Курс лекций по "Философии"

Вищий теоретичний рівень вивчення правосвідомості забезпечує філософія права. Цей напрямок філософії інтегрує філософські ідеї, досягнення теоретичного правознавства, а також практичного досвіду реального правового життя і діяльності. Подібний рівень синтезу знань сприяє уточненню, коригуванню і, головне, формуванню філософських правових ідей. Таким чином, філософія права – це теорія і методологія правового знання.

Правосвідомість тісна  пов'язана з іншими формами суспільної свідомості, насамперед, з політичною свідомістю і мораллю. На неї впливають історичні традиції, спосіб життя людей, що склався і т.д. Право базується на нормах моралі. Далеко не все, пов'язане з мораллю, закріплюється правом: право – це «мінімум моральності», який юридично оформлений у відповідних законах. Джерела морального начала – у совісті людини, у її добрій волі. Право ж є примусовою вимогою реалізації певного мінімуму добра і порядку, що не допускають певних проявів зла. Необхідно відзначити, що якщо високий рівень моральності і культури правосвідомості необхідний рядовому громадянину, то вищий їх рівень повинен підтримуватися державою і її чиновниками. Право однаково обов'язкове і для пануючих, і для підвладних. До того ж влада є сила, уповноважена народом для управління іншими, що передбачає виховуючий вплив на них.

Проблема взаємовідносин влади й особистості є ключовою для розуміння сутності правової держави. Її вирішення пов'язане  зі здійсненням ідеї народного суверенітету. Ця ідея містить в собі визнання того, що тільки народ є джерелом влади держави.

Елементом правової реальності, у якій живе людина і відповідно елементом правосвідомості, що співвідноситься  з нею, є правові норми. Вони являють собою втілення поведінкових, психологічних і ментальних стереотипів, які вказують, що може (дозвільні норми) і чого не повинна (заборонні норми) робити людина. 

Підводячи підсумки теми, слід підкреслити, що всі форми суспільної свідомості не існують ізольовано, вони взаємоперетікають, взаємодоповнюють одна одну, будучи проявом більш широкого феномену духовного життя суспільства - активної творчої діяльності людей по освоєнню і перетворенню світу, що полягає у виробництві і споживанні духовних цінностей і ідеальних змістів. Вона пов'язана з задоволенням духовних потреб, відносинами між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства включає в себе сукупність не тільки ідеальних явищ, але і самих суб'єктів духовного життя, що мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, зайняті виробництвом, збереженням, розподілом духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні і громадські організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості.

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 11

ПІЗНАННЯ. НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ

 

1. Пізнання як філософська проблема.

2. Діалектика процесу пізнання. Практика і її роль у пізнанні.

3. Вчення про істину. Проблема критерію істини.

4. Поняття науки. Форми і методи наукового пізнання.

 

1. Пізнання  як філософська проблема. Існування і розвиток людини неможливі без творчої активності свідомості, спрямованої на реальне перетворення природи і суспільства. Зміст свідомості складають знання – ідеальні (нематеріальні) чуттєві і розумові форми, що відбивають дійсність.

Вся життєва діяльність людей здійснюється на основі знань, серед яких особливе місце займає інформація (від лат. informatio – ознайомлення, роз'яснення, виклад), тобто відомості, що одержує суб'єкт про навколишній світ. Вперше в наукове використовування поняття «інформація» було введено в 1928 році Р.Хартлі для позначення  кількісного виміру відомостей, розповсюджуваних технічними засобами. На жаль, у філософії і науці не існує єдиної загальновизнаної дефініції поняття «інформація». Багато дослідників узагалі стверджують, що визначити його неможливо. Так, наприклад, М.М.Моісеєв вважає, що інформація – явище настільки складне і містке, що його зміст вгадується на рівні інтуїції, а Н.Вінер писав, що «інформація є інформація, а не матерія і не енергія». Інформація визначається і як міра невизначеності подій (К.Шенон), і як відбите розмаїття (А.Д.Урсул).

У філософії вже кілька десятиліть співіснують і конкурують дві  основних концепції в розумінні  інформації – атрибутивна і функціональна. Атрибутивна концепція трактує інформацію як властивість усіх матеріальних об'єктів, тобто як атрибут матерії (В.М.Глушков). Функціональна концепція, навпроти, пов'язує інформацію лише з функціонуванням систем, що самоорганізуються, (У.Ешбі).

