Право землекористування

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

2.1. Право загального землекористування

Прaвo зeмлeкoриcтувaння в oб’єктивнoму знaчeнні рoзглядaєтьcя як cукупніcть прaвoвих нoрм, які рeгулюють cуcпільні зeмeльні віднocини у cфeрі викoриcтaння, відтвoрeння тa oхoрoни зeмeль, визнaчaють cуб’єктивний тa oб’єктивний cклaд, ocoбливocті викoриcтaння різних зeмeльних ділянoк нa юридичнoму титулі прaвa зeмлeкoриcтувaння, зaкріплюють прaвa тa oбoв’язки зeмлeкoриcтувaчів, підcтaви нaбуття тa припинeння зeмeльнoї  прaвo cуб’єктивнocті  ocіб щoдo кoнкрeтних зeмeльних ділянoк. Гармонізація індивідуальних та суспільних інтересів обумовлює гостру необхідність детального наукового дослідження та належного законодавчого регулювання права загального землекористування громадян в якості самостійного правового інституту. Адже давіть у католицькій доктрині, яка інтерпретує право приватної власності на землю як природне право людини, останнє підпорядковується іншому природному праву - всезагальному праву користування землею [29, с.64].

Земля згідно Конституції України визнана основним національним багатством (ст.14), що встановлює її пріоритетну роль поміж іншими складовими національного багатства, включаючи природні ресурси. Відтак можливість вільного використання ряду природних ресурсів, рекреаційних, оздоровчих, природно-заповідних зон, лісів та вод перебуває у безпосередньому взаємозв'язку із реалізацією права загального землекористування, що обумовлює розгляд відповідного права в якості складової не суто земельних, а й екологічних правовідносин в цілому.

ЗК України виділяє землі загального користування в межах населених пунктів (ст.83 ЗК України), регламентує правовий режим окремих категорій земель, що обмежує господарську діяльність та допускає можливість їх загальнодоступного використання [31]. Однак ЗК України не містить визначення відповідного права, лише опосередковано фіксує можливості та гарантії його здійснення щодо різних категорій земель.

Обґрунтування деяких моментів права загального користування на жаль на даному етапі має вигляд теоретичних досліджень. Так, Аксєньонок Г.О., досліджуючи проблему класифікації земель як об'єкта земельних правовідносин, пропонував зведення земель загального користування до. однієї категорії земель [6,с.65]. Краснов М.І. вказував на необхідність розмежування загального та спеціального користування землею [32, с.72].

На його думку, «існує загальне право проходу та проїзду по будь-яких землях, якщо це не заборонено і не тягне за собою шкоди для землекористувача. Хоча в законі відсутнє таке чітко виражене правило, однак, якщо його не визнати, то стає взагалі неможливим пересування поза автомобільними дорогами загального користування загальнодержавного та місцевого значення» [32, c.74].

Право користування визначеними ділянками землі, за твердженням Шелестова З.С., може бути загальним, тобто доступним для усіх без винятку осіб, коло яких не обмежується і які не зв'язані взаємними правами та обов'язками. Здійснення такого права має місце при користуванні береговою смугою, дорогами, землями загального користування в містах, зонами відпочинку, туризму тощо [33, с.57]. Інші науковці радянського періоду зосереджувались в основному на констатації наявності земель загального користування, не досліджуючи права загального землекористування взагалі [36, с.46].

Про необхідність виділення такого виду прав на землю, як право загального користування землею, наголошують і сучасні автори, зокрема Крассов О.І. [37]. Згідно статті 262 Цивільного кодексу Російської Федерації громадяни мають право вільно, без будь-яких дозволів знаходитись на не закритих для загального доступу земельних ділянках, що перебувають у державній чи муніципальній власності, та використовувати наявні на цих ділянках природні об'єкти в межах, що допускаються законом та іншими правовими актами, а також власником відповідної земельної ділянки. Якщо земельна ділянка не огороджена або її власник іншим способом ясно не позначив, що вхід на ділянку без його дозволу не допускається, будь-яка особа може пройти через ділянку за умови, що це не заподіє збитку чи клопоту її власнику. Ці принципи здійснення права загального користування землею однаковою мірою можуть бути застосовані, на думку Крассова О.І., як до земель, що перебувають у приватній власності, так і в державній та комунальній власності [37, с.147].

Важливе значення в контексті наведених підходів має твердження Андрейцева В.І. про те, що особливістю для визначення земель є встановлення режиму права загального та спеціального землекористування, які зумовлюють необхідність розмежування вказаних понять та дають підстави для подальших досліджень в цій сфері. Право загального землекористування громадян є комплексним міжгалузевим інститутом, що ґрунтується на природно - правовій доктрині і регламентує права та обов'язки, межі та порядок вільного, без закріплення за конкретними суб'єктами і отримання дозволів, безоплатного, рівноправного використання земель як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих, туристичних, комунікативних (шляхи сполучення) та інших потреб, гарантує можливість вимагати від держави, всіх юридичних та фізичних осіб виконання обов'язків у сфері цільового використання, відтворення та охорони земель, щодо яких реалізується відповідне право [38, с.48].

