Стратегія і тактика фінансових інвестицій підприємства

     Більш вдалою є європейська сутність поняття  «проектне фінансування». В Європі під проектним фінансуванням розуміють набір методів залучення грошових коштів для фінансування проектів. Точніше буде сказати, що для реалізації проекту необхідне залучення не лише грошових коштів, а інвестиційних ресурсів взагалі.

     Забезпечення  затвердженого до реалізації інвестиційного проекту необхідним обсягом інвестиційних ресурсів для досягнення проектом запланованого рівня ефективності пов’язане з механізмом фінансування інвестиційних проектів. Механізм фінансування інвестиційного проекту як економічна категорія визначається через зміст певних понять.

     Механізм  фінансування інвестиційного проекту  – це сукупність методів і форм координації виробничих відносин та інвестиційних ресурсів, необхідних для створення умов переходу інвестиційного проекту з етапу його розробки на етап реалізації та досягнення інвестиційним проектом запланованого рівня ефективності.

     Механізм  фінансування інвестиційного проекту  залучає інвестиційні ресурси за попередньо визначеним оптимальним  їх складом та структурою для забезпечення практичної реалізації розробленого та затвердженого інвестиційного проекту з метою досягнення ним запланованого результату, що має цінність для підприємства окремо та для суспільства взагалі. Тому функціонування механізму фінансування інвестиційного проекту має місце в процесі формування та практичного використання інвестиційних ресурсів.

     Механізм  фінансування інвестиційного проекту  є складовою частиною господарського механізму підприємства. Оскільки розробка та реалізація інвестиційного проекту  проводиться в межах функціонування підприємства, яке являє собою багаторівневу економічну систему, а життєвий цикл інвестиційного проекту складається  з кількох послідовних етапів, то механізм фінансування інвестиційного проекту має місце на всіх рівнях підприємства, а також на всіх етапах життєвого циклу інвестиційного проекту.

     В більшості розвинених країн світу  одним з головних інвесторів є  держава. Стан української економіки  не дозволяє з впевненістю розрахувати  на державні капіталовкладення. Пасивність держави як інвестора обумовлена, перш за все, виснаженням державної скарбниці.

     Високий рівень оподаткування (в 1,5-2 рази перевищуючий показники країн з аналогічним  ВВП) обумовлює тіньозацію економіки  та ухилення господарюючих суб’єктів  від сплати податків, що, в свою чергу, зменшує інвестиційні можливості держави. Також значний вплив на обмеженість інвестиційних можливостей держави має постійний відтік капіталу з України. Легальний і нелегальний, він обмежує можливість інвестиційного нагромадження, зменшує обсяги державних фінансів.

     Крім  того, фінансові труднощі значної  кількості підприємств, їхня заборгованість перед бюджетом, позабюджетними фондами  та постачальниками створюють для  держави як кредитора ризик неповерненості інвестованих коштів.

     Більшість українських підприємств не здатні самостійно фінансувати інвестиційні проекти. Головна причина цього – високий рівень оподаткування. Керівники підприємств не здатні забезпечити оздоровлення виробництва, оскільки податковий тягар занадто великий. У вигляді податків вилучається 55-85% доходу підприємства.

     На  сплату податків нерідко використовуються амортизаційні відрахування – значне джерело інвестиційних ресурсів. Чим вищою є величина амортизаційних відрахувань, тим меншою буде сума податку  на прибуток і тим більше коштів залишиться у розпорядженні підприємства. Коли кошти амортизаційних відрахувань використовуються на сплату податків, вони не здійснюють свого призначення, що збільшує зношення основних фондів.

     Багато  українських підприємств були побудовані ще за часів планово-розподільчої системи управління, коли ефективність виробництва забезпечувалася за рахунок “економії масштабу” шляхом створення підприємств-гігантів. В умовах незалежності України було продемонстроване зайве значення таких розмірів через відсутність потрібного рівня мобільності цих підприємств, гнучкості виробництва, можливості швидкої переорієнтації на випуск нової продукції відповідно до вимог на ринку. Тому перед керівниками постає задача: або зберегти зайві активи, сподіваючись відновити ефективність при колишньому масштабі, або реалізувати частину активів, що неефективно використовується чи взагалі не  використовується, та отримані кошти використати на оновлення виробництва й організацію нового виробництва з вищою ефективністю.

     Чимало  українських підприємств здійснюють свою діяльність в умовах значної кредиторської заборгованості, що не дозволяє проводити незалежну політику і свідчить про те, що підприємство “живе в борг”.

     Крім  того, низький рівень рентабельності виробництва робить дуже дорогими для товаровиробника банківські кредити.

