Право землекористування

Принцип збалансованого врахування економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування набуває певного розвитку в законодавстві Україні, а також в організаційній діяльності держави і суспільства. Сталий розвиток проголошуються в преамбулах і текстах більшості актів екологічного законодавства. Практичній реалізації принципу збалансованого поєднання економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування сприяє запровадженню економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюється і поглиблюється. Велика увага приділяється інституційному та організаційно-методичному забезпеченню збалансованого, сталого розвитку України [18, с.62].

Принцип екосистемного підходу до природи як цілісного організму, неспричинення в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення як для права природокористування, так і екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з усвідомленням взаємозв'язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем. Так, хімічне забруднення атмосфери внаслідок осідання забруднюючих речовин призводить до забруднення ґрунтів, надр, зміни стану водойм і всього різноманіття біологічних ресурсів як рослинного, так і тваринного походження. Причому внаслідок залежності природних процесів від метеорологічних умов перенесення забруднень може здійснюватися на великі відстані і негативно впливати на природні ресурси далеко за межами їх виникнення.

Непорушність в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів є принципом не лише права природокористування, а й загальним принципом цивільно-правових відносин у правовій державі. У праві природокористування України відповідний принцип найбільш послідовно реалізується в земельному (статті 91, 96, 103-109 ЗК України), водному (п. 5 ст. 44 ВК України), лісовому (п. 8 ч.2 ст. 19, п. 6 ч. 2 ст. 20, п. 4 ч. 2 ст. 21, ст. 23 ЛК України) законодавстві і законодавстві про тваринний світ (ст. 20 Закону України «Про тваринний світ»).

Згідно зі ст. 103 ЗК України, зокрема, власники та користувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо) [31].

Земельний кодекс забороняє власникам та землекористувачам земельних ділянок використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Землевласники та землекористувачі також зобов'язуються співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо)Безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів як принцип права природокористування закріплений у ст. З Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [24 ].

За радянських часів усі види природокористування здійснювалися на засадах безплатності, що сприяло виробленню ставлення до природних ресурсів як до нескінченно поновлюваних, невичерпних, таких, що не мають реальної вартості. Усе це не сприяло дбайливому, раціональному ставленню до використання природних багатств. Підтвердивши безоплатність всіх форм загального природокористування, метою якого є задоволення життєво необхідних потреб людей, законодавство про охорону навколишнього природного середовища запровадило механізм платності практично всіх видів спеціального природокористування, що здійснюється в господарських дітях, як правило, для отримання прибутку [6, с. 98].

Виділені вище принципи права природокористування є основними. Звичайно, можна виділити й інші принципи права природокористування. Так, М. М. Бринчук наголошує на принципі пріоритету охорони життя та здоров'я людини, забезпечення сприятливих екологічних умов для його життя, праці та відпочинку; принципі дотримання вимог законодавства, невідворотності відповідальності за його порушення та деяких інших. Н. Р. Кобецька виділяє принципи похідного характеру права природокористування від права власності; комплексного природокористування; стабільності і стійкості права природокористування [21, с.76]. Якщо говорити про принципи права землекористування, то вони є галузевими по відношенню до загальних принципів природокористування. Правові норми, що утворюють інститут права землекористування, регулюють суспільні відносини, які диференціюються залежно від цільового призначення земель. Водночас для цього інституту характерною є асоціація спільних, загальних норм, які формують дану правову систему через положення екологічного права з урахуванням специфічного об'єкта - земель.

Провідне місце серед них посідають так звані норми-принципи, які визначають засади здійснення права загального землекористування громадян. Важливим принципом земельного законодавства є поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва [21, с.65]. Даний принцип передбачає можливість загальнодоступного використання земель як базового природного ресурсу.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [24] передбачає порядок реалізації права загального використання природних ресурсів і відповідно земель: безоплатно, без закріплення цих ресурсів чи одержання певних дозволів. Земля виступає операційною базою як для розміщення галузей народного господарства, так і для системи розселення в країні шляхом створення населених пунктів, в чому проявляється соціальна роль землі. Земля є операційним простором (територією) для розміщення шляхів сполучення, місць відпочинку та розваг, лікування та оздоровлення, що обумовлює особливості відповідного режиму її використання, відтворення й охорони. Водночас, земля є природним компонентом, не вилученим з довкілля, а органічно в нього вплетеним, взаємодіючи з водами, лісами та іншими природними ресурсами. У цьому аспекті мова йде також про особливості землі як певної території, що акумулює у собі інші природні утворення, використання властивостей яких спрямовується на задоволення матеріальних, духовних, оздоровчих, лікувальних, спортивних, туристських та інших потреб людини і суспільства.

Важливим принципом російського земельного законодавства в зв'язку з цим є визначення землі як основи життя та діяльності людини. Закон Російської Федерації від 10 січня 2002р. «Про охорону навколишнього середовища» визначає землю як природний об'єкт який є природною екологічною системою, природним ландшафтом [12, с.55].

Аналіз земель як базового природного ресурсу та місця життєдіяльності зумовлює необхідність виділення тих їх частин, які можуть та повинні використовуватись громадянами для задоволення життєво необхідних потреб на праві загального землекористування і які становитимуть об'єкт відповідного права.