В межах системно-кібернетичного підходу інформація розглядається  в трьох аспектах: 1) власне інформаційному, пов'язаному з реалізацією в  системі певної сукупності процесів відображення шляхом добору, накопичення  і переробки сигналів; 2) управлінському, враховуючому процеси функціонування системи, напрямок її руху під впливом отриманої інформації і міри досягнення своїх цілей; 3) організаційному, що характеризує устрій і міру досконалості самої системи управління в термінах її надійності, живучості, повноти реалізованих функцій, досконалості структури і ефективності витрат на здійснення управління в системі. Роль інформації і пов'язаних з нею технічних і соціальних систем в теперішній час зросла настільки, що багато дослідників визначають суспільство XXI століття як інформаційне. Основним ресурсом суспільства цього типу є знання (інформація).

Знання багатоманітне, і виділити його види можна за різними основами: 1) за мірою відповідності дійсності (істинне, неістинне); 2) за призначенню (практичне, ціннісне, нормативне); 3) за способами виразу (наукове, буденне, художнє, релігійне) і т.д. Розмаїтість форм і видів пізнання передбачає багатоманіття самих людських знань.

Всі види пізнання спрямовані на досягнення істини – знання, зміст якого  адекватний дійсності, без якого неможлива діяльність людини. Але в більшості видів пізнання істина містить значну частку суб'єктивності, пов'язану як з формою її вираження, так і із суб'єктивними інтересами людини. І лише в науковому пізнанні об'єктивна істина, у якій до мінімуму зведені суб'єктивні привнесення, є самоціллю. Зростаюча роль науки в житті суспільства привела до певного «онаучення» інших видів пізнання, але витиснути їх цілком наукове пізнання не може.

Філософське пізнання націлене на виявлення  і, як правило, теоретичний вираз загальних принципів і закономірностей буття світу, людини та їх взаємодії, у тому числі пізнавальної. При цьому філософія безпосередньо не досліджує конкретні об'єкти, а узагальнює знання про них, отримані іншими видами пізнання і насамперед наукою. Філософське пізнання, як і наукове, прагне до об'єктивно-істинного знання, але оскільки філософія має справу з якісно безкінечними об'єктами – світом і людиною як цілісностями, - то її істини до кінця не доказові, носять неоднозначний характер і в значній мірі містять у собі моменти суб'єктивності, пов'язані з особистістю філософа.

Саме пізнання, пізнавальне відношення людини до світу досліджується в теорії пізнання як розділі філософії.

Гносеологія (від грецьк. «гнозіс» - знання і «логос» - слово, вчення) – розділ філософії, у якому предметом дослідження є процес пізнання як такий у його цілісності.

Її основними проблемами є: сутність пізнавального процесу, його закономірності, умови і передумови, можливості і  межі, загальні основи і соціокультурні детермінанти. При постановці і рішенні цих проблем думки філософів розходяться, хоч усі вони мають аргументацію. Теоретично ні один з цих поглядів з абсолютною вірогідністю не можна підтвердити чи спростувати.

Проблема одержання істинного  знання про світ, тобто питання про пізнаванність світу, є центральною проблемою гносеології. Як відзначалося в темі 1, дана проблема складає зміст другої сторони основного питання філософії.

В історії філософії склалися три  основних підходи, що по-різному відповідають на питання про пізнаванність дійсності: 
1) пізнавальний оптимізм; 2) скептицизм; 3) агностицизм (пізнавальний песимізм).

Пізнавальні оптимісти (до них відносяться переважно матеріалісти й об'єктивні ідеалісти) вважають, що явища дійсності в сутності пізнавані, хоча світ – у силу своєї безкінечності - до кінця не пізнаваний.

Прихильники скептицизму (від грецьк. «скептикос» - шукаючий, розглядаючий, досліджуючий) сумніваються в можливості одержання достовірних знань про світ, абсолютизуючи момент відносності в істинному знанні, указуючи на його формальну недоказовість.

Представники агностицизму (це в основному суб'єктивні ідеалісти) заперечують можливість пізнання сутності явищ. Абсолютизуючи недосконалість чуттєвого сприйняття дійсності, агностики у своїх крайніх висновках навіть заперечують існування об'єктивної реальності.

Всі ці підходи мають певне теоретичне обґрунтування. Але вирішальними аргументами  на користь пізнавального оптимізму  є: розвиток суспільної практики і матеріального  виробництва, успіхи експериментального природознавства, що підтверджують істинність знання. Теоретико-пізнавальна ситуація має свою структуру, що включає суб'єкт і об'єкт пізнання, а також «посередника», що пов'язує їх у єдиний процес.

Суб'єктом пізнання є окремий індивід, колектив дослідників чи суспільство в цілому (універсальний суб’єкт), які здійснюють цілеспрямовану пізнавальну діяльність. У свідомості суб'єкта знаходяться в єдності суспільне (знання і досвід людства в даній області дослідження, засвоєні суб'єктом) і індивідуальне (специфічні природжені і виховані якості суб'єкта).

