Шпаргалка по "Філософія"

Сутність, структура  та функції свідомості

Свідомість, як ідеальне відображення, будучи, існує тільки в матеріальній формі свого вираження - мові.

Ідеальне упредметнюється не тільки в мові і знакових системах. Воно матеріалізується взагалі в будь-яких продуктах людської праці: у створених  людьми предметах, в покояться властивості  яких зафіксована свідома діяльність.

Свідомість як ідеальна форма відображення буття має реальний сенс тільки в  суспільстві і для суспільства; результати ідеального відображення, виникаючи в процесі суспільного  життя, які диктуються її потребами, рано чи пізно в ній же і втілюються, реалізуються, упредметнюються в  продуктах людської діяльності. Будучи громадським по своєю суттю феноменом, свідомість існує не над індивідами, і не між ними, і не крім них, а  в їх головах.

Виходячи з  розглянутого уявлення свідомості можна  виділити функції свідомості: Пізнавальна, Прогнозу, передбачення, целепологания, Докази істинності знання, Ціннісна, Комунікативна, Регулятивна.

Положення про трьох основних функціях психіки: когнітивної, регулятивної та комунікативної - у тому чи іншому вигляді  виявляються на всіх щаблях психічного розвитку, але з виникненням і  розвитком свідомості (мається на увазі, перш за все індивідуальне  свідомість) вони набувають нові якісні особливості.

Когнітивна функція тільки на рівні свідомості виступає як пізнання в повному сенсі цього слова, тобто як активне цілеспрямоване придбання знань. "Спосіб, яким існує свідомість і яким щось існує для нього, - писав Маркс, - це знання". Когнітивна функція психіки на рівні свідомості може виступати як особлива відносно самостійна цілеспрямована діяльність. У процесі пізнавальної діяльності індивід не тільки оволодіває наявними знаннями, а й отримує можливість створювати нові знання.

Регулятивна функція  свідомості - це її довільність. Поведінка індивіда реалізується як прояв його волі. Довільна регуляція відноситься не тільки до моторних компонентів поведінки - до рухів.

Комунікативна функція психіки отримує на рівні  свідомості своє найбільш повний розвиток. Більш того, свідомість без цієї функції взагалі не могло б існувати як ідеальна форма відображення буття. Саме ідеальне відображення створює можливість якісно своєрідних форм людського спілкування і разом з тим у процесі спілкування розвивається саме ідеальне відображення. Комунікативна функція свідомості формується і розвивається в процесі спілкування між людьми, яка є необхідною "складової" життя суспільства. Саме ця функція забезпечує обмін ідеями, задумами, діяльностями і т. д. Завдяки їй у досвід індивіда включається (звичайно, трансформуючись) досвід інших людей, відбувається як би відтворення, відображення властивостей однієї людини в іншому.

40. Еволюція філософських  уявлень про свідомість

Перші уявлення про свідомість виникли  в стародавні часи. Самоспостереження  привело людей до висновку, що в  їх головах відбуваються процеси, які  відрізняються від процесів у  навколишньому середовищі. Наприклад, можуть виникати уявлення про речі, які ми зараз не спостерігаємо; людина може уявляти те, чого ніколи не бачила, може фантазувати, мріяти і т. ін. Тоді ж з'явились думки про існування  душі і було поставлено питання: "Що таке душа?", "Як вона співвідноситься  з предметним світом?" При відповіді  на ці питання погляди філософів  розділились. Тривалі дослідження  свідомості засвідчили, що вона є єдністю  психічних процесів, задіяних в осмисленні людиною об'єктивного світу і  власного буття. Сучасна наука довела, що свідомість існувала не завжди, вона є властивістю матерії, яка виникла  в процесі історичного розвитку та ускладнення її форм. Свідомість не є чимось містичним, надприродним, не властивим природі. Вона споріднена загальній властивості матерії  — відображенню. Для того щоб  усвідомити сутність цієї властивості, необхідно мати на увазі, що універсальне за своїм поширенням відображення виявляється  неоднаково на різних рівнях організації  матеріального світу.

41.Суспільна природа свідомості. Свідомість та мова.

