Право землекористування

Однак, на його думку, загальнопоширеною є спроба вирішити цю проблему хоча б частково через фігуру суб'єкта права користування, під яким він розуміє всіх носіїв будь-яких прав і виконувачів обов'язків по користуванню природними об'єктами, і в першу чергу користувачів. Структура поняття суб'єкта права природокористування в такому випадку містить три складових: користувач; усі ті, хто не отримав об'єкт в користування, має прямо визначені чи такі, що випливають із закону, права та обов'язки стосовно до конкретного природного об'єкта; усі, хто відповідно до закону наділений правами та несе обов'язки по користуванню зразу цілою групою природних об'єктів одного виду.

Наведене трактування поняття суб'єкта природокористування з певним уточненням та застереженням можна використати і для визначення суб'єкта землекористування, яке принаймні охоплювало б поняття загального та спеціального користування землею. У зв'язку з цим,- суб'єктом права землекористування слід визнати особу, за якою закріплено певну земельну ділянку, а також інших осіб, що мають право користуватись земельною ділянкою відповідно до закону.

Вказане дає підстави розглядати право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють порядок використання земельних ділянок у межах їх цільового призначення з метою задоволення рекреаційних, оздоровчих, духовних та матеріальних потреб особами, які не є власниками таких ділянок.

Право загального землекористування громадян та право землекористування з цілому, слід розглядати в трьох аспектах: як правовий інститут - сукупність норм, що регулюють права та обов'язки землекористувачів та інших осіб, як правовідносини, в яких реалізується суб'єктивне право, і, нарешті, як суб'єктивне право, що належить конкретній особі.

У об'єктивному значенні право загального землекористування, з огляду на викладене, передбачає наявність правових норм, що регулюють порядок використання земель (земельних ділянок) для задоволення життєво необхідних потреб: естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних, як шляхів сполучення необмеженим колом осіб, без дотримання спеціальних процедур. Більш детальний аналіз цього правового інституту буде приведено у наступному підрозділі.

Відносно правовідносин як процесу реалізації відповідних прав та обов'язків, Андрейцев В.І. зазначає, що землі загального користування (шляхи, вулиці, майдани, сквери, бульвари та ін.) можуть використовуватись фізичними па юридичними особами в установленому для кожного виду земель порядку. У iнших випадках між ними і державою постійно здійснюються земельно-правові відносини [44, с.141].

У земельно-правовому відношенні кожен з учасників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у земельних правовідносинах, що виникають щодо шляхів як земель загального користування, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе обов'язки. Так, громадянин має право безперешкодно користуватись шляхами як землями загального користування, не перешкоджаючи при цьому іншим громадянам, які мають такі права, а органи чи організації, у віданні яких перебувають зазначені землі, зобов'язані забезпечити можливість реалізації права інших суб'єктів на користування землями, що відведені під шляхи. При цьому громадянин як суб'єкт права в свою чергу, зобов'язаний користуватись шляхами за встановленими правилами (проїжджою частиною, тротуарами, перехрестями тощо). Слід лише додати, що право загального землекористування реалізується громадянами не лише відносно земель загального користування в їх нормативному визначенні.

Більш детально зупинимось на аналізі та обґрунтуванні суб'єктивного права загального землекористування з позицій екологічного та земельного права. Суб'єктивне право користування, на думку Г.Ф. Шершеневича, відображає той факт, що громадянин може на власний розсуд вчиняти чи утримуватись від здійснення дозволених дій в найбільш зручному порядку для задоволення свого інтересу [45, с.43]. Відповідно, суб'єктивне право землекористування особи визначає її можливу поведінку в межах, встановлених законом на використання корисних властивостей землі з метою реалізації своїх матеріальних, духовних, земельних та екологічних інтересів. Щодо змісту суб'єктивного права землекористування, то в теорії земельного права існують два основних погляди. Згідно першого у склад права землекористування входить право володіння та користування, а інколи й розпорядження земельною ділянкою. Право володіння розглядається як фактичне, реальне володіння, що виникає в результаті відмежування земельної ділянки в натурі і забезпечує можливість її цільового використання. Право користування включає безпосередню експлуатацію цієї ділянки. В другому підході право землекористування обмежується лише користуванням земельною ділянкою. При цьому зміст суб'єктивного права утворюють юридичні можливості конкретної особи безпосередньо здійснювати в своїх інтересах цільову експлуатацію землі для отримання певних благ вчиняти дозволені дії в повному обсязі чи частково, шляхом найбільш зручним для задоволення своїх інтересів.

