сил» людського  роду чи людства, що випливає з загальносистемної характеристики суспільства. Сутнісні сили людини мають не тільки індивідуальну, але і суспільно-колективну форму їх організації, прояву і розвитку. До них входять сили присвоєння і відчуження, поєднання і поділи праці, навички, кваліфікація, стимули і здібності людей і ще багато чого іншого, що розрізнено удосконалюється індивідами, і, врешті решт, об’єднуване історією в процесі їх суспільного відтворення. Відрізнити цивілізований ступінь історії від варварського критерію сутнісних сил людини цілком дозволяє. Сьогодні ясно, що всесвітня історія є процесом «виховання» людства - перетворення людини-варвара в цивілізовану людину. Вона поступово цивілізує людство і звужує місце варварства, при тому, що варваризація прогресу ще загрожує людству (варваризація екології, культури, політичного й економічного життя). Але цивілізаційна зрілість людства теж очевидна.

Сучасний прогрес суперечливий. Світ розщеплений на регіони, що лідирують  в оволодінні наукоємкими технологіями, і регіони, периферійні стосовно них. Сучасні власники в області інформаційних технологій прагнуть монополізувати вигоди їх використання. Розвиток нових, інформаційних продуктивних сил спонукує цивілізованих людей розвивати свої фізичні й інтелектуальні сили і навички, підвищувати кваліфікацію і продуктивність своєї праці. Антиглобалізм відкидає мрії про допомогу (в прийдешньому перетворенні світу) з боку інформаційних монополістів; критикує він і тих, хто приймає циклічні спади і кризи в окремих галузях сучасного господарства за вираження системної кризи «світ-системного» капіталізму. І.Валлерстайн, один з ідеологів антиглобалізма, знаходить аргументи на користь концепції неминучого вичерпання потенціалу розвитку капіталізму і його прийдешній захід. «Сьогодні і на наступні 50 років наше завдання, - пише він, - полягає в побудові утопій…Нехай це буде кінцем хибної сучасності і початком, вперше, справжньої сучасності звільнення».

5. Історіософія  про сенс історичного процесу.  «Кінець історії». Структурна частина філософії історії, що займається пошуком відповіді на питання про сенс всесвітньої історії, називається історіософією (мудрістю історії). У рамках останньої склалися різні підходи до вирішення (інтерпретації) цієї проблеми. У самому загальному вигляді всі історіософські концепції можна підрозділити (за змістовною основою аргументів, що залучаються) на концепції емпіричного і трансцендентального характеру. Перші оперують реальною фактографічною базою історії, її повторюваними явищами і тенденціями, що спостерігаються, другі - певними абстрактно-теоретичними конструкціями, що мають непряме емпіричне підтвердження, але є раціонально обґрунтовані.

Характерною особливістю  обох напрямків є загальна для  них теза про розумність історії. Якщо людська історія – розумна, то в мінливому потоці подій філософ зобов'язаний «відкрити» чи знайти деяку прозору для розуму основу і ціль. Тому проблема сенсу історії пов'язується з: а) конкретним змістом історичного процесу як предметом історіософської рефлексії; б) розумною основою всього історично текучого, феноменального; в)  метою чи кінцевим пунктом історичного марафону, у якому бере участь усе людство.

У зв'язку з цим, все багатоманіття існуючих у історіософії варіантів відповіді на питання про сенс історії, можна підрозділити на кілька типових, у залежності від змісту і характеру етапів становлення самої філософії історії. Слід враховувати, що філософія історії пройшла у своєму розвитку чотири етапи: 1) етап міфолого-релігійного моделювання історії; 2) класичний (від Дж.Віко і Гердера – до Гегеля і К.Маркса); 3) некласичний (від Ф.Ніцше і В.Дільтея – до К.Ясперса й А.Дж.Тойнбі); 4) постнекласичний (від Ф.Броделя і М.Фуко – до Л.М.Гумільова і Ю.Хабермаса).

