Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Октября 2014 в 01:13, шпаргалка
1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.).
Будь-яке знания е поеднанням двох протилежних сторiн—чуттевого та рацiонального знань, якi неможливi одне без одного. Органи чуття надають розумовi вiдповiднi данi, факти. Розум х узагальнюе й робить певнi висновки. Без органiв чуття немае й роботи розуму, а чуттевi данi завжди певною мiрою усвiдомленi, теоретично навантаженi, регулюються розумом. Чуттєеве пiзнання (живе споглядання) здiйснюеться за допомогою органiв чуття—зору, слуху, дотику та iн., якi щодо людини е продуктами не тiльки бiологiчної еволюції, а й всесвiтньої iсторi. Органи чуття—єдинi «двері», якi вiдкритi для iнформацП про навколишнiй свiт, яка потрапляе до свiдомостi. Живе споглядання як момент чуттево-предметнЫ дiяльностi здiйснюеться у трьох головних взаемопов’язаних формах. Це—вiдчуття, сприйняття та уявлення. Вiдчуття — вiдображенняусвiдомостiлюдини певнихсторiн, якостей предметiв, якi безпосередньо дiють на органи чуття. Вiдчуття можна роздiлити на зоровi (вiдiграють чи не найважливiшу роль), слуховi, дотичнi, смаковi, нюховi. Як правило, вiдчуття е складовою бiльш складного образу — сприйняття. Сприйняття — цiлiсний образ предмета, безпосередньоданийужиному спогляданнi з сукупностi зсiх його сто рiн, синтез пезних окремих зiдчуттiз. Уявлення — узагальнений чуттезо-наочний образ предмета, який спразляз зплиз на органи чутгя н минулому, але зже не сприймасться за раз. До уявлень вiдносять образи пам’ятi (куполи СвятоХ Софй чи Лаврська дзвiниця), образи уяви (мавка, лiсовик) тощо. Порiвняно iз сприйняттям в уявленнi немае безпосереднього зв’язку з реальним об’ектом. Це аморфний, нечiткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з видiленням певних загальних ознак та вiдкиданням неiстотних. Живому спогляданню властиве вiдображення зовнiшнього свiту в наочнiй формi, присутнiсть безпосереднього (без промiжних ланок) зв’язку людини з дiйснiстю, вiдображення переважно зовнiшнiх сторiн та зв’язкiв, початок занурення у внутришни закономирности та зв’язки на основи первинного узагальнення чуттевих даних. Отже, немае чистої чуттєвости, яка була б вильною вид впливу мислення. Але роль чуттевого видображення в пiзнаннi е особливою, навiть якщо зважати на значне зростання роли мислення, абстрактно-iдеалiзованих об’ектив у еучаснiй науцi.
Рацiональне пiзнання найбiльш повно й адекватно виражене в мисленнi. Мислення — активний процесузагальнення й опосередкозаного вiдображення дiйсностi, який забезпечуе розгортання на основi чуттевих даних закономiрних зв’язків. Вiдбуваеться воно в найтiснiшому зв’язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певний знаковий системи, що може бути природною та штучною. Мислення людини е не тільки природною якістю, але набуваеться людиною як соціальним суб’ектом у процеси исторї, предметної діяльності та спілкування. Два основни рівні мислення — розсудок и розум. Розсудок — початкозий рiзень мислення, де оперузання абстракцiями зiдбузаеться н межах пезної незмiнної, напе ред заданої схеми. Це здатнисть послидовно й коректно будувати своi думки, класификувати й систематизувати факти. Головною функціею розсудку е розкладания та обчислення. Розум —вищий рiвень рацiонального пізнання, якому властивi творче оперування абстракцiями та рефлексiєю, спрямованiсть на усвiдомлення власних форм та передумов, самопiзнання. На цьому рiвнi легше сягнути сутностi речей, їх законiв та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаемозв’язку, розвитку й всебiчно. Головним завданням розуму е поеднання рiзнобiчного, навiть протилежного; занурення у глибиннi причини та чинники дослiджуваних явищ. Основою формою мислення е поняття, судження та умовивiд. Поняття — форма мислення, яка вiдображас эагальнi iсторичнi зв’яэки, сутнiснi ознаки явищ, поданиху їх визначеннях. Поняття бувають спорiдненi та протилежнi за змiстом, близькi та вiддаленi за рiвнем абстрагування. Найзагальнiшi поняття—це фiлософськi поняття, категорiї: «сутнiсть», «явище», «свiдомiсть» та iн. Судження — форма мислення, яка вдображае явища, процесидiйсностi, їх зв’язки. Ця мислительна конструкцiя втiлюеться в оповiдне речення, яке може бути iстинним або помилковим. У судженнi можуть вiдображатися не тiльки сутнiснi й загальнi характеристики явищ, а й другоряднi. З понять та суджень складаеться умовивiд, який вiдображае процес отримання нових результатiв у пiзнаннi. Умовивiд — форма мислення, завдяки якiй э попередньо здобутого знания з одного чи декiлькох суджень виводиться нове знання теж у виглядi судження.