Обсяг прав суб'єкта земельних правовідносин визначається його правоздатністю. Вона являє собою суспільно-правову якість, властивість суб'єкта і в будь-якому випадку передує суб'єктивному праву як загальному, що випливає безпосередньо з закону, так і конкретному, що виникає з тих чи інших юридичних фактів. Ця властивість є первинною, вихідною по відношенню до прав взагалі, вона визначається державою, а не самим суб'єктом [45, с.63].

Для права загального землекористування громадян характерна загальна правоздатність, рівна для всіх громадян на відміну від спеціального землекористування, де обсяг та зміст правоздатності громадян, як відмічає Аксеньонок Г.О., визначається тим, для яких цілей та зі складу яких земель надана в користування та чи інша земельна ділянка [6, с.65].

Суб'єктивне право в нашому випадку носить загальний характер і ґрунтується на рівних для усіх можливостях користування землею, які закріплені в законодавстві. Реалізація суб'єктивного права загального землекористування за таких умов не потребує одержання дозволу, закріплення земельної ділянки чи дотримання інших спеціальних процедур, оскільки передбачає задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) громадян.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [24] передбачає законодавче гарантування реалізації права загального використання природних ресурсів безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України. Оскільки земля виступає базовим природним ресурсом, а її використання пов'язане з використанням інших природних ресурсів, визначені ознаки мають бути застосовані і при досліджені права загального землекористування.

Принцип безоплатності обумовлений об'єктивною необхідністю спілкування людини з природою, використанням її корисних властивостей як джерела життєдіяльності для задоволення власних потреб. Право загального землекористування не передбачає використання землі як засобу виробництва чи ресурсу, що вилучається із природного середовища. Утримання таких земель здійснюється за рахунок місцевих бюджетів — землі загального користування населених пунктів, чи осіб, які здійснюють на них спеціальне землекористування. Можливим винятком з загального правила є реалізація права загального землекористування організованими рекреантами, які придбали відповідну путівку, картку туриста тощо. Однак і в такому разі оплата здійснюється в повному за комплекс послуг, що надає будинок відпочинку, туристична база, а за землекористування безпосередньо. Безоплатний характер використання об'єктів загального землекористування на законодавчому рівні випливає також з положень природоресурсового законодавства. Положення Лісового кодексу України, зокрема, встановлюють, що загальне використання лісових ресурсів є безоплатним. Адже загальне лісокористування передбачає вільний доступ до вказаних ресурсів, безперечним видається і безоплатний порядок використання земель, на яких ці ресурси розташовані [25].

Стягнення плати за користування пляжем, прохід до природних об'єктів (АР Крим), паркування автомобіля , чи, скажімо, будівництво платних доріг є необґрунтованим, а подекуди й протиправним. Так, у разі якщо земельна ділянка прибережної смуги передана в порядку відведення у тимчасове користування (оренду) фізичній чи юридичній особі для рекреаційних цілей, остання вправі встановлювати певні правила користування цією ділянкою (ст. 85 ВК України), однак не вправі забороняти вільний доступ до такої ділянки, що суперечило б її використанню за цільовим призначенням.

Враховуючи положення Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [24], плата з громадян при користуванні вищеназваними ділянками може встановлюватись тише за надані послуги та утримання місця відпочинку в належному стані, і, в усякому разі, не за можливість реалізації права загального землекористування. Зазначена ситуація, на наш погляд, потребує вирішення на рівні ЗК України та відповідних законодавчих актів, що регулюють використання відповідних категорій земель, через встановлення правової регламентації загального землекористування на принципах безоплатності.

Характеризуючи суб'єкта права загального землекористування, необхідно звернути увагу на особливості здатності такого суб'єкта своїми діями набувати права чи нести обов'язки - його дієздатності.

Ткаченко О.М. пов'язує виникнення права загальнодоступного користування рекреаційними територіями фізичних осіб із здійсненням ними певних вчинків, як різновиду юридичних дій: здійснення туристичних маршрутів, прогулянок, відпочинку в лісі тощо [48, с.54]. При цьому одержання дозволу на користування такого роду не вимагається. Крім того, здійснення вказаних дій є безкоштовним і не обмежується віком особи, не вимагає досягнення повноліття. Так, для користування шляхами, скверами, парками особі не обов'язково потрібно досягти повноліття. Водночас, покладання на таких осіб обов’язків, а тим більше притягнення їх до відповідальності за порушення умов та порядку здійснення права загального землекористування може мати місце лише з досягненням ними певного віку.

В юридичній літературі під дієздатністю розуміють здатність громадян своїми діями набувати права і створювати обов'язки (правонабувальна здатність); здатність самостійно здійснювати права та виконувати обов'язки правоздійснювальна або правовиконавча здатність); здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами (праворозпорядча здатність); здатність нести відповідальність за протиправну поведінку (деліктоздатність) [46, с. 187]. Для права загального землекористування громадян найбільш характерною є здатність самостійно здійснювати свої права, а також нести відповідальність за порушення порядку реалізації права загального землекористування.