На першому етапі  ми зустрічаємось з міфологічною і релігійною інтерпретацією проблеми сенсу. Міфологічна філософія історії  вбачає сенс історичних подій в аспекті  причетності їх до першоджерела буття («вічному поверненні» до архетипу чи «золотого віку»), або у відтворенні архетипу в контексті сучасності. Релігійна версія сенсу історії полягає в реалізації божественного задуму про світ (народи і окрема людина) вільним людством. Царство небесне береться зусиллям (напругою усіх фізичних і моральнісних сил) людей і передбачає остаточне повалення сил зла. Історичний час повинен закінчитися, а йому на зміну прийде вічність, яка із трансцендентної величини, перетвориться в іманентну. Людство набуде сенс у Бозі як у своєму Творці і Промислителі. Іншими словами, історія має провіденціальний характер і есхатологічний (доля людства і сенс його буття будуть виявлені наприкінці часів) акцент.

Вслід за такою інтерпретацією настає черга поглядів, що орієнтуються на земне розуміння сенсу історії. Другий варіант вирішення проблеми сенсу можна назвати прогресистським, про що йшлось у попередньому питанні. Відповідно до філософсько-історичних уявлень класичного етапу, розвиток історії відбувається в напрямку постійного удосконалювання соціально-історичних систем, так само як і росту «внутрісистемних» чинників і перемінних: накопичення і зростання позитивних знань, зростання продуктивної сили праці й оптимізація супроводжуючих їх відносин, збільшення міри раціональності у відношенні людини і природи, збільшення організованості і стійкості соціуму, розвиток духовної культури. Однак, подібне розуміння прогресу внутрішньо суперечливе, оскільки припущення про досягнення поставленої перед людством мети (до якої і повинен «вивести» прогрес) передбачає «кінець» історії.

Для філософів історії  некласичного етапу властива відмова  від безумовного авторитету розуму, а значить і розумних основ  історичного буття. Некласика відмовляється  від глобальних узагальнень на користь  більш конкретних висновків, як правило з життєво-екзистенційною специфікою. Тут теоретики припускають існування сенсу, але сам сенс історичного має підкреслено проблемний характер. Світова історія мислиться не як зв'язний рух людства по «сходах» прогресу, а як циклічне розгортання культурно-історичних світів (локальних цивілізацій). Їх інтеграція в єдине ціле можлива, але вона виникає не тільки на об'єктивній основі, але і з урахуванням суб'єктивних сподівань людей (вчення про «вісьовий час» К.Ясперса чи виконання «закону Бога» людьми за А.Дж.Тойнбі). Інша тенденція історіософської некласики акцентує увагу на боротьбі за сенс в умовах абсурду, не справжнього, відчуженого буття. Зокрема – у рамках ліберальної демократії і тоталітарних режимів ХХ ст.

Нарешті, світова історіософія останніх років (постнекласика) звернена до глобального, світосистемного ракурсу й акцентує свою увагу на проблемах глобалізації мультикультурних регіонів, діалогу цивілізацій, техніко-технологічній могутності людства, етико-нормативних параметрах життя всього співтовариства в умовах глобальних проблем, що загострилися.

Крім того, постнекласика  значно посилила свій інтерес до проблеми «кінця історії», заявленої ще Гегелем. Вона розглядається в секулярних термінах і означає ідеологічний кінець історії (Ф.Фукуяма). Вважається, начебто людська історія зробила найбільш ефективну в соціально-політичному, господарському, технічному й антропологічному аспектах версію історії – західну. Інші історичні проекти – після розпаду СРСР і соціалістичного табору – більше не конкуренти західної (правової) ліберальної демократії, тому Історія досягла свого «кінця». Насправді ми бачимо активність, що підсилюється інших суб'єктів історії – Китаю, держав - представників ісламської цивілізації, Росії. А значить, проблема «кінця історії» так і залишається відкритою.

ТЕМА 9

ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІДОМОСТІ

1. Поняття і структура свідомості.

2. Походження і сутність свідомості.

3. Свідомість і мова. Проблема штучного інтелекту.

1. Поняття і  структура свідомості. Свідомість являє собою фундаментальну наукову, філософську і, в цілому, світоглядну проблему. Це обумовлено, насамперед, тим, що свідомість нерозривна пов'язане з такою ключовою категорією будь-якого світогляду як людина. Звідси випливає, що конструктивне рішення проблеми свідомості відіграє визначальну роль в осягненні проблеми людини.

Завдяки виняткової складності і багатогранності проблеми, свідомість є предметом інтересу з боку багатьох наук і позанаукових форм пізнання. Філософія, використовуючи й узагальнюючи їх досягнення, зосереджує свою увагу на аналізі таких важливих проблем як сутність, походження, функціонування і структура свідомості, можливості і шляхи її пізнання. Ці питання з давнини і до наших днів залишаються дискусійними, що не мають однозначного вирішення.