Дослідження цього питання зустрічаємо в роботах Крассова О.І., Петрова В.В., Аксеньонка Г.О. Шульги М.В., Шелестова B.C., які виділяли такий вид прав на землю, як право загального користування землею, та звертали увагу на проблеми правового регулювання режиму земель загального користування. Правові аспекти об'єктного складу права загального землекористування громадян в контексті використання рекреаційних та лікувальних зон наведено в роботах Бобкової А.Г. та Ткаченко О.М.

Академік Андрейцев В.І. визначає ознаки землі як юридичної категорії, які, на наш погляд, є базовими при встановленні об'єктів права загального землекористування громадян. Важливим для визначення правового режиму земель, на думку вченого, «є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтересу і встановлення режиму права загального і спеціального землекористування [22 с.107]». Водночас, за твердженням Андрейцева В.І., «особливістю землі як матеріальної бази є зосередження на ній багатьох природних компонентів, які завдяки своїм властивостям формують біосферу, тобто сферу життя людини та інших живих організмів і використовуються на праві загального землекористування громадян [22 с. 108]».

У вітчизняному законодавстві міститься ряд регулятивних норм, що визначають права та обов'язки громадян на вільне використання земель. Так, стаття 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992р. [23] встановлює право використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду в оздоровчих та інших рекреаційних цілях. Правовий режим вказаних територій передбачає здійснення туризму, відпочинку, інших видів рекреаційної діяльності необмеженим колом осіб. Це дає підстави вести мову про реалізацію права землекористування громадян. Вказані території, крім того, підлягають, як правило, зонуванню, що дозволяє виділити безпосередній об'єкт відповідного права, наприклад, зони регульованої чи стаціонарної рекреації на території національного природного парку тощо. Водночас на території відповідних зон забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження їхньої рекреаційної цінності. 

Порядок здійснення загального користування землями лісогосподарського призначення чи водного фонду може визначатись нормативними актами лісового, водного законодавства, що регулюють право загального використання лісових та водних ресурсів. Недоліком такого регулювання виступає відсутність належної правової регламентації загального землекористування, про яке в ряді випадків можна лише здогадуватись. Так, ст. 74 ЛК України встановлює, що користування земельними ділянками лісогосподарського призначення в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з урахуванням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог [25].

Використовуючи положення ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [24], такий вид землекористування в повній мірі можна віднести як до загального, так і до спеціального землекористування. Малишева Н.Р., зокрема, характеризуючи земельні ділянки рекреаційного призначення, вказує, що вони можуть виділятись у складі земель лісового фонду. При цьому користування такими ділянками регулюється Лісовим кодексом України. Воно може здійснюватись, за твердженням Малишевої, на засадах як загального, так і спеціального природокористування [26, с.70]. Оскільки об'єктом такого користування виступає земельна ділянка, то цілком логічно, що мова йде про загальне та спеціальне землекористування.

Наступний принцип земельного законодавства є забезпечення гарантій прав на землю. Земельний кодекс України дозволяє виділити такі основні способи захисту прав на земельні ділянки: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Виділені способи захисту, з певним застереженням, є прийнятними і в сфері гарантування права загального землекористування. Допустимим, а інколи й необхідним, на наш погляд, є оскарження рішень органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, якими передбачено платний чи дозвільний порядок використання земельних ділянок рекреаційного чи природно-заповідного фонду, земель загального користування в межах населених пунктів громадянами для задоволення індивідуальних потреб. Прийняття вказаних рішень може мати місце лише щодо заповідних територій чи інших земельних ділянок природно-заповідного фонду, правовий режим яких підпорядкований збереженню розміщених на них природних ресурсів. При цьому встановлення певних обмежень, на наш погляд, не повинно передбачати запровадження платного порядку реалізації загального землекористування. Отже, відновлення порушеного права землекористування є важливим способом його захисту. Земельне законодавство має наступні принципи: (ст.5 Земельного кодексу України): поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної безпеки.

Згаданою статтею ЗК України встановлено принцип поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Першою особливістю цього принципу є те, що земля як територіальний базис проголошується об'єктом права власності Українського народу. Статтею 80 ЗК України визнано, що, крім Українського народу суб'єктом конституційного права на землю, суб'єктами права власності на землю визнаються громадяни та юридичні особи (приватна власність), територіальні громади - на землі комунальної власності, держава - на землі державної власності.

Принцип використання землі як природного ресурсу закріплений у ст. 19 ЗК України (склад земель за цільовим призначенням). Принцип використання землі як основного засобу виробництва визначений у главі №5 ЗК України («Землі сільськогосподарського призначення»). На посилення цього принципу спрямована ст. 23 ЗК України, за якою землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед з метою сільськогосподарського використання[31].

У принципі забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави відтворені положення ст.13,14 Конституції України, згідно з якими усі суб'єкти права власності рівні перед законом та право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Ці конституційні положення щодо рівноправності всіх суб'єктів права власності на землю регламентують підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам. Одним із способів забезпечення гарантій є встановлення у земельному законодавстві порядку вирішення земельних спорів.

Принцип пріоритету вимог екологічної безпеки у земельному законодавстві є одним із найголовніших. Екологічна безпека як юридична категорія в юридичній літературі розглядається як складова частина національної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за якого системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне довкілля, життя і здоров'я, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві.

У ст. 16 Конституції України зазначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави. Конституційний захист забезпечення екологічної безпеки повною мірою стосується і земельного законодавства. Це обумовлено тим, що земля є матеріальною основою для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини та інших живих організмів. Таким чином, земля є незаперечною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об'єктів неживої природи.