Людське свідомість, як зазначалось, – соціально обумовлене відбиток, відмінне особливої формою людського  способу буття й його з довкіллям. Домінуючим чинником стаєпрактически-перобразовательное ставлення людини до природи, до суспільства, перед самим собою і власної  життєдіяльності. У процесі практичної діяльності людина створює хіба що «другу природу», гармати й властивості  виробництва, нове середовище проживання відповідні йомусемейно-нравственние встановлення, будує доцільні форми  спілкування, і соціальної організації. Відбувається вивільнення часу у  розвиток розумових і фізичних сил, підвищення освіченості, для активних творчих занять у всіх галузях  життя. Зрозуміло, «значення», як і про  властивості предметів, їх функціонуванні, про засоби використання, змінюються з розвитком прийомів взаємодії людини з об'єктивним світом, набувають особистісний зміст у вигляді оцінки суб'єктом життєвого значення певних речей і явищ. Але водночас про те відбувається переоцінка цінностей, змінюються мотиви про дії, можливо вдосконалення міжособистісних відносин. Формуються способи роботи і поведінки, особливості існування й життєвої орієнтації, мають специфічно людський характер, громадську природу.

Становлення та розвитку свідомості нерозривно пов'язане з промовою. Людина – істота мисляче. Щоб результати його мисленнєвої діяльності не зникали  безслідно, не потрібна їхня кристалізація, закріплення, а найголовніше, щоб  за необхідності могли бути вільно викликані з допомогою будь-яких матеріальних знаків – жестів, спеціалізованих  знаків, слів та інших символів різних мовних систем.

Сутність мови визначається її функціями. У тому числі головні – засіб  спілкування, і знаряддя мислення.Функциональние особливості мови визначають єдність  з свідомістю. Свідомість отримує  своє адекватне вираження у мові як матеріальному носії. Мова – безпосередня дійсність думки, свідомості. Символізуючи особливої формі усі сторони  внутрішньої духовного життя  від чуттєвості до раціональності, мову володіє контексті слів вираженим  змістом, вносить певний лад і  логіку пізнання власної поведінки  індивідів, надає звуку чи письма визначеність. З іншого боку, відсутність  єдиних предметних характеристик, загальноприйнятих  кодів сприйняття світу породжує семантичну диференціацію носіїв різних мов, що, своєю чергою, викликає змістовні  розриви у сенсі і тлумаченні одним і тієї ж явищ в різних мовних спільностей. Дійсність постає такий, якою її тлумачить до мову. Відповідно й формується свідомість.

Свідомість відрізняється виняткової складністю лише з погляду своєї  появи та розвитку, а й у принципам  функціонування, зокрема, якось по-особливому характеру своєї здатності відображення. Уже біологічному рівні проявляється зване випереджувальний відбиток –  здатність організмів «передбачити»  майбутні зміни довкілля та доцільно до них пристосовуватися. Людина ця здатність багаторазово збільшується та приймає якісно нового вигляду, розкриваючись  у діяльності, в активності. Людина відбиває тільки світ, а й творить  його, доцільно з нею взаємодіє.

Діяльність людини пов'язана, однак, із виставою цілей і завдань, з  її пошуком оригінальних рішень. Людина непросто пристосовується природі  як тварина, він переробляє їх у відповідність  до об'єктивної логікою речей й  викохує власний розумінням що розвивається буття. У цілеспрямованою іцелеобразующей  діяльності укладено основний сенс свідомості, сила.

42. Основні форми суспільної свідомості та їх взаємозв’язок.

Одним зі структурних елементів  суспільної свідомості є розмаїтість  її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Ця розмаїтість залежить від двох основних факторів:

– по-перше, від об'єкта, тобто від  складності суспільного буття. Кожна  сторона суспільного буття відбивається якою-небудь формою суспільної свідомості;

– по-друге, від способу відображення. Як це розуміти? Люди мають потребу  глибше і всебічно пізнати світ. Один і той самий об'єкт люди намагаються пізнати з різних сторін, з різних поглядів, тобто  по-різному підходять до його розгляду. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати і в моральному, і в юридичному, і в політичному  аспектах.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між  собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Основою взаємодії виступає цілісність суспільного життя, тісний зв'язок між собою різноманітних  суспільних відносин. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку.

Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від  конкретних історичних умов. У кожну  історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Нерідко в конкретних умовах історичного розвитку суспільства  певна форма може відігравати  провідну роль у суспільній свідомості.

43. Творча активність  свідомості.

