У переддень війни

12 Голос Полтавщини. —  1942. — 3 вересня.

(123) Перебування в шпиталі  для багатьох полонених часто  ставало шляхом виходу на волю. З цією метою на вулиці Пролетарській був влаштований свого роду "готель", у якому тимчасово перебували полонені, що вилікувалися. Лише протягом грудня 1941 року полтавський комітет УЧХ допоміг вийти на волю більш як 300 полоненим-українцям. "Готель" УЧХ слугував також прикриттям для радянського антифашистського підпілля. В ньому на посаді завідуючого господарською частиною деякий час працював один з керівників полтавського підпілля Сергій Сапіго. Полтавський комітет УЧХ утримував також Будинок інвалідів, надавав допомогу Будинку безпритульних дітей та міській лікарні № 1, у якій до середини січня 1942 року курс лікування пройшло більше двох тисяч поранених військовополонених [13].

13 Дніпрова хвиля (Кременчук). — 1942. — 11 січня.

Допомога УЧХ надавалася також жертвам радянських репресій, зокрема вцілілим членам родини С. Петлюри, дружині відомого українського історика Григорія Коваленка, сім'ї письменника Андрія Хвилі, колишнім в'язням Соловок і Колими. Полтавський комітет УЧХ підтримував тісні зв'язки з обласним управлінням УАПЦ, якому для друкування церковних книг українською мовою позичив 25 тисяч карбованців. На ці кошти єпархіальна рада УАПЦ на початку лютого 1942 року придбала молитовники та євангелія для своїх вірних [14].

14 Голос Полтавщини. — 1942. — 15 лютого.

З перших днів свого існування  Полтавський комітет УЧХ налагодив  також зв'язки з членами похідних груп ОУН, зокрема, допоміг їм у встановленні контактів з місцевими жителями. Приватні помешкання працівників УЧХ, в тому числі А. Бурко та О. Потапенко, слугували явочними квартирами для зв'язкових українського національно-патріотичного підпілля. Довідки Полтавського комітету УЧХ часто були єдиними документами для українських патріотів.

Благодійна діяльність українського жіноцтва знаходила підтримку серед окремих німецьких вояків. Полтавському комітету УЧХ допомагали штабні офіцери Ганс Кох та Оскар Вагнер, галичани за походженням, а Роман Чайківський, службовець одного із німецьких тилових штабів, інформував активістів УЧХ про плани німців щодо них, попереджав про небезпеку. Пізніше, вже як старшина дивізії "Галичина", він загинув у боях з Червоною армією під Бродами в 1944 році [15].

15 В'юн Г. Під знаком  Червоного Хреста в Полтаві. 1941-1942. Спогад-звіт для історії // "Українські  вісті" (б.м.). — 1973. — С.33.

Крім Полтавського, комітети УЧХ існували також у Лубнах, Миргороді, Зінькові, Нових Санжарах та деяких інших міс-(124)тах Полтавщини. До Новосанжарського комітету УЧХ, який утворився 29 грудня 1941 року, входили представники від  кожного із сіл району. Головним своїм завданням комітет вважав надання допомоги інвалідам війни і військовополоненим.

У Миргороді комітет  УЧХ виник 20 січня 1942 року. Протягом короткого часу його члени організували притулок для полонених, де вони проходили  санітарну обробку, харчувалися, одержували ліки і махорку. Двічі на день їх годували гарячими стравами і давали по 400 грамів хліба. Такі ж притулки були влаштовані в Кибинцях і Петрівцях. Уповноважені Миргородського комітету УЧХ розгорнули збір пожертв серед жителів міста і району. Так, Фурса зібрав 4418 крб., Сергієнко — 5510 крб, Сиваш — 4270 крб. і т.д. Викладачі і співробітники керамічного технікуму пожертвували 1095 крб., службовці міської управи — 538 крб., земельної управи — 703 крб., а прихожани Успенського собору в Миргороді — 1937 крб. [16].

16 Відродження (Миргород). — 1942. — 14 лютого.