Об'єкт пізнання – це та частина дійсності, на яку спрямована пізнавальна активність суб'єкта. Слід відрізняти також предмет пізнання як окрему сторону об'єкта. Об'єктами пізнання можуть бути: сам суб'єкт, знання і пізнання.

Суб'єкт і об'єкт пізнання знаходяться  в нерозривній єдності, взаємодіючи  один з одним. Активною стороною виступає суб'єкт, який обирає об'єкт і предмет  дослідження, організовує цей процес, фіксує результати пізнання і використовує їх на практиці. Об'єкт своїми властивостями і сторонами визначає вибір його суб'єктом, а також «вимагає» відповідних йому методів і засобів пізнання.

Найчастіше в процесі пізнання суб'єкт і об'єкт взаємодіють  не безпосередньо, а опосередково, у  зв'язку з чим виникає проблема «гносеологічного посередника». «Суб'єкт не може діяти на об'єкт інакше, як предметним чином, - відзначає Ф.В.Лазарєв. - Це значить, що у своєму розпорядженні він повинен мати систему матеріальних посередників своїх дій на пізнаваний об'єкт – руки, знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реактиви, прискорювачі часток, експериментальні установки і т.д. Прогрес пізнання був би неможливий без постійного розширення й ускладнення цього «світу посередників». Так само механізм дії об'єкта на суб'єкт передбачає свою систему посередників – сенсорна інформація, різні знакові системи, і, насамперед, людська мова. У другій половині ХХ ст. світ посередників гігантськи розширився за рахунок використання комп'ютерної техніки, системи Інтернет і т.п.»³³.

Таким чином, об'єкт, суб'єкт і гносеологічний посередник (медіатор), узяті в єдності, складають вихідну гносеологічну ситуацію. Розгортання цієї ситуації носить творчий активний характер, що виявляється: 1) в осягненні чуттєво не сприйманої сутності явищ; 2) у теоретичному вираженні отриманого знання й ідентифікації цього знання з пізнаваним об'єктом; 3) у застосуванні різноманітних методів і засобів пізнання; 4) у використанні результатів пізнання.

2. Діалектика процесу  пізнання. Практика і її роль у процесі пізнання. У залежності від того, які здібності в основному застосовує суб'єкт на тому чи іншому етапі пізнання, можна виділити чуттєвий, раціональний й інтуїтивний ступені пізнання. Вони розрізняються як формами відображення, так і в залежності від ролі в процесі пізнання.

Вихідним ступенем пізнання є чуттєвий ступень, у якому об'єкт відображається головним чином за допомогою органів чуттів. Останні є безпосереднім каналом зв'язку суб'єкта з дійсністю, через який він одержує первинну інформацію про об'єкт.

Основними формами чуттєвого  пізнання виступають відчуття, сприйняття і  уявлення.

У відчуттях безпосередньо відбиваються окремі сторони, властивості об'єкта.

Сприйняття – це цілісне відображення об'єкта органами чуттів, що являє собою єдність усіх відчуттів.

Уявлення – це почуттєво наочні образи об'єктів, що зберігаються і відтворюються у свідомості людини поза безпосереднім впливом об'єктів на органи чуттів. Виникнення уявлень відбувається на основі пам'яті, тобто здатності психіки зберігати і відтворювати минулий досвід суб'єкта.

До форм чуттєвого пізнання можна  віднести і чуттєву уяву, що полягає в здатності створювати нові образи на основі попереднього досвіду.

Раціональний  ступінь пізнання ґрунтується на абстрактному мисленні, що являє собою цілеспрямоване, опосередковане й узагальнене відображення людиною істотних властивостей і відношень речей. Абстрактне мислення називають також логічним, оскільки воно функціонує  за законами логіки - науки про мислення.

Основними формами абстрактного мислення є: поняття, судження й умовивід.

Поняття - форма думки, що виражає сукупність найбільш істотних ознак об'єкта. У мовній формі поняття закріплюються в словах. У будь-якій науці склався і функціонує власний понятійний апарат: «крапка», «пряма», «площина» - у геометрії; «тіло», «маса», «енергія» - у фізиці, «атом», «молекула», «реакція» - у хімії; «ринок», «товар», «праця» - в економіці, «алгоритм», «формалізована мова»,  «інтерфейс» - в інформатиці і т.д.

Судження - форма мислення, у якій за допомогою понять що-небудь чи стверджується чи заперечується про об'єкт. У мові будь-яке висловлення (словосполучення і просте речення) є прикладом суджень. Наприклад, «усі метали – провідники електрики», «знання – сила», «мислю – отже, існую» і т.д.