Отже, під активністю свідомості мається на увазі її вибірковість і цілеспрямованість, яка виявляється у формуванні нових ідей, в актах продуктивного уявлення, в управлінні практичною діяльністю.Вищим рівнем регуляції діяльності на засадах сприйнятих людиною цінностей, моральних норм є її свідомість. Така регуляція полягає в тому, що ці норми стали інтегральним компонентом життя особи. Цінності і норми включаються в систему впевнень людини, а тому реалізуються з чітким усвідомленням мети і можливих наслідків дій. Свідомість виявляється у здатності людини аналізувати мотиви власної поведінки, переживати їх як глибинну внутрішню потребу і обирати найбільш раціональний спосіб досягнення поставленої мети.Вихідним пунктом відношення людини до реального світу є цілепокладання діяльності. Саме в забезпеченні його, спрямованого на перетворення світу з урахуванням інтересів людини і суспільства, і полягає основний життєвий сенс та історична необхідність виникнення й розвитку свідомості.Творчий характер свідомості в практичній діяльності людини виявляється в тому, що, по-перше, завдяки свідомості людина пізнає закони об'єктивної дійсності і може щось змінювати в навколишньому середовищі. По-друге, свідомість визначає цілі, способи, характер практичної діяльності.

44. Принцип діалектичного осмислення буття. Альтернативи діалектики.Діалектика — це розуміння світу і такий спосіб мислення, завдяки яким різні явища, предмети, речі розглядаються через різноманітність їх зв'язків, взаємодій протилежних властивостей і тенденцій, у процесах змін і розвитку. Вона — одна з найдавніших наук. Витоки її беруть початок з історично перших абстракцій. Згідно з твердженням Г. Гегеля, філософія виникла як діалектика, що системно і змістовно збагачувалась на шляху розвитку філософської думки. Діалектика ( від грец. мистецтво вести бесіду) – вчення про найбільш загальні зв‘язки і закономірності розвитку буття і пізнання і заснований на цьому вченні метод творчого мислення.Об‘єктивна – це діалектика розвитку природи і суспільства. Останню ще позначають як соціальну д.Суб‘єктивна – це діалектика мислення, спосіб осягнення і відображення об‘єктивної діалектики. Як метод теоретичного мислення, вона — сукупність суб'єктивно усвідомлених, об'єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів, навичок, вмінь у діяльності людини та людства. Справжньою альтернативою діалектики став  Догматизм – антиісторичний, авторитарний, схематично-закоснілий тип мислення, при якому аналіз та оцінка теоретичних проблем і положень здійснюється без врахування конкретної реальності, умов міста і часу.

46.Категорії та загальні  форми відображення буття. Категорії  причина і наслідок, зміст і  форма та їх роль у пізнанні.

Категорiї — це результат реально-практичної взасмодiї людини i свiту. вiдображення об’сктивного в суб’сктивному.  Особливою рисою спiввiдносних категорiй є їх взаємозв’язок.  Найвiдомiшими i найважчими для аналiзу є категоріїй одиничного, й загального (всезагального). Категорiї “причина” й “наслiдок” узагальнюють i виокремлюють одну iз конкретних i специфiчних форм цього взасмозв’язку, зокрема ту, яка свiдчить про те, що кожне явище чи група, якi взасмодiють мiж собою, породжуе iншi. Тобто, явище, яке викликас до життя iншi явища, виступас стосовно другого як причина. У свою чергу результатом ди причини с наслiдок. Зміст і форма вiдображають об’сктивний свiт, оскiльки всi предмети, процеси i явища природи та суспiльства мають свiй змiст i свою форму. Змiст — це сукупнiсть елементiв, процесiв, зв’язкiв, притаманних певному предмету чи явищу. Форма є вираженням змiсту, його обумовленням. Це внутрiшня та зовнiшня органiзацiя змiсту, спосiб його iснування, який мас певну визначенiсть, стабiльнiсть i самостiйнiсть. Форма нерозривно пов’язана зi змiстом, а через нього — з сутнiстю. Згiдно з дiалектикою, “змiст” i “форма” перебувають в органiчнiй сдностi, с спiввiдносними понятгями, якi вiдображають двi взасмозалежнi, суперечливi сторони бутгя предмета, явища, процесу.

45. Основні закони діалектики, їх світоглядне та методологічне значення.

Діалектика кількісних і якісних  змін

Закон взаємопереходу кількісних і  якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку вказаного  закону, нам не обминути питання  про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу  розвитку виражається у взаємоперетворенні законів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення  предмета, яке являє собою процес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах даної якості. Разом  з тим це — і процес формоутворення визначеності протилежностей у складі цілого, і кількісної визначеності їх відношення у ньому.

 Єдність і протилежність  законів діалектики забезпечує  розуміння системності розвитку  внутрішньорозчленованої цілісності. Це розуміння зумовлює необхідність  виведення законів діалектики  одного з іншого. Виведення одного  закону з іншого є розкриттям  їх внутрішнього необхідного  зв'язку як способу обґрунтування  їх один одним і в цілому  їх самообгрунтування.