Активна благодійна діяльність комітетів УЧХ, які стали одним  із центрів згуртування національних сил, викликала занепокоєння німецьких  окупаційних властей. Оскільки офіційна ідеологія фашизму заперечувала навіть можливість державності у слов'ян, гітлерівці не допускали існування будь-яких організованих форм українського національного життя. 21 лютого 1942 року Зіньківська районна управа на підставі розпорядження Гадяцького гебітскомісара ліквідувала місцевий осередок УЧХ. Його кошти були передані на поточний рахунок районної управи, а продукти, одяг і взуття — табору військовополонених у Зінькові [17].

17 Життя Зіньківщини.  — 1942. — 25 лютого.

Переслідування УЧХ  посилилося після того, як окупанти виявили його зв'язки з українським національно-патріотичним підпіллям, та переходом Полтавщини в управління німецької цивільної влади. Влітку 1942 року, згідно наказу рейхскомісара України Е. Коха, з усіх видів благодійної діяльності була дозволена лише місцева самодопомога — не зв'язані між собою благодійні громадські об'єднання, що знаходилися під повним контролем німецької окупаційної влади і очолювалися представниками допоміжної української адміністрації. Офіційно діяльність Українського Червоного Хреста була заборонена 1 серпня 1942 року [18].

18 ДАПО, ф.Р-2794, оп.1, спр.1, арк.29.

З усіх установ, що перебували під опікою Полтавського комітету УЧХ, продовжував діяти лише Будинок  для інвалідів-(125)військовополонених, яким завідував Ф.Р. Бацагула. Він почав працювати 1 грудня 1941 року і був розрахований на 38 ліжок. Звичайно, порівнюючи з тисячами приречених і нікому, крім своїх співвітчизників, не потрібних військовополонених, лікування і догляд у Будинку одержувала мізерна кількість потребуючих (у листопаді 1942 року тут перебувало лише 24 інваліди). Штат Будинку інвалідів складався із шести чоловік: завідуючого, медичної сестри, рахівника, кухарки, прала та прибиральниці. Утримувався він за рахунок міської управи. У листопаді 1942 року кошторис будинку інвалідів складав 9598 крб., з яких 2614 крб. становила платня обслуговуючого персоналу, 4111 крб. було витрачено на продукти харчування і лише 53,2 крб. — на придбання ліків. Харчування для інвалідів складалося головним чином з мерзлої картоплі та незначної кількості інших продуктів: пшона — 37,5 кг, м'яса — 32 кг, ковбаси — 22,5 кг, гречки — 3 кг на місяць [19].

19 Голос Полтавщини. —  1942. — 1 вересня.

У лютому 1942 року з ініціативи жінок Г.Д. Тарасенко, М.П. Медяник  і Н.П. Константинович при відділі соціального забезпечення (піклування) Кременчуцької міської управи утворився "Пункт допомоги військовополоненим". Завідувала ним Наталія Петрівна Констянтинович, а її активними помічниками були лікарі Т.К. Жванія і С.З. Киракозов та медсестри М.А. Гутовська і О.С. Скоморох. Допомогу хворим і калікам надавав також головний лікар міської лікарні Володимир Костянтинович Констянтинович. Медичну допомогу "Пункт" надавав тяжко хворим військовополоненим, — солдатам і офіцерам Червоної армії. Необхідну білизну, меблі і частково продукти для "Пункту допомоги військовополоненим" зібрали жителі Кременчука, частина продуктів надходила і від міської управи: 300 грамів хліба, 10 грамів олії, незначна кількість пшона і солі на хворого в день. Значну допомогу тяжко хворим військовополоненим надавали православні церкви Кременчука: Покровська (настоятель — отець Яновський) і кафедральний собор (настоятель — отець Роменський), які неодноразово організовували збір коштів серед віруючих.