Право загального землекористування є основою життєдіяльності людини, адже все, що утворює її інтерес: робота, відпочинок, побут, тощо, знаходиться на землі й безпосередньо з нею пов'язано. Такий підхід обумовлює його зв'язок із природним земельним правом. Право загального землекористування по своїй суті є природним правом людини, оскільки воно виникає з відношення індивіда до природи, і виступає частиною більш загального природного права на навколишнє природне середовище. Разом з іншими природними правами воно формує ті умови та засоби життєдіяльності людей, які об'єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування конкретної особи, суспільства в цілому й повинно гарантуватись державою. Дослідження права загального землекористування з позицій природного земельного права дасть змогу не лише зрозуміти сутність цього правового явища, а й відкриє простір для його юридичного оформлення та належного державного захисту . Так, поряд із розумінням права як системи загальнообов'язкових юридичних норм воно може виступати носієм та гарантом невід'ємних прав людини. Зміст ідеї природного права якраз і полягає у тому, що крім права, створеного в державі людьми І позитивне право), існує невід'ємне від людини природне право, котре являє собою більш глибокий, ґрунтовний, вихідний у житті людей феномен, джерелом якого є природа та інші суспільні явища[39, с.67].

Так Петров В.В., розрізняє право загального та спеціального користування природою. За його твердженням, «право загального природокористування означає гарантовану законом для усіх громадян можливість користуватися чистим, здоровим навколишнім природним середовищем та їх обов'язків дотримуватись встановлених правил охорони природи [41, с.97]. Гарантіями його забезпечення виступають обов'язки, покладені, законом на підприємства, установи, організації щодо оздоровлення, покращення природного середовища, створення оптимальних умов, необхідних людині для її життя, здоров'я, праці та відпочинку. В інтересах держави та суспільства, охорони навколишнього середовища права громадян на користування загальнодоступними благами природи можуть бути обмежені чи заборонені. Характеризуючи об'єкти права загального природокористування, Петров З.В. вказує на такі з них, як приміські зелені зони, ліси, лісопаркові зони, національні природні парки, зони рекреації, курорти тощо [41, с.97].

В даному випадку вважаємо, що мають місце деякі протиріччя, відносячи права землекористування, водокористування, лісокористування тільки до спеціального природокористування. Адже в кожному з наведених, прав природокористування, на нашу думку, притаманне і право загального користування, що підтверджується певними нормативними актами.

Суттєві ознаки права загального природокористування є і в роботах Краснова М.І. Право загального природокористування, на його думку, характеризується тим, що воно є загальнодоступним, тобто не потребує особливого дозволу в кожному окремому випадку з боку компетентних державних органів, підприємств та організацій, за якими природні об'єкти закріплені в користування. Право на таке користування природними об'єктами виникає безпосередньо із законів чи інших нормативних актів, що регулюють природокористування [32].

Андрейцевим В.І., відокремив право загального та спеціального природокористування залежно від підстави виникнення цих прав. Характеризуючи об'єкти права загального природокористування, Андрейцев В.І., зокрема, відзначав, що вони не передаються і не закріплюються за конкретними суб`єктами, не надаються дозволи на користування ними, санкціоновано державою і закріплено правом можливість їх загальнодоступного використання, зони не потребують державно-правової реєстрації, їх доступність обумовлена об'єктивною необхідністю спілкування людини з природою, використання її корисних властивостей в якості невід'ємної умови і джерела її життєдіяльності [38, с.267].

Краснов М.І., серед правових ознак права загального використання природних ресурсів вказує такі: загальнодоступність усіх природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб людини - оздоровчих, рекреаційних, естетичних, культурно-освітніх, виховних, матеріальних та ін.; відсутність спеціальних дозволів на таке користування та його безоплатність; відсутність необхідності закріплення природних ресурсів чи їх частин за конкретними особами [32, с.321]. Гарантіями захисту відповідного права, на її думку, є заборони згодо недопущення його порушення шляхом улаштування перешкод у доступі до водойм загального користування, забудови шляхів загального користування, таки цільового призначення парків, скверів, інших об'єктів рекреаційного призначення тощо [32, с 323].

Право загального використання природних ресурсів є основою для розуміння права загального землекористування громадян. Право загального землекористування, крім того, невід'ємно пов'язане з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, яке включає: право на охорону життя і здоров'я від несприятливих природних умов і природно-антропогенних факторів; право на повне, сприятливе, здорове навколишнє природне середовище; право використання корисних властивостей природи для задоволення необхідних життєзабезпечувальних фізіологічних і духовних потреб. Зазначене, відповідно, здійснюється шляхом реалізації права загального землекористування. Необхідною умовою такого землекористування, безперечно, заступає якісне, здорове природне середовище [42, с.89].