Таким чином, суб'єктивне право загального землекористування громадян - визначена законом та забезпечена обов'язками інших осіб можливість вільного, без закріплення за окремими особами, безоплатного, найбільш зручного використання земель чи утримання від такого використання для задоволення життєво необхідних потреб (оздоровчих, рекреаційних, матеріальних), а також звернення до компетентних державних органів з метою захисту порушених прав.

Проведений аналіз земельного та екологічного законодавства, що обумовлює виділення права загального землекористування, дає підстави для встановлення характерних ознак досліджуваного явища. Таким чином, право загального землекористування громадян виникає з приводу використання землі як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини; частини довкілля, що задовольняє пізнавальні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, туристичні та інші потреби людини. Саме ці ознаки дають підстави стверджувати про необхідність та можливість її вільного використання без закріплення лише за конкретним суб'єктом. Крім того, через право загального землекористування громадян реалізується можливість вільного використання земель як шляхів сполучення, а відтак, є неодмінною умовою свободи пересування. Право загального землекористування громадян за своєю суттю є природним правом, чим зумовлений його абсолютний характер. Обов'язком держави, в зв'язку з цим, є забезпечення законодавчого формулювання, належної регламентації та захисту такого права. Його обмеження, як виняток, може мати місце лише у випадках, визначених законом, - при виникненні надзвичайних ситуацій, захисті людей від шкідливих впливів навколишнього середовища чи обмеження антропогенних впливів на природні об'єкти. Право загального землекористування як природне право формує ті умови та засоби життєдіяльності людей, які об'єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування як конкретної особи, так і суспільства в цілому; виступає однією із складових таких невід'ємних, природних прав, як ораво на навколишнє природне середовище та право на життя; через механізм правосвідомості здатне впливати на юридичне регулювання суспільних відносин, впроваджуватись у правотворчість та правозастосовну практику.

Право загального землекористування формується під впливом та виступає складовою не суто земельного, а, значною мірою, й екологічного права. Воно ще не знайшло достатнього висвітлення в наукових працях та в нормотворчій практиці, у зв'язку з цим базовим для його розуміння виступає право загального природокористування, яке містить вихідні ознаки та принципи для використання окремих природних ресурсів. Вплив екологічного права зумовлює використання його теоретичної та нормативної бази для дослідження й регламентації права загального землекористування як складової екологічних та земельних прав громадян.

Обґрунтування загального землекористування з позицій екологічного права передбачає зміну законодавчих підходів до права землекористування в цілому, через його розподіл на право загального та спеціального землекористування. Право загального землекористування не передбачає закріплення земельної ділянки за окремими особами для його здійснення. Ця особливість обумовлює розширене трактування права землекористування. Право землекористування за таких умов включає не лише використання відокремленої та закріпленої за певним суб'єктом земельної ділянки, а й вільного використання земель без наведення їх в натурі.

Сфера застосування права загального землекористування не обмежується лише землями загального користування. Його дія поширюється в певних межах і на землі рекреаційного, оздоровчого, природно-заповідного призначення, землі лісогосподарського призначення та водного фонду, сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови. Юридична регламентація права загального землекористування дасть змогу не лише окреслити коло правомочностей громадян щодо вільного використання різних категорій земель, але й забезпечить належну охорону земель під час його реалізації.

Зміст суб'єктивного права загального землекористування становлять права щодо вільного користування тими чи іншими землями. Через відсутність закріплення земельної ділянки право фактичного володіння нею якщо і може мати місце (що є досить сумнівним), то, в усякому разі, воно не несе того змістового навантаження, як це відбувається під час спеціального землекористування чи реалізації права власності.

Загальне землекористування громадян не вимагає одержання відповідних дозволів і здійснюється, виходячи з потреб та бажання особи в порядку вільного користування землею. Ця ознака зумовлює певною мірою особливості суб'єкта права загального землекористування, його право та дієздатності. Для права загального землекористування характерна загальна правоздатність, рівна для усіх громадян. Суб'єкт цього права має рівні можливості щодо вільного використання різних категорій земель у межах, визначених законом. У свою чергу, дієздатність вказаних осіб проявляється, перш за все, у здатності самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки (правоздійснювальна або правовиконавча здатність), а також у здатності нести відповідальність за порушення порядку реалізації права загального землекористування. Визначення землі як особливого об'єкта правового регулювання, що виступає місцем та умовою життєдіяльності людини, безумовно передбачає наявність відносин щодо її загальнодоступного використання, які в процесі правового регулювання набувають юридичного оформлення у вигляді права загального землекористування громадян.