У травні 1943 року "Пункт допомоги військовополоненим", а також дитячі ясла, Будинок інвалідів, пенсіонери та інші категорії соціальне незахищених людей були на вимогу німців зняті із забезпечення з бюджету міської управи і їх утримання повністю було покладене на кременчужан. Добродійні (126) передачі, які раніше носили епізодичний характер, відтоді стали офіційними: їх приймали кожної суботи і неділі з 8 до 12 години дня. В цей час десятки людей з приміських сіл, пішки і підводами, спішили допомогти полоненим, хто чим міг. Продуктами з полоненими ділилися також міська лікарня і дитячі ясла, які в свою чергу перебували на утриманні населення. За півтора року існування медичну допомогу в "пункті" одержали більше тисячі радянських військовополонених [20].

20 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.106, арк.20.

На початку 1943 року в  результаті поразок німецької армії  під Сталинградом і Ель-Аламейном  у Африці в ході другої світової війни почався корінний перелом. Розгром нацистської Німеччини  став лише питанням часу, але гітлерівський  режим, мобілізувавши всі матеріальні і людські ресурси, в тому числі і поневолених народів, продовжував уперто боронитися, відтягуючи власну агонію. Навіть незначні кошти українських органів самоврядування були забрані для потреб Третього рейху. У зв'язку з цим, відділи піклування (опіки) місцевих управ повсюдно були ліквідовані. Таким чином, починаючи з весни 1943 року, соціальним захистом населення окупованої Полтавщини займалися виключно добровільні благодійні товариства, організаторами яких виступала українська православна церква та нечисленна національно свідома інтелігенція, яка ще залишилася після "великого терору" 1937-1938 років. У кожному конкретному випадку на створення благодійних товариств потрібен був дозвіл німецьких гебітскомісарів. Існували товариства виключно на пожертви української людності.

У Кременчуці замість  відділу піклування 1 травня 1943 року утворилося товариство взаємної допомоги, яке очолювала президія у складі бургомістра О. Алея, Пилипенка і  Некрасова. Згідно статуту, членом благодійного товариства міг стати кожний дорослий житель міста, сплативши вступний внесок у сумі 20 крб. і щомісячний — 10 крб. Кошти товариства акумулювалися за рахунок добровільних пожертв і зборів за підписними листами, а також десятивідсоткових відрахувань від церковних зборів і театральних вистав [21].

21 Дніпрова хвиля. —  1943. — 25 травня.

Основним джерелом надходжень до каси благодійного товариства були добровільні пожертви жителів Кременчука та навколишніх сіл. Незважаючи на те, що в умовах німецько-фашистської окупації люди жили в неймовірних злиднях, вони (127) все ж знаходили можливість поділитися останнім із ще більш нужденними: сиротами, інвалідами, військовополоненими. Уже протягом перших місяців існування благодійного товариства серед селян Кременчуцького району було зібрано більше 130 тисяч карбованців, а станом на 18 серпня 1943 року на рахунку товариства вже було 355 221 крб. добровільних внесків, утому числі 65 416 крб. зібраних за підписними листами. З цих коштів 29 220 крб. було видано інвалідам у вигляді одноразової допомоги, 208 738 крб. — табору військовополонених, дитячим садкам і Будинку інвалідів. Останній був розрахований на утримання 100 чоловік і мав невелике підсобне господарство з 11 гектарами землі, двох коней і дві корови. Благодійне товариство забезпечувало також безкоштовними обідами біженців і надавало медичну допомогу інвалідам у лікарнях Кременчука [22].

22 Дніпрова хвиля. —  9 вересня.

Благодійний комітет  у Полтаві з дозволу гебітскомісара був створений у кінці 1942 року. До його складу ввійшли бургомістр П. Галанін, який зайняв цю посаду на початку квітня 1942 року після страти німцями Ф. Борківського, професори Г. Ващенко і Михайловський, також Фісун, Гречановський, Голобородько та ін. До комітету перейшла і частина співробітників закритого німцями Полтавського комітету УЧХ. Зокрема, П.П. Марченко працював у ньому членом медичної комісії, яка встановлювала інвалідність хворим і пораненим жителям міста. Мобілізацію коштів для потреб соціально незахищених верств населення комітет проводив головним чином через підписні листи. Так, 10 грудня 1942 року на зборах власників комісійних магазинів у такий спосіб було зібрано більше 40 тисяч карбованців. Найбільші пожертви зробили Іван Дмитренко — 5 тисяч карбованців, Середа — 4 тисячі, Карпов і Симоніс — по 3 тисячі і т.д. [23].