З погляду філософського ідеалізму свідомість (дух) є певна споконвічна данність у світі, що постає у вигляді субстанції - основи всіх речей і процесів. Свідомість первинна стосовно матерії. Прихильники дуалізму (чи психофізіологічного паралелізму) розглядають свідомість і тіло як незалежні одне від одного начала і заперечують тісний взаємозв'язок психічних і фізіологічних процесів в організмі.

На відміну від ідеалізму  і дуалізму, матеріалізм розглядає свідомість не як щось автономне, незалежне від матерії, а, навпроти, як її властивість. Ця властивість, на відміну від таких атрибутів матерії, як рух, простір, час, не загальна. Вона притаманна особливому виду високоорганізованої матерії – людському головному мозку. Однак усвідомлює, мислить не мозок, як такий, а людина, що має мозок, причому людина в єдності із системою – природною, соціальною, культурною, у яку він включений як активно діючий елемент (Ф.В.Лазарєв).

Матеріалізм виходить з  того, що матерія існує поза і  незалежно від свідомості, свідомість же не існує поза матерією. Свідомість вторинна (але не другорядна), похідна від матерії. З матеріалістичної точки зору, вторинність свідомості розглядається в трьох аспектах:

1. історичному (свідомість як особлива властивість матерії виникає на певному етапі її еволюції);
2. психофізіологічному (свідомість – функція головного мозку людини);
3. гносеологічному (свідомість – вища форма відображення зовнішнього світу, що вирізняється осмисленністю і цілеспрямованістю).

У сучасній філософії  і науці до числа найперспективніших відносяться інструменталістські, інтенціоналістські і кондіціоналістські програми дослідження свідомості.

Прихильники інтенціоналістського (лат. «intentio» – спрямованість) підходу зводять свідомість до знання, для них свідомість тотожна знанню.  На їх думку, свідомість функціонує в модусі «свідомість про…», тобто вона завжди спрямована на певні предметності світу. «Життя свідомості» розглядається в кореляції з предметністю, що протистоїть їй, яка раціонально осмислюється і переживається в досвіді свідомості.

Подальший розвиток ця позиція  отримала в інструменталізмі: свідомість – це свого роду «особистий комп'ютер», функціональне призначення якого (за аналогією зі «штучним інтелектом») є добування і перетворення інформації, розпізнавання образів, обчислення і координація операцій. Підкреслюється, що все це винятково важливе при аналізі і плануванні, керуванні і прийнятті рішень на практиці, пізнанні і спілкуванні людей, тому що будь-яка людська діяльність має потребу в пізнавально-інформаційному забезпеченні.

У рамках кондіционалістських (“conditio” - умова) програм акцентується увага на залежності свідомості від тілесної організації, від будови і функцій психіки, підсвідомого, чинників спілкування, соціального оточення, культури й історії людини. Ці різнорідні умови і детермінанти впливають не тільки безпосередньо, але й опосередковано, що досить відчутно позначається на активності свідомості, творчому потенціалі особистості. Дослідження цього розмаїття впливів дозволяє розкрити в тому числі механізми підсвідомого і характер їх впливу на всі процеси свідомості. Отже, кондиціоналізм дає ширше тлумачення змісту феномена свідомості, не ототожнюючи його зі знанням.

Кожна з цих згаданих програм, з урахуванням своїх  дослідницьких пріоритетів, націлена на те, щоб відкрити глибинні таємниці механізмів свідомості. Однак, більш плідною є позиція прихильників кондиціоналістських програм. Вивчення, що проводиться, проблем свідомості в залежності від внутрішніх і зовнішніх умов і чинників свідомої діяльності дозволяє забезпечити всебічний підхід в осмисленні складного феномена свідомості. Отримані в рамках цього підходу результати мають не тільки наукове, але і практичне значення, у першу чергу, для практики освіти. Однобічна проекція освіти і, в цілому, культури на раціональність свідомості приводить до створення моделі освіти, що орієнтує лише на процеси засвоєння і використування знань. У результаті цього міжлюдські стосунки і, навіть, такі інтимні прояви свідомості як любов, вибудовуються на основі раціонального розрахунку, що приводить до зниження культури почуттів, духовно-моральної деградації особистості.