Пряма й безпосередня мета пiзнання — осягнення iстини. Проблема iстини — одна з найголовнiших у філософії. В iдеалiстичнiй фiлософiї iстина трактувалась як вiдповiднiсть людських знань, понять i суджень як вiдповiднiсть їх апрiорним (позадосвiдним) категорiям i принципам роэсудку, як погодження мiж понятгям та “досвiдом” як те, що загальнозначиме, загальновизнане, як “органiзуюча форма людського досвiду” тощо. Поняття абсолютної iстини не однозначне. В одному зi своїх значень — це “вiчна” iстина, тобто така, що не може бути спростованою чи запереченою в майбутньому. У другому значеннi абсолютною iстиною називаеться вичерпне знання про будь-який конкретний об’ект чи про свiт “у цiлому”. В цьому розумiннi одержання абсолютної iстини досягаеться в принципi, але її пiзнання здiйснюеться в нескiнченному рядi людських поколiнь, через скiнченний ряд наближень, кожне з яких е вiдносною iстиною. Вiдноснiсть iстини, яка досягасться на окремому етапi iсторiї пiзнання, полягае в тому, що знання, якими користусться людство на певному етапi, с в цiлому правильним вiдображенням об’ективної дiйсностi. Вiдносна iстина не може бути вiдiрвана вiд абсолютисї. Кожна вiдносна iстина мiстить певний абсолютний змiст, тобто кiнцеве досягненая науки. Таким чином, дiалектика вiдносної й абсолютної iстини виражас ту обставину, що осягання iстини е процес, який здiйсаюеться не шляхом переходу вiд однiеї iстини до iншої, коли попереднi етапи пiзнання залишаються позаду, а шляхом розвитку iстини, їi эбагачення, поглиблення, уточнения, конкретизацii. Важливою характеристикою iстини є її конкретнiсть, оскiлъки абстрактної істини нема. Це означае, що iстиннiсть будь-якого положения, оцiнка i таке iнше повиннi встановлюватися з урахуванням усiєї сукупностi факторiв, умов, особливостей мiсця, часу, етагiу iсторичного розвитку, внутрiшнiх i зовнiшнiх обставин. Одне й те ж саме положення може бути — i бувае — як правильним, так i хибним — залежно вiд конкретнмх обставин. Принцип конкретностi потребуе всебiчного вивчення предмета в його розвитку, виявлення властивих йому внутрiшнiх i зовнiшнiх протирiч. При цьому зв’язок понять, що вiдображають сутнiсть предмета, мае вiдповiдати об’сктивним зв’язкам його самого. Правильно застосований системний пiдхiд в органiчнiй сдностi з винченням процесiв дiалектичного розвитку — одна з сутгевих умов пiзнання конкретної iстини.