     В сучасних умовах значної заборгованості підприємств, стану фактичного банкрутства  підприємств та відсутності допомоги з боку держави банки не зацікавленні ризикувати своїми вільними коштами. Крім того, в умовах інфляції довгострокові та середньострокові інвестиції знецінюються, тому банки обмежують себе, головним чином, короткостроковими кредитами і зв’язують себе з виробництвом лише для того, щоб контролювати фінансові потоки підприємства.

     Вільні  кошти населення – значний  інвестиційний потенціал, який в сучасних умовах також достатньо не використовується для фінансування інвестиційних проектів. Фінансовий стан багатьох підприємств, несплата дивідендів акціонерам навіть в умовах наявності коштів обумовлюють непривабливість акцій цих підприємств для населення. Залучити заощадження населення у виробництво можна за допомогою банківської системи. Та українське населення недостатньо довіряло свої гроші банкові через відсутність впевненості в стабільності національної валюти, в отриманні гарантованого доходу по вкладу й повернення самого вкладу.

     Починаючи з 2000 року має місце зростання  обсягів заощаджень населення, що є  результатом стабілізації національної валюти та зростання довіри до банківських  установ. Кошти суб’єктів господарювання у банках за 2002-2004 рр. збільшився в 2,5 рази. Калач Г.М. стверджує, що зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці для формування солідарних соціальних фондів та перехід до формування персоніфікованих фондів, а також зменшення прибуткового податку сприятимуть легалізації доходів громадян та залученню їх у сферу інвестиційної діяльності [33, с.16].

     Таким чином, можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку економіки  України її підприємства мають обмежене коло джерел інвестування. Питання в тому, з яких джерел повинні надходити ці інвестиції, та у створенні оптимального портфеля інвестиційних ресурсів. Так, стратегічним підприємствам потрібен лише стратегічний інвестор, що викликано складністю управління такими підприємствами та їхніми величезними інвестиційними потребами, забезпечити які може лише платоспроможний промисловий інвестор, який, безумовно, повинен мати лише стратегічні інтереси по відношенню до таких підприємств. Зацікавленість інвестора прямо пропорційно залежить від рівня доходності конкретного інвестиційного проекту.

     На  окрему увагу заслуговують питання  щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України.

     Іноземними  інвестиціями є всі види цінностей, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності згідно з чинним законодавством України. Їхнє використання має сприяти забезпеченню потреб української економіки у необхідній сировині, матеріалах та продукції, а головне – забезпеченню виробництва конкурентоспроможних товарів та послуг, що перетворило б Україну на вагомого учасника світового економічного простору.

     Одним із джерел фінансування інвестиційних  проектів вітчизняних підприємств  є іноземний капітал у формі  кредитів, прямих і портфельних інвестицій. Найвигідніший спосіб фінансування – це фінансування за допомогою прямих іноземних інвестицій, оскільки у цьому разі держава не повинна здійснювати платежів на обслуговування боргів, тобто пряме іноземне інвестування не призводить до збільшення зовнішньої заборгованості. Також слід зазначити, що прямі іноземні інвестиції не гальмують розвиток трансформаційних процесів.

     Прямими іноземними інвестиціями (ПІІ) прийнято вважати інвестиції, що передбачають встановлення довготермінових відносин між партнерами і тривалий інтерес і контроль, який виявляє і здійснює організація-резидент однієї економіки щодо підприємства, яке є резидентом іншої економіки.

     Та незважаючи на щорічне зростання ШІ розміри іноземного інвестування в підприємства України порівняно з іншими країнами Східної Європи залишаються незначними. 

Таблиця 1.2

Прямі іноземні інвестиції в економіку України.

      Звісно, іноземні інвестиції не можуть бути самодостатнім джерелом економічного розвитку, але за умов їх раціонального використання стане можливим підвищення ефективності виробництва.

Через відсутність достатнього обсягу внутрішніх фінансових ресурсів Україна, за підрахунками провідних економістів, потребує близько 40 млрд. Доларів іноземних інвестицій для своєї економіки. За даними Міністерства економіки України, потребу в іноземних інвестиціях мають усі галузі народного господарства країни, зокрема: металургія - 7, машинобудування -5,1, транспорт - 3,7, хімічна та нафтохімічна промисловість - 3,3 млрд. доларів. Україна має потенційні можливості для ефективного освоєння інвестицій на суму 2-2,5 млрд. дол. СІЛА. Така сума дасть можливість реконструювати пріоритетні галузі промисловості за 5 років. При цьому слід ураховувати, що залучення іноземних інвестицій також потребує певних витрат.

     Та рівень привабливості різних галузей народного господарства України для іноземних інвесторів різний. Передусім, їх цікавлять підприємства, які за якомога коротший час здатні забезпечити повернення вкладених коштів та отримання якомога більшого прибутку (табл. 1.3) 

Таблиця 1.3

     Пріоритетні галузі України для країн-інвесторів 

     Розподілення ПІІ за регіонами України на кінець 2007 року представлено в табл.1.4.