На увагу заслуговують погляди Балєзіна В.П., який розрізняв два основних види фактичного користування природними ресурсами: по-перше, використання природних ресурсів як ресурсів матеріального виробництва, загального засобу праці, і по-друге, використання природних ресурсів невиробничої сфери, ресурсів середовища, що використовуються людьми безпосередньо як необхідні життєві засоби, що задовольняють фізіологічні та духовні потреби людини [43, с.44].

Різне правове регулювання відносин з приводу використання природних ресурсів матеріального виробництва і невиробничої сфери полягають у тому, що стосовно до перших законодавство передбачає надання цих ресурсів тим чи іншим особам на праві природокористування, через їх закріплення за назначеними суб'єктами з числа підприємств, організацій, установ і окремих громадян, що наділяються сукупністю прав і обов'язків по раціональному використанню наданих природних ресурсів. Стосовно ж регулювання відносин з приводу використання ресурсів невиробничої сфери, то воно головним чином відображається в дозволі для усіх громадян безперешкодно користуватись такими ресурсами, а також у встановленні заборони погіршувати стан цих ресурсів і чинити будь-які перешкоди в користуванні ними. На думку Балєзіна В.П., уся сукупність правових норм, покликаних регулювати однорідні суспільні відносини по використанню природних ресурсів нематеріальної сфери (природних ресурсів середовища), утворює особливий інститут, який можна було б назвати правом громадянина на сприятливий стан навколишнього природного середовища. Однак право громадянина на сприятливий стан навколишнього природного середовища було б невірно протиставляти праву природокористування [43, с.51].

Затвердженням Андрейцева В.І., «сприятливість навколишнього природного середовища та в цілому довкілля доцільно вважати однією із змістовних ознак права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, яке складає основу більш широкої правової категорії — права на екологічну безпеку громадян» [44, с.98].

Вищезазначене в свою чергу обумовлює розгляд права загального землекористування як складової права на екологічну безпеку. Та навпаки, забезпечення екологічної безпеки, якісного, сприятливого, здорового навколишнього природного середовища є неодмінною умовою загальнодоступного використання земель, інших природних ресурсів. Зазначені підходи не дають повного уявлення про право загального землекористування громадян, а лише вказують напрямки його подальшого дослідження як правової категорії. Слід визнати, що хоч в законодавстві та в спеціальній літературі використовується зазначене поняття, проте належної нормативно-правової дефініції чи критеріїв такого використання земель вони не містять. Для нормотворчої практики (ст.ст. 92, 93 ЗК України) притаманним є розуміння права землекористування як сукупності правових норм, що регулюють володіння та користування певною земельною ділянкою з установленими межами та визначеним місцем розташування, закріпленою за конкретним суб'єктом такого права.

Подібні міркування висловлені і в науковій літературі. Так, Кулинич П.Ф. розглядає інститут права землекористування як похідний від інституту права власності на землю. Під правом землекористування він розуміє сукупність правових норм, які регулюють порядок отримання у користування та використання земельних ділянок особами, які не є власниками таких ділянок [75, с.45]. Казанцев Н.Д. визначає право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють правильне та раціональне використання землі землекористувачами у відповідно до тієї мети, для якої вона їм надана [42, с.57]. Аксєньонок Г.О. відмічає, що отримавши у встановленому законом порядку земельну ділянку, громадянин стає суб'єктом права землекористування [6, с.34]. Як бачимо, мова йде фактично про спеціальне землекористування.

Зазначений підхід не містить регламентації права загального землекористування в порядку, визначеному Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» [24], що, на думку автора роботи, значно звужує розуміння права землекористування, або принаймні зводить його до права спеціального землекористування. Адже розуміння землекористування як використання земельної ділянки, закріпленої за певним користувачем, лише за її цiльовим призначенням є фактично базовим розумінням права спеціального землекористування. Водночас, строк використання землі як визначальний критерій для поділу права землекористування є найбільш характерним для права спеціального землекористування і в усякому разі не може виступати базовим для розмежування права землекористування взагалі.

Аналогічна ситуація склалася і з суб'єктом права землекористування. Більшість авторів під суб'єктом цього права розуміє фізичну чи юридичну особу, яка у встановленому законом порядку отримала в користування земельну ділянку, тобто той, за ким ця ділянка закріплена. У зв'язку з цим заслуговує на увагу розуміння суб'єкта загального природокористування викладене Красновим М.І., який вказував, що традиційне розуміння користувача не вписується у відносини загального користування природою, якщо при цьому не відбувається скріплення об'єктів природи за загальним користувачем [32, с.64].