Однiею з особливостей фiлософського знания е його спрямованiсть на подолання проблем, усвiдомлення незавершеностi процесу пiзнання. Пiзнавальний пафос спорiднюе фiлософiю i науку. Існуе кiлька поглядiв на спiльне та вiдмiнне мiж цими сферами знания. При розв’язаннi цiеї проблеми у фiлософiї намiтились двi тенденцiї: одна максимально зближуе фiлософiю i науку, навiть проголошуе фiлософiю наукою, друга вiдстоюе думку, що фiлософiя не е наукою. Фiлософське, i наукове знания е теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логiки, що дае пiдстави розглядати фiлософiю як науку. Однак мiж фiлософським i науковим знаниям iснуе i принципова вiдмiннiсть. Фiлософiя мае справу з найбiльш загальними поняттями, якi, по-перше, застосовуються у всiх науках, (поняття простору i часу функцiонують не лише в науцi, а й у мистецтвi, технiцi, юриспруденцiї); по-друге, змiст цих понять, хоч вони i використовуються в науках, не е предметом їх спецiального дослiдження; по-трете, цi загальнi поняття не можна звести до емпiричного досвiду (фактiв) чи зв’язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерiя», «iдеал» не мають фактичних вiдповiдникiв. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економiка для розвитку суспiльства важить бiльше, нiж моральнi цiнностi, чи навпаки, що закони науки притаманнi самiй природi, а не с конструкцiями нашого розуму, то фiлософiя була б наукою, як й iншi науки, лише з тiею вiдмiннiстю, що вона оперус найбiльш загальними поняттями. По-четверте в фiлософських понять виражаеться цiннiсне вiдношення людини до свiту. Наукове знания с об’ективним, не залежить вiд переконань та iдеалiв вченого, а фiлософське пройняте суб’ективнiстю. Воно, будучи свiтоглядякм, охоплюе оцiнювальне i практичне ставлення людини до свiту. Вчення про простiр i час, про закони i правила мислення максимально наближеле до наукового, а такi поняття, як «свобода», «iдеал», «»Бог, «добро» і «зло» виходять за межi науки. Це дас пiдстави стверджувати, що фiлософiя не вiдповiдае всiм вимогам науковостi, вона принаймнi вiдхиляеться вiд того зразка науки. Фiлософiю можна вважати наукою, якщо її розглядати ак засноване на розумi знания.
Наукове пiзнання як вiдносно самостiйна, цiлеспрямована пiзнавальна дiяльнiсть — складний багатокомпоненги процес, що охоплюс: 1) пiзнавальну дiяльнiсть спецiально гiiдготовлених груп людей 2)об’скти пiзнания, 3) предмет пiзнання, Разом з тим науков iзнанi-тя охоллюс не тiльки методи та засоби пiзнання, а й уже сформованi логiчнi форми пiзнання й мовнi засоби. Таким чином, наукове пiзнання вирiшус чiтко окресленi завдання, що визначаються цiлями пiзнання i, в свою чергу, детермiнуються практичними потребами суспiльства й потребами розвитку самоУ науки. Проблема — це форма й засiб наукового пiзнання, яка посднус в собi два змiстовi елементи: знания про незнанi i передбачення можливостi наукового вiдкриггтя. Проблема с вiдображанням ситуацiУ, яка об’ективно виникас в проце юзвитку суслiльства як суперечнiсть мiж знаниям про потреби людей у певних практичних чи теоретичних дiях iезнанням шляхiв, засобiв, знарядь Ух досягнення. Гiпотеза — це форма й засiб наукового пiзнанi-гя, за допомогою якого формуеться один iз можливих варiан1 ирiшення проблеми, iстиннiсть якЫ ще не встановлена i не доведена. Гiпотеза е формою розвитку наукового пiзнанiасобом переходу вiд невiдомого до вiдомого. Гiлотези висуваються в контекстi розвитку науки для розв’язання певної проблеми з метою пояснения нов кслериментальнях данях або ж для усунення суперечностей мак теорiею та негативними даними експериментiв опомогою перевiрки, доведения. Пiсля цього гiпотеза замiг-iюеться новою гiпотезою або перетворюсться на науко еорiю. Замiна однiеУ гiпотези iншою не означае, що попередня була непотрiбною на певному етапi пiзнання, оскiль ;исунення новоУ гiпотези, як правило, спирасться на результати перевiрки попередньої, навiть у тому разi, коли результа ули негативними. Теорiя — це найбiльш адекватна форма наукового лiзнання, система достовiрнях, глибокях i конкретних зна ро дiйснiсть. Вона мае чiтку логiчиу структуру, дас цiлiсне, синтетичне уявлення про закономiрностi й сутл ,арактеристики об’екта. На вiдмiну вiд гiпотези, наукова теорiя е знанням достовiрним, iстиннiсть якого доведена геревiрена практикою. Вона не тiльки розкривае, а й дас змогу зрозумiти об’ект пiзнання в системi його зв’язкi iлiсностi, поясшос рiзноманiтнiсть наявнях фактiв i може передбачати новi, ще невiдомi, прогнозуючи поведiнку сист майбутньому. Звiдси — найважливiшi функцiї теорiї: пояснення та передбачення. Теорiя не тiльки забезпечуе грунтоЕ озумiння об’сктивноУ реальностi, а й спроможна давати науковi прогнози — сценарiУ майбутнього розвитку. Усi форми та засоби наукового пiзнання взаемопов’язанi взаемозумовлюють одна одну”.