23 Голос Полтавщини. —  1942. — 18 грудня.

У квітні 1943 року було засноване  благодійне товариство "Братерство" в Миргороді. Ініціатором його створення  виступили Куличенко, якого обрали головою товариства, лікар Борзило, завідуючий аптекою Капелька, інспектор відділу народної освіти Бакало та завідуючий майстернею шевців Колісник. Згідно статутних засад, товариство ставило собі за мету піклуватися про сиріт, старих і немічних, влаштовувати дитячі садки і ясла, надавати безкоштовну медичну допомогу хворим, організовувати громадське харчування для інвалідів та ін. Ак-(128)тивісти товариства відразу ж роз'їхалися по селах району з метою збору коштів для допомоги потребуючим [24].

24 Миргородські вісті.  — 1943. — 25 квітня.

Діяльність Пирятинського  товариства взаємодопомоги поширювалася на Гребінківський, Драбівський, Ковалівський, Яготинський і Згурівський райони, де воно мало свої філії, очолювані  уповноваженими. До участі в товаристві були залучені десятки людей, головним чином з числа віруючих та сільської інтелігенції. Вступний внесок до товариства складав 5 крб., а щомісячна плата — 3 крб. Завдяки пожертвам населення і членським внескам товариство взяло на своє утримання всі інвалідні та дитячі будинки Пирятинського гебіту. На кошти товариства в Пирятині була відкрита їдальня для 150 підопічних інвалідів та немічних стариків [25].

25 Рідна нива (Пирятин). — 1943. —  17 квітня.

З метою мобілізації коштів на доброчинні справи Пирятинське товариство взаємодопомоги вдавалося до різноманітних методів, проводячи з дозволу окупаційних властей чисельні масові заходи. 13 червня 1943 року в міському лісопарку "Масальське" воно влаштувало багатолюдне народне гуляння, під час якого вдалося зібрати 3640 крб. (вхідний квиток коштував 5 крб.). На початку серпня цього ж року товариство провело лотерею, де розігрувалися різноманітні, необхідні для селян речі: шкіра на чоботи, черевики, ліжка, миски, чавуни, граблі, мотузки, двоє поросят і дві картини. Квиток для участі в лотереї коштував 5 крб. Виручені кошти були використані для надання допомоги жертвам війни; сиротам, інвалідам і вдовам [25].

25 Рідна нива (Пирятин). — 1943. —  17 квітня.

Утворене в квітні 1942 року Шишацьке благодійне товариство "Громадська допомога" протягом першого місяця свого існування зібрало з громадських дворів і серед населення району близько 11 тисяч карбованців членських внесків та пожертвувань, головним чином продуктами харчування. В тяжку годину воєнного лихоліття люди ділилися з нужденними останнім: картоплею, пшоном, олією тощо. На зібрані кошти благодійне товариство відкрило і взяло на своє утримання невеликий притулок для інвалідів у Шишаках, в якому перебувало 18 чоловік [26].

26 Миргородські вісті. — 1943. —  30 травня.

Збір пожертвувань для знедолених і нужденних набрав серед полтавців масового характеру. Щоб надати їм допомогу, благодійні товариства вдавалися до різноманітних засобів, залучаючи до доброчинної роботи різні верстви українського (129) суспільства: церкву, "Просвіти", колгоспників-членів громадських дворів, сільську інтелігенцію. У Великобагачанському районі товариство "Допомога" протягом перших двох місяців свого існування зібрало з-поміж селян 114 тисяч карбованців, 2 тонни зерна, 3 тонни картоплі, 1200 яєць та ін. [27]. У Лохвиці під час вистав у міському театрі в антрактах періодично влаштовувалися аукціони, кошти від яких ішли на погреби благодійного товариства "Братерство". У Ковердинобалківській сільській управі ентузіастами благодійної справи виступали Басенко і Делія. Завдяки їх подвижницькій роботі серед жителів села було зібрано і передано товариству "Громадська допомога" 5522 крб. [28].