Методологiя— це систематизована сукупнiсть пiдходiв, способiв, методiв, прийомiв та процедур, що застосовуються в процес наукового пiзнанi-гя та практичнЫ дiяльностi для досягнення наперед визначеноi мети. Такою метою в науково пiзнаннi с отримання iстинного знання або побудова науково теорii та її логiчного обгрунтування, досягнеиля певного ефекту в експериментi чи спостереженнi тощо. Методологiя ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворенкя позитивних наукових знань про дiйснiсть у метод подальшого пiзнання цiеТ реальностi, виявити ефективнiсть i межi його продуктивного застосуванi-гя. Важливим i принциповим для методологi с обгрунтування положения про метод як систему, його складнiсть i багатограннiсть змiсту, що включас в себе знания рiзноякiсних характеристик i множиннiсть рiвнiв — вiд принципiв ф iлософського значения до безпосереднiх наукових знань про коикретний обект.. Методологiя розробляс типологiю методiв. Завданням методологiї було i є дослiдженкя пiзнавально дiяльностi, що здiйснюсться у рiзних галузях науки, виявляе загальнi закономiрностi функцiонування й розвитку наукового мислення, розробляс загальнонауковi методи пiзнання. Метод — спосіб, знаряддя, алгоритм; послідовність операцій, завдяки яким здійснюється пізнання чи практичне перетворення предмета. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.). Серед наукових методів теоретичного дослідження найчастіше розрізняють формалізацію, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи. Формалізація — це відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного виразу думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Аксіоматичний метод — це спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням). Для такого доведення є спеціальні правила. гіпотетико-дедуктивний метод— спосіб теоретичного дослідження, який, за своєю сутністю, передбачає створення системи, дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких у кінцевому підсумку виводяться твердження про емпіричні факти. Тобто цей метод заснований на виведенні висновків — дедукції — з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. У науковому дослідженні застосовуються так звані загально-логічні методи та засоби дослідження. Це: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові та синтез — їхнє поєднання у ціле, абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей, ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, реальне здійснення яких є принципово неможливим, індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їхнього узагальнення та висновків, і дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного, аналогія — встановлення подібності, відповідності в певних сторонах, властивостях та відношеннях між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умовивід за аналогією; моделювання — це метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта.
Метод — спосіб, знаряддя, алгоритм; послідовність операцій, завдяки яким здійснюється пізнання чи практичне перетворення предмета. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.). Загально-логічні методи та засоби дослідження. Це: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові та синтез — їхнє поєднання у ціле, абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей, ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, реальне здійснення яких є принципово неможливим, індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їхнього узагальнення та висновків, і дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного, аналогія — встановлення подібності, відповідності в певних сторонах, властивостях та відношеннях між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умовивід за аналогією; моделювання — це метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Всупереч дедуктаивному методу, який був головним у вченнi Арiстотеля, у схоластицi, Бекон залропонував метод iндукцції — це хiд думки вiд загального (поняття, аксiоми) до одиничного. В iндукцiї думка рухаеться навпаки, вiд одиничного до загального. Недолiк iндукції полягае в тому, що вона рiдко бувае повною. Як правило, висновок робиться на основi перелiку обмеженоi кiлькостi предметiв даного класу, що породжуе курйози типу: «всi лебедi бiлi». Не обмежуючи пiзнання iндуктивними висновками, вiн визнавав i дедукцiю — рух вiд загальних iндуктивних висновкiв до фактiв. Загальнi, отриманi через iндукцiю судження, на його думку, слiд перевiряти фактами, зокрема експериментом. Бекон вiрив, що чуттевий досвiд е джерелом загальних iдей. Ця переконанiсть з часом слабшала в кожного наступного емпiрика. Недолiком його методу була недооцiнка ролi математики в новому природознавствi, провiсником якого вiн був. Т. Гоббс посилив роль дедуктивного методу в пiзнаннi, вiддавши належне математицi в науковому знаннi. Мислитель визнавав роль як емпiричного, так i рацiонального пiзнання, щоправда, рацiональне тлумачив як механiчне поеднання та роз’еднання чуттевих iдей. Гоббса спорiднюе з емпiриками номiналiзм щодо розумiння природи загальних понять.